Якщо пригадати обставини та час повернення Віктора Медведчука у вищу лігу української політики після 17-річної перерви, то складно буде не помітити асоціацію Володимира Зеленського з відомим гоголівським персонажем та його знаменитим: «Я тебе породив – я тебе й уб’ю!». Адже після перебування Медведчука на посаді очільника адміністрації Леоніда Кучми, яке завершилось у 2005 році, він майже зник з української політики – аж до позачергових виборів до Верховної Ради восени 2019 року, коли він став одним з очільників ОПЗЖ та отримав мандат народного депутата.
Схожа біографія і у Рената Кузьміна – після посад заступника генпрокурора та заступника секретаря РНБО часів Януковича, він зник з політики, поля зору та з України, через оголошення у розшук за підозрою у відмиванні грошей. А восени 2019 року разом з Медведчуком став нардепом. Кримінальні справи проти нього були закриті приблизно в той же час.
Андрій Деркач, хоч і був нардепом безперервно з 1998 року, найбільше відомий широкому загалу скандалом з «плівками Байдена» та потраплянням у санкційний список США за підозрою у втручання в американські вибори. Попри це, аж до самого повномасштабного вторгнення РФ Андрій Деркач був вкрай шанованим паном в українській політиці – його заяви коментував президент Зеленський особисто, а українська прокуратура збиралась здійснювати кримінальне провадження проти Байдена та Петра Порошенка. До слова, Герман Галущенко, давній знайомий пана Деркача по «Енергоатому», і досі міцно сидить у кріслі міністра енергетики – однієї з ключових державних сфер на сьогодні.
Найменш цікавою постаттю в цій компанії є Тарас Козак – митник часів Кучми та Януковича, нардеп від тієї ж ОПЗЖ та, в той чи інший спосіб, власник «каналів Медведчука» (112, NewsOne, ZIK, ведучі яких перейшли в «Єдиний марафон») і ще цілого ряду компаній.
Найбільш часті запитання, які зутрічались при обговоренні указу про позбавлення громадянства всіх перелічених – чи це не завадить притягнути їх до відповідальності та – навіщо це було зроблено і чому саме зараз?
Почнемо з найбільш болючого – чи не завадить позбавлення громадянства притягненню до відповідальності за статтею 111 КК України (Державна зрада). І відповідь на це питання – ні, саме позбавлення громадянства не завадить. Дійсно, диспозиція згаданої статті передбачає, що суб’єктом злочину може бути лише громадянин України – іноземці та особи без громадянства не можуть скоїти державної зради (адже у них відсутній той самий юридично визначений взаємний правовий зв’язок з Україною, який і є громадянством з точки зору права) і нестимуть відповідальність за іншими статтями ККУ у разі скоєння діянь на шкоду Україні – наприклад, стеттю 114 (Шпигунство), за якою вже громадяни України не можуть бути притягнуті до відповідальності.
Проте, принцип незворотності дії нормативно-правового акта в часі є невблаганним: позбавлена громадянства особа, втрачає його в момент набуття чинності відповідним указом президента, а не з моменту набуття громадянства (хоча можна пригадати спроби подібних юридичних «фокусів»). Іншими словами, діяння, яке може бути кваліфіковане як державна зрада, вчиняв тоді ще громадянин України Віктор Медведчук і як такий, він є належним суб’єктом злочину. А обвинуваченим буде, якщо буде, уже не громадянин України Віктор Медведчук, але на можливість кваліфікації діяння за статтею 111 КК України це ніяк не вплине.
Крім того, стаття 8 КК України каже нам, що іноземці або особи без громадянства підлягають в Україні відповідальності, якщо вони вчинили тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України, навіть у випадках скоєння таких злочинів поза межами України. Як ви, мабуть, знаєте, і державна зрада, і вже згадане шпигунство є особливо тяжкими злочинами, які спрямовані проти інтересів України. Тож у будь-якому випадку не указ про позбавлення громадянства є найбільшою перешкодою для притягнення Віктора Медведчука і компанії до відповідальності.
