Проходити крізь біль, спираючись на інших людей, супроводжувати одне одного на шляху до спільного відновлення, формувати цінності життя в новій реальності –  благодійний проєкт психологічної підтримки “Коханий, я живу!” допомагає жінкам, чоловіки яких загинули на війні. Попри відчай та безнадію, біль та страждання, вони наново вчаться відчувати та проживати, щоб врешті промовити: “Я живу!”.

Про наслідки втрати коханої людини у кардинальній зміні життя, брак відчуття базової безпеки, важливість бути “поряд” не жаліючи – в інтерв’ю #Букв з організаторкою проєкту Яриною Геращенко та психологинею – Вікторією Геращенко.

Насамперед поділіться, будь ласка, що допомогло Вам реалізувати задум проєкту в життя? Чи пов’язано це з особистим прожитим досвідом та бажанням отримати власну точку опори організаторів та ініціаторів проєкту?

Ярина Геращенко: Мені доводилось за ці 10 років організовувати безліч заходів – від камерних літературних вечорів до масштабних заходів на підтримку військовополонених з Азовсталі. Тому досвід організації благодійних заходів маю чималий. Саме тому до мене звернулась дружина загиблого військовослужбовця Іллі Волошина – Альона. Ми знали Іллю ще з часів його юності. Альонка запропонувала влаштувати захід для дружин загиблих Героїв – для того, щоб дівчата спробували відчути себе живими. Згодом, порадившись з психологинею, було вирішено організувати цілий проєкт, який складатиметься мінімум з восьми зустрічей різного типу. Наша психологиня Вікторія має величезний досвід роботи, з 2014 року працює з військовослужбовцями та їх родинами, із сім’ями загиблих, зниклих безвісти та полонених.

Окреслюючи загальні місію та цінності проєкту “Коханий, я живу”, про відстоювання якого образу українських жінок в умовах сьогочасних реалій ми можемо говорити?

Ярина Геращенко: Дозволю собі сказати, що наш проєкт – не про горювання в класичному стилі, наш проєкт – про життя. Це проєкт про сильних, міцних духом жінок. Він про те, що жінки наважились відкинути осуд зі сторони людей, недотичних до їх горя, і сказали собі: “Коханий, я живу!”. На нашому проєкті жінки загиблих Героїв розпочинають свій шлях до відновлення, до прийняття себе в новій реальності.

У коментарі для Українського радіо Ви зазначили, що жінки, які втратили чоловіків на війні, втрачають соціальні навички. Відповідно, першочерговим завданням стає встановлення лінії довіри з кожною жінкою. Поділіться, будь ласка, що відіграє ключову роль у цьому процесі?

Вікторія Геращенко: Готуючись до зустрічі з категорією “дружини загиблих Героїв”, важливо розуміти зону власної відповідальності, яка складається зі слів “не нашкодити”. Тому, довіра встановлюється через щирість у спілкуванні, повазі до отриманого досвіду, природності у прояві емоцій, стриманості в одязі, тембрі голосу, тоні розмови, мови тіла і, загалом, в емпатичному слуханні. 

Також однією з Ваших тез було те, що Ви займаєтесь формуванням цінностей життя. Які вони – цінності життя, що відстоює Ваш проєкт? Чи відрізняються вони для людей, які пережили біль втрати?

Вікторія Геращенко: Цінності – це про те, що “я продовжую жити”, що “я вчусь управляти своїм життям”, що “я хочу відновитись”, що “я хочу пізнавати нове”, що “я хочу здійснювати свої мрії” і що “я хочу знайти нове заняття”. Найважливішою цінністю для дружин загиблих Героїв є надія на те, що “їх втрата не буде марною”. Існують різні види втрат, різні категорії. Дружини загиблих, мами загиблих, родичі. У всіх – різні види втрат та ціннісних орієнтацій. Їх не можна поєднувати, наприклад в одну групу підтримки. Тобто, для тих, хто втратив дім – ціннісним буде його повернення, а для тих, хто втратив здоров’я – його відновлення.

