Про вчителів #Буквам розповіла організація EdCamp Ukraine.

Світлана Стельмах, вчителька історії України з Херсона

Херсонську область окупували в перший день повномасштабного вторгнення, а вже за декілька днів російські військові зайшли безпосередньо в місто. На той час навчання в школах Херсона припинили, однак із середини березня вирішили відновити в онлайн-форматі. Вчителька історії однієї із міських шкіл Світлана Стельмах не евакуювалася одразу та продовжувала працювати в місті.

“Коли відновили уроки, у мене було запитання, як на окупованій території викладати історію України? До того ж онлайн-формат незахищений від сторонніх, під прізвищем дитини може зайти будь-хто. Тому ми вирішили, що будемо працювати з посиланнями на відеоматеріали, а онлайн  викладатимуть такі предмети як математика та фізика. Були випадки, коли окупанти заходили на дистанційні уроки до колег, погрожували вчителям і дітям, нецензурно лаялися”, — розповідає Світлана.

В окупації Світлана з чоловіком активно волонтерили — шукали ліки для хворих, допомогали дітям, які залишилися в притулках та щодня підгодовували безпритульних собак. Після двох місяців життя в окупації Світлана евакуювалася до Кривого Рогу.

“Коли виїжджала з Херсона, думала, що мене тривожить найбільше? Зрозуміла, що це не страх, а почуття несвободи. Я задихалася від того, що не можу висловлювати свою думку, підтримувати те, що мені подобається. Розуміла, що кожної хвилини можуть виламати двері мого будинку і забрати мене чи мого чоловіка з невідомих причин у невідомому напрямку. Бо це ставалося з моїми сусідами та знайомими”, —  поділилася вчителька.

Свою історію Світлана Стельмах просила не публікувати до деокупації міста, бо в Херсоні залишалися її рідні. Однак про його звільнення вона так і не дізналася. За декілька місяців по евакуації Світлана померла внаслідок важкої хвороби. На її стан зокрема вплинули пережиті події в окупації.

Валентина Федоряка, учителька математики на Полтавщині

Валентина Федоряка працює вчителькою математики на Полтавщині. Попри те, що живе в тиловому регіоні, для неї війна зовсім поруч, бо переживає її з 2014 року — відколи загинув її чоловік, обороняючи Шахтарське. Тож, коли розпочалося повномаштабне вторгнення, Валентина доєдналася до волонтерських спільнот у місті, щоб допомагати зокрема колишнім учням, які зараз на фронті.

“Наш випускник, 27-річний Владислав, успішно працював за кордоном, а дізнавшись про війну, одразу повернувся і пішов у військкомат. Він загинув. Інший випускник, Іван, якому щойно виповнилось 18 років, підписав контракт і вже встиг побувати в гарячих точках на лінії зіткнення”, — розповідає Валентина.

На Полтавщину евакуювалося багато українців і українок, тож вона допомагає адаптовуватися їхнім дітям у новій школі. Також підтримує учнів, батьки яких на фронті.

“Хоча ми живемо в тилу, тривога, стрес і неспокій все одно притаманні нашим дітям. Мій учень якось запитав: “Для чого люди, які мають необмежену владу, розпочинають війну?”. На кожному уроці ми з колегами намагаємося зробити так, щоб дитина зрозуміла свої почуття, не засуджуємо їх, говоримо про зміни настрою і про те, що ми – опора одні для одних”, — говорить Валентина.

Олена Яковчук, учителька математики, директорка Чернігівської школи №3

Під час обстрілів Чернігова, третя міська школа перетворилася на укриття для багатьох містян, а вчительство стало координаторами із надання допомоги.

“У нашій школі є два підвали, після першої повітряної тривоги на центральному вході я повісила свій номер телефону і ми накреслили напрямок руху до укриття, за два дні обидва були заповнені людьми. Коли почалися найстрашніші обстріли міста, ми не припиняли облаштовувати побут для людей, заспокоювали дітей та вирішували проблеми окремих сімей”, — розповідає Олена.

Згодом вчителі й вчительки разом із містянами стали готувати для ЗСУ і ТРО в шкільній їдальні. Водночас відновлювали проведення шкільних уроків.

“Був день, коли після холодів виглянуло сонечко, тому ми винесли на вулицю фліпчарт, взяли маркери й почали урок математики для збірної 8 та 9 класів. Розповідала про квадратні рівняння, язик мій плутався, хоч це й банальна тема для вчительки з досвідом. А під кінець уроку усвідомила, що забула про війну, обстріли й небезпеку. Бо робила свою улюблену справу — викладала, і мене це надихало”, —  ділиться Олена.

Галина Кукліна, директорка Харківської спеціальної школи № 12 для дітей з порушеннями зору

Від початку великої війни директорка спеціалізованої школи Галина Кукліна залишається в Харкові, відтак проживає всі найскладніші бомбардування міста.

“Я бачили, як російські війська руйнували харківські райони – Салтівку і ХТЗ. Першого березня ми відправляли дітей в евакуацію під обстрілами, а  другого березня в тому районі була вщент розтрощена школа, де ще залишалися діти”, — розповідає Галина.

Під час війни школа Галини стала прихистком для містян, через обстріли в приміщенні відключили опалення та світло. Через це в підвалі підвищилась волога, діти почали хворіти, відтак там неможливо було жити.

“Роблю все можливе для того, щоб полегшити життя людям тут, у Харкові. Якщо ти щось робиш, то живеш. Якщо у мене є руки та голова, то я не можу просто сидіти. Хотіла записатися в тероборону, але мені сказали, що в мене є інші завдання. Моє покликання – бути вчителькою”, —  ділиться директорка.