Саме перебування Медведчука, Деркача, Козака та Кузьміна поза межами досяжності українського слідства є і буде основною перепоною для якихось реальних заходів щодо притягнення їх до відповідальності. При цьому, перебування самого Медведчука поза межами України було «оплачене» поверненням десятків українських військових з числа захисників Маріуполя, що можна вважати вигідною угодою. На жаль, цього не можна сказати про інших фігурантів президентського указу, які змогли просто зникнути без особливих труднощів для себе та вигод для України.
З усім цим ми підходимо до запитання «а навіщо?». Навіщо було позбавляти громадянства Медведчука, Кузьміна, Деркача та Козака та чому саме зараз?
Для багатьох людей великою є спокуса пояснити це, як і ряд інших гучних та порожніх змістовно рішень влади, логікою «піару» та бажанням здобути більшу популярність у виборців. Але будьмо об’єктивними – чого-чого, а популярності у Володимира Зеленського зараз стільки, скільки він не бачив за все своє життя успішного комедійного актора та переможця президентських виборів з вражаючим відривом. Та й раніше уже про це йшлося – ті виборці, яким цікавий Медведчук, прагнуть його покарання і не будуть розмінюватись на речі, від яких йому ні холодно, ні жарко. Інші ж просто проігнорують цю інформацію.
Значно більш логічним поясненням є позбавлення Медведчука і компанії депутатських мандатів, що і відбулось через 3 дні після оголошення про позбавлення їх громадянства. Дійсно, пункт 4 частини 1 статті 81 Конституції України, як і пункт 4 частини 1 статті 4 закону «Про статус народного депутата України» передбачають припинення громадянства як підставу для дострокового припинення повноважень народного депутата.
Щоправда, обидві ці статті й набрання законної сили обвинувальним вироком стосовно нардепа передбачають як підставу для дострокового припинення депутатських повноважень. Але це ж так довго, вину доводити треба, адвокати будуть «заважати»… Тоді як указ – раз і готово, «питання вирішене» та доведене до відома українців силами медійних ресурсів Офісу президента (так-так, Єдиним телемарафоном та силами ряду сторінок в соцмережах).
В той самий час, крім Медведчука, Кузьміна, Козака та Деркача у Верховній Раді є ще два десятки депутатів від партії, діяльність якої указом того ж президента зупинили, а згодом і заборонили за позовом Мін’юсту, як проросійської. І оскільки в програмі та заявах нардепів від ОПЗЖ нічого радикально не змінювалось, то виникає ще одне запитання – чому одних нардепів від проросійської партії позбавляють громадянства (деяких ще й у державній зраді підозрюють) в той самий час, як інші нардепи від тієї ж партії продовжують голосувати у Верховній Раді. Ой, схоже ми щойно відповіли собі на це запитання…
Власне, відповіла на нього ще пані Олена Шуляк, очільниця партії «Слуга народу», коли назвала стосунки між нардепами від ОПЗЖ та монобільшістю в часи повномасштабної війни – «конструктивною співпрацею». Рідкісна щирість для світу політики, знаєте.
В чому полягає ця «конструктивна співпраця» можна дізнатись, наприклад, з статистики голосування по законопроєкту № 5655, тієї ж пані Шуляк (він, взагалі-то, про зміни в правилах містобудування, але, ймовірно, ви про нього чули в контексті спроби пані Шуляк влаштувати з’ясування стосунків з пораненим військовим, який його розкритикував, прямо у госпіталі і без попередження чи запрошення).
Бачимо, що монобільшість «слуг» за законопроєкт очільниці партії (разом з якою співавторами законопроєкту зазначені ще більше десятка нардепів) нашкребла всього 176 голосів з 226 потрібних (при 239 нардепах у списку фракції). 1 голос дала фракція «Голос», 8 – позафракційні, 11 – група «За майбутнє», 12 – група «Довіра». Сумарно – 208, все ще не вистачає 18 голосів. Їх забезпечили групи «Відновлення України» та «За життя і мир», які дали 11 і 9 голосів відповідно. Обидві складаються з депутатів від колишньої ОПЗЖ, які «конструктивно» перерозподілились по депутатських групах після заборони партії.
