У понеділок, 9 грудня, в Єлисейському палаці у Парижі лідери України, Німеччини, Франції та Росії мають зустрітися вчотирьох уперше з 2016 року, аби обговорити війну на Донбасі. Тоді, 3 роки тому, голови МЗС згаданих країн домовилися розробити «дорожню карту» виконання Мінських угод.

Фактично, йшлося про вже відому «формулу Штайнмаєра». Однак після тої зустрічі російський президент Владімір Путін відмовився від подальшої участі у Нормандському форматі. Востаннє ж  дипломати «Нормандської четвірки» збиралися влітку 2018-го. Тоді вони марно намагалися дійти згоди щодо місії ООН на Донбасі. Ситуація змінилася після виборів в Україні.

Президент Володимир Зеленський після свого обрання неодноразово наголошував на тому, що Нормандський формат – чи не єдиний можливий переговорний майданчик, де з Росією можна домовлятися про мир на сході країни. 1 жовтня цього року офіційний Київ погодився на реалізацію «формули Штайнмаєра».

Якщо пояснювати її одним реченням, то вийде приблизно таке: впровадження Мінських домовленостей, укладених ще за часів президентства Петра Порошенка. Тобто місцеві вибори за українськими законами під контролем місії ОБСЄ, Донбас нібито має отримати особливий статус, цей статус пропишуть у спеціальному законі, який поки ніби ще не готовий. Детальніше про це, власне, мають говорити у Парижі наступного понеділка.

Утім, цій зустрічі передувала підготовка, яка тривала кілька місяців. Однією з умов стало створення кількох демілітаризованих зон на Донбасі за планом, який був прописаний ще три роки тому. І Україна, і бойовики мали відвести свої війська щонайменше на один кілометр від старих позицій.

Після цього представники ОБСЄ мали підтвердити розведення, в утворену «сіру зону» мали зайти представники поліції та Національної гвардії, аби підтримувати порядок, а на старих позиціях мало відбутися розмінування. І якщо у Станиці Луганській розведення військ минуло відносно без шуму, то ситуація в селищі Золоте перетворилася на справжній скандал.

Скажімо, окремі громадські активісти, волонтери й ветерани назвали розведення капітуляцією. У Києві відбувалися кількатисячні мітинги проти таких ініціатив влади. В саме Золоте відправилася група ветеранів та волонтерів. Вони записували на відео проукраїнських активістів, які просили не забирати війська із селища. Туди ж, на Луганщину, поїхав і президент Зеленський. Він також записав власне відео, у якому місцеві жителі навпаки просили забрати військових із Золотого, «аби настав мир». Приблизно в цей же час там побував і автор цього тексту. І насправді ситуація виявилася не зовсім такою, як показували противники чи прибічники створення демілітаризованої зони.

На чому варто наголосити: розведення військ у Станиці Луганській та поблизу Золотого-4 дещо відрізняються між собою. Скажімо, активних боїв у Станиці не було вже більше року, там давно функціонує єдиний на всю Луганську область контрольний пункт в’їзду-виїзду (КПВВ). До того ж, бойовики відрізані від українських військових Сіверським Донцем.

А єдиним можливим шансом для цивільних потрапити на контрольовані Україною території став автомобільний міст. Який, до слова, підірвали на початку війни, тож від нього донедавна були самі уламки. Але коли на руїнах мосту влаштували тимчасовий пункт пропуску до/з Луганська – місцеві почали активно ним користуватися. За даними Станично-Луганської райадміністрації, в перші місяці через нього за день проходило близько 2 тис людей. Наприкінці 2019-го ця цифра виросла у 5-6 разів.

Ще один КПВВ мали відкрити поблизу селища Золоте-4, яке розташоване за якихось 35 км від міста Лисичанська. Проте цього не сталося через бої. До всього, тут між українською армією та бойовиками було кількасот метрів поля. Хоча, за словами місцевих, з «того» боку на українську територію регулярно приходили місцеві. Здебільшого за пенсією.

«Добратися до Первомайська (місто під контролем бойовиків неподалік Золотого-4 – ред.) раніше можна було через блокпости. Тепер кажуть, єдиний шлях для нас – то КПВВ. А в людей на тому боці родичі полишалися. У когось квартира, чи будинок там були. Всяке трапляється. І народ туди ходив. Якось була історія: дід з «того» боку йшов за пенсією. І йшов через ліс. Очікувано, наступив на розтяжку. Тіло знайшли зранку. В офіційних повідомленнях розповіли, що він помер, бо «серце не витримало». А щодо розведення – то давайте логічно. От зараз до нас час від часу залітає. Бо стріляють. І якщо солдати відійдуть, якщо ми станемо сірою зоною – ми будемо між ними. І якщо почнеться бій – то кулі й міни літатимуть у нас над головами», – розповідав нам житель Золотого Володимир.

