У кожному поколінні дозрівають люди, які б’ють себе кулаками в груди та кричать “А от у нашій молодості!…” А далі йде нарікання на сучасність: молодь – не та, жінки – неправильні, чоловіки – не мужні, діти – нечемні, музика мала більше змісту, морозиво було вершковішим, а у роті всі зуби були своїми.
Люди, однокласники яких (або й вони самі) ходили районами стєнку на стєнку, били клятих (підставте слово з-поміж “реперів”, “рокерів”, “емо”, “готів”, “гопників” тощо), чіплялися або були об’єктом булінгу “за шмот”, раптом почали обурюватися, що хтось збирається в угруповання ПВК “Редан”. Ні, безумовно, соцмережі змінюють масштаби подій – тепер ці “розборки” нерідко гучніші, ширші, яскравіші та краще висвітлені з боку медіа. Але їхніми фігурантами лишаються все ті ж підлітки, які й сотні років тому – зі своїми біохімічними процесами, потребами, проблемами, перевагами та недоліками.
Разом з тим, у кожного покоління є ті, хто відкидає авторитети. І це також є шляхом пізнання, оцінки світу та себе у ньому.
Проте, до чого тут Бобул і Антонюк. Ця проблема підняла конфлікт поколінь – вчергове. Іво Бобул – 69-річний чоловік, який вирвався з бідності післявоєнної багатодітної сім’ї та оточив себе часто собі подібними людьми. Центром його життя є бульбашка, в якій він крутився весь час, і за якою оцінює весь нинішній світ. Вирвавшись же з неї, під тягарем досвіду – позитивного або травматичного – Іво Бобул зробив властиву дуже багатьом помилку та вдався до узагальнень. Чого точно не оцінила мешканка іншої бульбашки – ведуча шоу, в оточенні якої світоглядні парадигми Бобула вважаються в кращому випадку непрогресивними, в гіршому – відверто жлобськими.
Ці двоє людей не розуміють одне одного, адже живуть і розвиваються в різних світах. Світоглядні цінності Емми Антонюк поділяє більшість її нинішнього покоління, як у 30 років Бобула майже всі дотримувалися таких же поглядів, як у нього зараз. З різницею, що погляди, які представляє Емма Антонюк, будуть все більш актуальними у майбутні післявоєнні роки, під час яких, у зв’язку з великою кількістю загиблих і травмованих чоловіків, економічна активність жінок зростатиме ще більше, ніж зараз. Й історії про “меркантильних” жінок, які лише й шукають, як витягнути ресурси із чоловіків, стануть все більш вузькопрофільними та маргінальними.
Але якщо відштовхуватися від сьогодення та цього скандалу: Іво Бобул переніс риси свого оточення на весь світ і “не таке покоління” жінок; Емма Антонюк категорично заперечила його слова, і, відповідно, уже набутий співаком досвід. Той відчув себе в небезпеці, тож перейшов до контратаки у формі апеляції віком – цього виявилося замало, тож він покинув студію. Типова ситуація, як би хто не намагався цього заперечити. Типова не просто для якихось шоу, а й для самого соціуму.
Тому суспільство також розділилося. Одні поділили погляди та травми Іво Бобула, інші – віру Емми Антонюк у свою безумовну правоту. І якщо тему сексизму та якщо не масштабної, то хоча б локальної правоти Бобула я підіймати не ризикну, то питання ейджизму в конфлікті є дуже серйозним.
“Гімно мале, покоління нігілістів, її [ведучої] погляди – то лише мода, а Бобул життя бачив, старших потрібно безумовно поважати”, – узагальнений допис одного мого поважного знайомого, письменника та перекладача про ситуацію між Іво Бобулом і Еммою Антонюк. Він переконаний, що старість і вік потрібно шанувати безумовно – і такі цінності дуже властиві людям старших поколінь.
Разом з тим, безумовної пошани щодо представників будь-якого віку загалом тут не передбачається. Цілі покоління зростали у тиску “я старший, отже ти лайно; я життя бачив, отже, твої думки, самопочуття, бажання – ніщо; ти мені винен”. Цілі покоління бачили хамовитих старших людей у маршрутках, магазинах, лікарнях – і теж нерідко чинили гріх узагальнення. Разом з тим, це могло породити крайнощі, коли зрощені на неповазі до молодших, цілі покоління втрачали пошану і до старших, і не набували його до молодших, таким чином перетворившись на “абсолютних хамів”, які не поважають нікого, але в першу чергу не навчені поважати себе.