14 квітня відбулась перша зустріч групи проєкту. Які слова, історії, прохання лунали під час зустрічі, що вразили Вас найбільше? Наскільки жінки охочі ділитися власними емоціями?

Вікторія Геращенко: Всі історії – унікальні. У них і героїчний чин, і сила духу, і жертовність, і несподіванка, і випадковість. Тому носіям цих історій, дружинам загиблих Героїв, важко усвідомлювати факти воєнних дій і прийняти невідворотність втрати.

“Ніхто не готував нас до таких потрясінь, з цим дійсно важко жити. Я дуже вдячна організаторам, що вони звернули увагу на нас, на проблеми людей, які втратили своїх близьких на цій війні. Нам необхідна підтримка, допомога, ми всі хочемо відчути себе живими, мати жагу до життя та навчитися як із цим правильно жити, не забуваючи наших близьких, не ховаючи це глибоко в душі, а жити і нести гідно пам’ять про наших героїв. Вони поклали своє життя, вони віддали найцінніше, ми маємо бути вдячними за це, але з цим усвідомленням дуже важко жити. Інколи кажуть, що дружинам переживати трохи легше, ніж матерям, але це не так. Ти кохав людину, а тепер повинен змиритися з такою втратою. Це дуже важко”, – поділилася Марія, учасниця проєкту.

“Рада, що цей проєкт існує, цього дійсно бракувало. Приємно було поспілкуватись у колі тих, хто на 100% розуміє, що ти відчуваєш. Дуже приємна атмосфера тотального розуміння і взаємоповаги”, – сказала Альона, учасниця та ініціаторка проєкту.

Сьогодні кожен українець по-різному відчуває втрату, насамперед життя, яке вже ніколи не зможе прожити без наслідків війни. Звідси – поява нових, раніше невідомих емоцій або набуття нових форм. Котрі з них об’єднують усіх жінок?

Вікторія Геращенко: Головні рисі, які об’єднують усіх жінок –  це емоції болю, страждання, невідомості, екзистенційні питання “Чому він?”, відчуття провини, звинувачення. Головна емоція, яку відчувають жінки – це сум. Найважчим для жінок є навіть не страх, а цілковите усвідомлення того, що вона більше його не побачить, не почує, не відчує, не поговорить із ним. 

Проте, на мою думку, страх існує завжди, бо ми всі живемо в період підвищеної небезпеки. А у жінок, які втратили своїх чоловіків, є страх невідомості, бо втрата – це розрив стосунків із померлим, яких вже не відновити.

Скажіть, будь ласка, як вони продовжують проживати війну? Чи існує острах, пов’язаний з її можливими новими наслідками? Наскільки у жінок виражене відчуття базової безпеки?

Вікторія Геращенко: Безпека – це відсутність загроз життєво важливим інтересам людини. Коли жінка втрачає свого чоловіка, вона зазнає кардинальних змін кожної потреби у своєму житті, які визначені в піраміді Маслоу. На всіх рівнях базових потреб на перший план виходить “втрата чоловіка” і усвідомлення того, що тепер необхідно спиратися тільки на себе. Тому відчуття базової безпеки відсутнє. На відновлення цього відчуття піде різна кількість часу, бо всі ми – різні, і у всіх по різному проходить процес повернення до нормального функціонування. Тому, для підтримки жінок та інших категорій осіб, які зазнали втрат, існують групи підтримки, активно працюють психологи і соціальні працівники. Важливою умовою в процесі супроводження є бажання самостійного звернення клієнта до спеціаліста.

Ми всі по декілька разів на день читаємо “непрочитані повідомлення”, які інформують нас про воєнні події. Ці новини читають і жінки, які втратили своїх чоловіків і проживають ці події разом з усіма, з різним емоційним забарвленням. У когось не існує страху, бо “Вона” вже знає, що таке смерть, хтось боїться, наприклад, втратити дитину, бо “хлопчик вже виріс і хоче йти на війну, як батько”. 