Очікувано, у нього знайшлися й опоненти. Які, щоправда, були не надто багатослівні. «Ми не хочемо з журналістами говорити. А то приїжджають, знімають, а по телевізору потім щось зовсім не те, що ми говорили, показують. Лише вигідні фрази. Ми за розведення. Тому що треба, щоб перестали стріляти. І щоб мир настав. Бо скільки ж це може тривати», – говорять двоє літніх жінок, які прямують ґрунтовою дорогою до магазину в Золотому. Імен не називають.

Щоправда, на момент розведення, бої біля Золотого-4 тривали. Місцеві розповідали, що нібито чули, як в полях вибухали міни. А одній з місцевих жительок напередодні розведення військ кулею прострелило шифер на даху. Дірку, правда, оперативно залатали. Сам пошкоджений будинок вдається знайти за кількасот метрів від позицій українських військових.

«Тут регулярно стріляють. Наприклад, коли весною поралася: тільки вийдеш на город – чуєш, як куля свистить. Падаєш, повзеш, ховаєшся. Знову виходиш. Знову куля. І от так відро картоплі намагаєшся посадити три дні. Дві доби тому теж от, пробило дах. Сусід мій, Саша, поремонтував. Бо дощі, сніг, зима. Сказав, ніби 7,62 куля була. Пробила дах на виліт, де поділася – не знаю. А ОБСЄ нічого не зафіксувало. Ну бо вони не катаються там, де асфальту нема. Обстрілів уже не боюся. Бо за ці роки ми тут всякого пережили. Але, звісно, хочеться щоб уже не стріляли», – розповідає місцева жителька на ім’я Любов.

Окремі місцеві бояться сірої зони. Оскільки тоді, за їх словами, під загрозою опиняться проукраїнські жителі. Особливо ті, хто допомагав українській армії. Адже, переконують вони, в частини жителів Золотого родичі пішли воювати до бойовиків. І якщо вони повернуться – можуть почати мститися.

«У мене, наприклад, близько сотні знайомих, які за Україну. І всі вони живуть або в Золотому, або поруч. Хто їх захистить, коли сюди сєпари повернуться? Селище не таке й велике, все про всіх знають. Хто гроші армії давав, хто солдатам допомагав. Все пам’ятають. Тому війська відводити не можна. В жодному разі», – говорить Марина, жителька Золотого.

Втім, як виявилося, причин для занепокоєння було значно менше. Бо ж насправді розведення військ у Золотому-4 так і не відбулося. Військові облаштували собі позиції, фактично, за кількасот метрів від селища. Армія відійшла лише в районі села Катеринівка, яке поруч. Офіційна причина одна – для нормальної роботи КПВВ «Золоте». Фактично, перед пунктом в’їзду-виїзду утворився квадрат «сірої зони» 2 на 2 кілометри. В нього, саме, й потрапила згадана Катеринівка. Подібна проблема виникла і в Станиці Луганській – там в демілітаризованій зоні опинилися кілька вулиць. За словами очільника Станично-Луганської РДА Юрія Золкіна, йдеться про понад 70 будинків. Проте якщо для «сірої зони» Станиці потрібен був окремий пропуск, то потрапити в Катеринівку у перші дні виявилося значно простіше.

Що одразу впадає у вічі – побиті війною будинки: без вікон, з пробитими дахами, посічені уламками снарядів стіни. В деяких досі лишаються жити люди. Закинуті ж подвір’я проростають бур’янами. Місцеві кажуть, що тут лишилося приблизно 120 хат, в яких бодай хтось живе. Здебільшого це пенсіонери. Хоча в селі є троє дітей. За ними приїжджав автобус, аби вони могли навчатися у школі в Золотому. Так само в Катеринівку приїжджала маршрутка, яка з’єднувала фронтове село з «великою землею».

«Про розведення з нами тут ніхто не радився. І нічого не пояснював. Ми не знаємо, чи буде тепер їздити автобус. Чи буде приїжджати мобільний «Ощадбанк». Як працюватиме магазин. Військові пішли, тепер вулиці ніби патрулюватиме поліція та Національна гвардія. Знаю, що біля магазину постійно чергує авто. А ще коли Зеленський приїжджав у Золоте – нас туди возили. І там був один військовий, який говорив: «А чого їх захищати, вони ж сєпари!» Але ж як так? Я за Україну! Який я сєпар? Та й військові коли були – нікому тут не заважали» – обурюється Любов, пенсіонерка.