Та разом з тим, переконання, що вік не може бути єдиним аргументом для безумовного захоплення – це правильна тенденція. Історія ж про те, що чемними треба бути з усіма, але лише прожиті роки не є аргументом, щоб вимагати послуху та беззаперечного прийняття ідеалів іншої людини. Особливо це важливо усвідомити зараз, у час війни, коли за країну гинуть як 18-річні, так і 60-річні. І вони однаково заслуговують на рівний ступінь пошани. Разом з тим, жертва юнаків може на певних рівнях вважатися більшою: вони ще не прожили свого життя, не відчули його смаку, не лишили по собі дітей і не тримали на руках онуків.
Абсурдність абсолютної поваги до старших поколінь демонструють будь-які вибори, на яких ще до заборони Комуністичної партії саме старші покоління були її головним електоратом – як і проросійських партій в пам’ять про цінності Радянського Союзу та нав’язаної тоді пропаганди. Робить абсурдною вимогу безумовної пошани до старшого віку також теза, що Путіну 70 років.
Та що там говорити: уже навіть у молоді під 30 і 40 проскакує зневажливе щодо молодших “ох ці зумери”. А останніх я вважаю відверто крутими: у мене багато колег, народжених після 1996-го року, і я можу перелічити шалену кількість позитивних рис, властивих їхньому поколінню.
Зневага до молодших – це відчай втрати актуальності і швидкості у цій шаленій річці під назвою “життя”. Старше покоління мусить прийняти це, а також те, що в молоді поки що не досить досвіду сприймати якісь тенденції за тимчасове явище – бо вони є фундаментом їхнього світогляду. А молодші люди мають усвідомити, що до старших потрібно ставитися з розумінням і прийняттям того, що ці люди можуть не змінитися у зв’язку з елементарними процесами в корі головного мозку – але від того вони не гірші за нас. І ми також колись будемо на їхньому місці. Я маю близьку родичку 82-х років – це щиро проукраїнська людина (не з 24 лютого, а протягом всього життя, і не лише словами, а й діями), яка сидить у TikTok і в захваті від побачених там BTS. Але вона так і не зрозуміла моїх пояснень, чому вона, народжена у найбіднішій у селі сім’ї, не може пишатися тим, що колись займала керівну посаду в комсомолі – адже на ті часи це було значним досягненням. І так і не навчилася замість “рублі” говорити “гривні”. І знецінювати людину через ці “грішки” було б нерозумним, так само, як і робити її деякі погляди абсолютною істиною.
Безумовна шана до людей похилого віку прийшла з часів, коли саме старші покоління були джерелами знань, необхідних для виживання общини. З поширенням писемності, освіти, а потім – з можливістю користуватися інтернетом ця функція живих її носіїв стала неактуальною. І тепер став основоположним не досвід, а вміння робити висновки з нього. А це, перепрошую, дано не всім. І на загальне “молодь не така” наклалася ще образа, що знання старших у їхньому дитинстві ще були досить актуальними, а коли настав їхній час – життя та ставлення змінилися. І оце от “гімно мале”, “яйце учить курку” – це насправді слова, які старші чули раніше у сторону своїх однолітків. І, здавалось би, нарешті їхній час також настав, але…“яйця” чомусь огризаються. Можна навіть зіронізувати, що шанс “відігратися” втрачено, і ця традиція під тиском прогресу набуває рис архаїзму.
Істина ж тут проста: людина, яка не вражала інтелектом у молодому віці, з великою долею ймовірності лишиться такою і на старості. Тому що критичне мислення, розум, досягнення та мудрість не приходить чарівним чином після 60 років. Нині, з більш-менш розвиненою медициною (кращою, ніж 100 років тому), збалансованішим харчуванням, часто безпечними умовами життя та праці, вік не є досягненням, демонстрацією гнучкості, сили та мудрості. У нинішні часи вік є просто питанням часу, везіння та біологічних ресурсів організму. Поважати можна кожного: і дитину, і юнака, і людину середнього чи старшого віку. А чемними за замовчуванням потрібно бути з усіма.
Можна померти в 20-40 років, лишивши слід у чиїхось життях, культурі, технічному розвитку, ставши героєм/героїнею, врятувавши життя або просто зробивши когось щасливим. А можна прожити до 90 років, і на похоронах про тебе не знатимуть що й хорошого сказати – ні як про сім’янина, ні як про людину чи професіонала своєї справи. Конфлікти поколінь були, є та будуть, і їх не треба вважати унікальним явищем. І тут обом сторонам треба набратися справедливого терпіння, мудрості та сили щодо людей, які нас оточують – з перевагами та недоліками їхнього етапу життя.