Ще один приклад такої співпраці: скандальний законопроєкт № 7662 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку відбору кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України на конкурсних засадах», який протягнули в Раді в редакції, яка суперечила висновку Венеційської комісії та рекомендаціям G7 b Єврокомісії. У другому читанні та в цілому за нього проголосували 183 депутати від «Слуги народу» (з 239-ти), 10 нардепів від «Голосу», 10 і 12 нардепів з груп «За майбутнє» і «Довіра» та 4 позафракційних. Сумарно – 219 голосів з необхідних 226. Тож на допомогу прийшла «конструктивна співпраця» між ексОПЗЖ та монобільшістю, яка вже фактично такою не є – 15 голосів групи «Платформа за життя та мир» і ще 11 від «Відновлення України» допомогли прийняти законопроєкт у тому форматі, в якому його критикували наші західні партнери.
Ще приклад: «За» постанову про звільнення Олександра Кубракова з посади міністра інфраструктури вдалось зібрати всього 181 голос нардепів від монобільшості, 8 дали позафракційні, 7 – «Батьківщина», 9 – «Голос», 8 та 11 – «За майбутнє» та «Довіра». Сумарно – 224 голоси, 2 не вистачає…якби не групи «Платформа за життя та мир» та «Відновлення України», які додали 12 та 9 голосів відповідно. Щоб призначити його на нову посаду, віце-прем’єр-міністра з відновлення України – міністра розвитку громад, територій та інфраструктури, сил «монобільшості» також не вистачило, зібрали лише 200 голосів.
Неспроможність «монобільшості» власними силами забезпечити ухвалення законопроєктів, які виносяться на голосування, проявляється не лише в сумнівних та скандальних випадках. Наприклад президентський «невідкладний» законопроєкт, який понад рік пролежав у Верховній Раді, про ліквідацію ОАСК – не дивлячись на суспільну підтримку такого рішення, накладення США санкцій на його очільника суддю Вовка та відсутність очевидних перешкод для ухвалення цього законопроєкту, «монобільшість» дала всього 194 голоси «за». Тут, звісно, голоси ексОПЗЖ не мали такого впливу на результат – за ліквідацію ОАСК проголосувала й опозиція.
За компромісну версію законопроєкту №2693-д (Про медіа), проголосували всього 195 нардепів від «Слуги народу», закон прийняли зокрема й завдяки голосам опозиції, яка домоглась внесення необхідних поправок. При цьому, голосування за основу: 179 – «слуги», 5 – позафракційні, 6 – «Батьківщина», 7 – «За майбутнє», 12 – «Довіра», разом – 209, не вистачає. На щастя, у «монобільшості» є ексОПЗЖ – 12 голосів від групи «Платформа за життя та мир» та стільки ж від групи «Відновлення України» врятували ситуацію.
Всі зазначені приклади ілюструють залежність «монобільшості», якої вже не існує, а відтак і всієї команди президента від голосів колишніх нардепів ОПЗЖ. Адже «мотивувати» їх підтримувати необхідні законопроєкти нескладно – все ж, краще «конструктивно співпрацювати» з «слугами» в залі засідань Верховної Ради, ніж зі слідством в СІЗО. Для тих же «За майбутнє», «Довіри», «Батьківщини» така мотивація може коштувати значно дорожче, наприклад, посад у Кабміні.
Тож імовірно, що ще деякий час нардепи від колишньої фракції ОПЗЖ сумлінно голосуватимуть так, як це необхідно Офісу президента, принаймні доти, доки залишається невідомою дата виборів до ВР, чергових чи позачергових. Також ймовірно, що кількох їхніх колег чекає така ж доля, як і Медведчука та компанії (принаймні в частині позбавлення мандата) – «мотивації» ніколи не буває забагато, особливо в таких справах. Що ж до справедливості, правосуддя чи ще чогось подібного, то пошукати їх слід в іншому місці.