Її сусід по вулиці Михайло дещо інакшої думки. Вважає, що війська треба розводити. «Та тут 20 солдатів було. Тепер пішли. І що зміниться? Хай собі розводяться. Аби настав мир. Скільки стріляти можна. А хто це буде контролювати… ну, журналісти ж навіщось існують?» – говорить він.

«Та тут завжди була Україна. І бойовиків тут не було. Просто армія сюди зайшла кілька років тому. І потім по телевізору розповідали про «звільнення». Тому не знаю, що там говорять про «сіру зону». Зараз тут лишається Нацгвардія з поліцією. Вулиці патрулюють вулиці. І, якщо чесно, війну треба вже завершувати. Скільки ж можна одне в одного стріляти?» – говорить чоловік на ім’я Віктор.

Жителі ж Станиці Луганської пішли ще далі. Представники місцевої влади не під запис розповідають, що окремі місцеві вже цікавляться, чи можна буде приєднатися до «особливого статусу Луганська».

Зокрема, аби впровадити російську мову як офіційну. Й відмовитися від використання української. Такі розмови, нібито, почалися після слів Зеленського про необхідність «оцінити мовний закон». Втім, якщо питання повернення територій і «особливих статусів» поки проблема теоретична, то функціонування демілітаризованих зон Станиці Луганській і поблизу Золотого-4 цілком нагальні.

Представники місцевої влади скаржаться, що їм досі ніхто не відповів на запитання: а хто ж саме контролюватиме порядок в «сірій зоні»? Адже ані військові, ані поліція – загалом будь-які люди зі зброєю – не мають права перебувати за межами КПВВ. Якщо трапиться щось подібне, запевняють місцеві чиновники, бойовики можуть розцінити це як порушення домовленостей. І отримають привід для відновлення боїв.

Тут постає наступне питання: яким чином розслідувати злочини, які в теорії можуть статися у цій сірій зоні? Адже слідчо-оперативна група також озброєна. Разом із тим, цією прогалиною у правилах активно користуються бойовики. Адже їх нема кому затримувати.

Наприклад, у Станиці Луганській вони фактично самовільно взяли під контроль частину мосту через Сіверський Донець. Там нібито від імені «ЛНР» чергують невідомі представники невідомого Спільного центру контролю й координації (СЦКК) у камуфляжі, який підозріло нагадує російський. Варто зауважити, що СЦКК створений у вересні 2014-го для контролю за дотриманням Мінського протоколу, або ж домовленостей. І в нього входили українські та російські військові. Проте у грудні 2017-го всі росіяни, 75 осіб, офіційно залишили СЦКК. І там наразі працюють лише українські солдати.

Хто ж начепив на себе позначки «СЦКК» зі сторони «ЛНР» – не зрозуміло. Прикордонники, які чергують на КВПП в Станиці, припускають, що це можуть бути бойовики, які таким чином займаються розвідкою. Військові також запевняють, що у «сірій зоні» присутні люди з незаконних збройних формувань. Нібито вони заробляють гроші на пенсіонерах – перевозять їх на саморобних візках від мосту до КПВВ й назад. За це брали від 150 до 300 грн.

Щоправда, недавно їх бізнес похитнувся: Україна проклала нову асфальтову дорогу до відновленого мосту (він, до слова, вужчий за попередній і є сумніви, що по ньому таки зможе проїхати швидка). А по ній запустили два рейсових автобуси та електрокари, які курсують з інтервалом у приблизно 5 хвилин.

У майбутньому ж таких «сірих зон» може побільшати. Чутки про створення нових КПВВ і демілітаризованих територій почали ширитися приблизно з початку осені. Військові говорили про можливе розведення в районі Авдіївки. Про потенційний запуск пункту контролю в районі Щастя. А тиждень тому, 29 листопада, голова ОБСЄ Мирослав Лайчак принаймні частково ці чутки підтвердив під час візиту в Станицю Луганську.

«Тривають переговори в рамках Тристоронньої контактної групи. Ми повністю це підтримуємо. Я не хочу зараз говорити, що у нас вийде. Але є позитивний тренд, є позитивна тенденція», – заявив він журналістам. І порадив дочекатися зустрічі в Нормандському форматі. В подальшому ж за Мінськими угодами «дзеркальне» розведення військ має відбутися по всій лінії фронту. При цьому досі не зрозуміло, як саме Україна зможе проконтролювати бойовиків.