Знаю, що одним із методів, які поширює проєкт, є також арттерапія. Чи можете виділити спільний меседж творчості, зокрема малюнків, які створювали жінки?

Вікторія Геращенко: У нашому проєкті арттерапія виконує роль перехідних об’єктів, які створюють внутрішнє відчуття близькості до коханої людини. Сенс у тому, щоб завдяки такій діяльності продовжувати щось робити для загиблого. На першій зустрічі після групової сесії жінки розмальовували екошопери з образами їх коханих і свого особистого образу. Ми назвали цю частину зустрічі “Ти зі мною”.

Чи є наслідки відчуття втрати, які ніколи не вдасться викорінити? Як ця емоція трансформується з часом, і  який власний головний виклик вбачають жінки?

Вікторія Геращенко: Неможливо викорінити з серця кохану людину. Біль від втрати з часом притуплюється, але ця втрата ніколи не забудеться. Вона переходить у хронічну фазу. Наслідки у відсутності коханої людини – у кардинальній зміні життя. Власний виклик жінок –  навчитись жити самостійно, без коханої людини.

Як жінки, що певною мірою втратили опору, соціальні навички  та відчуття безпеки, сприймають життя інших людей, що не можуть розділити їх біль? А також як громадськості правильно надавати підтримку?

Вікторія Геращенко: Наша реальність – різна: у ній є життя, тобто, коли на вулиці бачиш подружжя, родину, чи пару, що гуляють. І є смерть, яка забрала кохану людину, і ти більше ніколи не зможеш з нею ось так гуляти. “Як так?” –  задаєш собі це питання. “Чому? Чому цей чоловік не служить, а гуляє?” Ці питання – дуже болючі, й відповіді на них доведеться шукати довго. Але, в той самий час, ти думаєш: “добре, що хоч у когось є повноцінна родина”, і цей висновок стабілізує, на деякий час. На таких “качелях” ще довго будеш гойдатися, поки не розв’яжеш всі екзистенційні питання. Потім прийде прийняття – себе та інших. 

Найкраще, коли суспільство – на всіх рівнях – підтримує родину Героїв. Це коли ти звертаєшся по допомогу – і тобі щиро допомагають. Не треба жаліти, горюючи “про своє”, не треба ставитись як до “хворих”, занадто опікуючи, не треба змушувати швидко відновлюватись, бо цей процес – виключно індивідуальний. Можна побути “разом”, “поряд”, спитати “Чим я можу тобі допомогти?”, “Можна мені це зробити для тебе?”. Важливо й залучати до спільної діяльності, допомагати іншим. 

На жаль, зараз чимало українців об’єднані втратою близьких, але не всі готові ділитися своїм болем, більшість зовсім абстрагується. Чи маєте слова підтримки, які будуть для них поштовхом, щоб стати частиною Вашого проєкту?

Вікторія Геращенко: Ми дуже співчуваємо втратам усіх українців і запевняємо, що є люди, яким не байдуже ваше горе і які вміють супроводжувати вас від моменту втрати до відновлення. 

Ярина Геращенко: Наш проєкт – повністю благодійний, реалізовується силами організаторів та партнерів. Участь жінок, коханих, дружин загиблих Героїв – безоплатна. Ми створили сторінку в Інстаграм для того, щоб розповідати про зустрічі нашого проєкту, щоб популяризувати цю проблему, щоб показати, що ми можемо допомогти жінкам й об’єднати довкола цієї спільноти усіх, кому болить тема загиблих військовослужбовців. 

Надалі ми сподіваємось знайти спонсорів та благодійників, які зможуть нам допомогти реалізовувати проєкт і надалі. Це дасть нам можливість охопити більшу кількість жінок, які потребують супроводження на шляху до відновлення.