Здавалося б, після місцевих виборів все йшло по накатаній. “Слуга народу” сформувала низку місцевих коаліцій з ОПЗЖ. Спікери партії відкрито висловлювалися про те, що партія Кремля – ніяка не партія Кремля, а цілком собі проукраїнська політична сила. І що у співпраці з нею немає нікого зашквара. Патріотичне співтовариство морально готувало себе до чергового Майдану і згадувало рецепти коктейлів Молотова.
І тут як грім серед ясного неба прозвучало – Зеленський своїм указом вводить рішення РНБО про санкції щодо основного “гаманця” Медведчука Тараса Козака та пов’язаних з Медведчуком телеканалів. Рішення РНБО, дуже по-єзуїтському, грунтувалося на постанові парламенту від 2018 року.
Іронія полягає в тому, що я поряд з найбільш радикальними антиросійськими депутатами 8-го скликання виступав співавтором цієї постанови. Отже Володимир Зеленський фактично виконає програму “київської хунти”. У мотивах цього без сумніву проукраїнського рішення можна копатися довго.
З точки зору національної безпеки воно безсумнівно було правильним. Оскільки трактувати телеканали, пов’язані з Медведчуком, інакше, ніж інструменти гібридної агресії Кремля не доводиться. Можна додати в міркування певну частку конспірології. Адже від такого рішення виграє ще один представник ОПЗЖ – Сергій Льовочкін. Його орієнтована на проросійський електорат телегрупа може наростити рейтинги.
Люди, пов’язані з Льовочкіним, мають в Офісі президента певний авторитет. А тліючий ось уже 20 років конфлікт між Медведчуком і Льовочкіним давно став притчею во язицех. Однак я вважаю, що все набагато простіше. Санкції щодо телеканалів пов’язані як з несприйняттям фігури Медведчука самим Зеленським, так і з тим, що пул його телеканалів продукував шквал критики на адресу президента. Причому не соромлячись у виразах.
Ці ж телеканали сприяли падінню рейтингу Зеленського серед проросійської частини електорату, нарощуючи за рахунок цього рейтинг ОПЗЖ. На сторінках #Букв я багато разів писав про те, що Зеленський як людина, якій далека політика, не розуміє політичних сигналів, які йому адресовані. За минулі півтора роки він демонстрував це нерозуміння як в стосунках з США, так і в стосунках з Росією.
Але проблема Володимира Зеленського полягає не тільки в невмінні прочитувати такі сигнали. Є і зворотня правда – він не розуміє, які сигнали можуть посилати його власні дії. Сам Володимир Зеленський може бути переконаний в тому, що санкціями він вирішує власні проблеми. Проблему зіпсованих відносин з патріотичною частиною суспільства. Проблему падіння власного рейтингу. І проблему комунікації з Кремлем. Адже активна участь у цих комунікаціях Віктора Медведчука не могла не дратувати українського президента. Зеленський може думати в цьому ключі.
Однак з точки зору Кремля подібними діями він купив квиток на війну. Не на війну з Віктором Медведчуком. А на війну з Володимиром Путіним. Теплі близькі стосунки Путіна з Медведчуком не є ні для кого секретом. Проблему Медведчука – довічного кандидата Путіна на малоросійське генерал-губернаторство свого часу намагався вирішити ще Віктор Янукович.
Після того, як силовики Януковича провели обшуки в компаніях Медведчука в 2012 році, російський диктатор замість зустрічі з Януковичем прилетів на кримську дачу Медведчука. Зустріч тоді транслювали всі російські телеканали.
Сигнал був сприйнятий Києвом і Януковичем – Медведчука не чіпали. У розумінні Путіна саме Медведчук є основним українським партнером і комунікатором. І удар по Медведчуку – все одно що удар по самому Путіну. Саме ж непростиме в санкціях Зеленського для самого Медведчука – це зовсім не телеканали. Це арешт, який накладено на весь його авіаційний флот. У понятійному світі пострадянської політики, в якій свобода олігархічного пересування – святе право. Це – пряме приниження, яке не прощається. Володимир Зеленський, швидше за все, цього не розуміє.
І умовна чорна мітка від Кремля, яку варто очікувати найближчим часом, може виявитися для українського президента справжнім сюрпризом. Жодні слова про конструктивний діалог, жодні політичні переговори не допоможуть. Путін і Медведчук почнуть знищувати Зеленського всіма доступними способами. Компроматом, загостренням на фронті, внутрішньою дістабілізацією – правил в цій війні не буде. Найскладніше Зеленського чекає попереду.
За півтора роки він фактично посварився з усією промайданною і прозахідною частиною української еліти. За вказівкою Зеленського заводилися справи на п’ятого президента Порошенка і екссекретаря РНБО Турчинова. Його оточення насичувалося людьми епохи Януковича. Зеленський зробив все для того, щоб налаштувати проти себе проукраїнський електорат.
Тепер своїми ж діями він втратив будь-яку можливість для комунікації і співпраці з іншою, проросійською частиною еліти. У цих умовах президент України повинен терміново шукати собі нових союзників. І в реальності, а не в фантазіях Зеленського, цими союзниками можуть стати тільки Порошенко і та частина еліти, яка прийшла до влади після Революції гідності. Однак такий розворот може вимагати від Зеленського надлюдських особистих і політичних зусиль.
Фактично, для того, щоб самозберегтися, йому доведеться повністю змінити своє оточення, переформатувати нехай не формальну, але реальну більшість у Верховній Раді і, послабивши власні позиції, довіритися людям, яких інакше ніж ворогами він ніколи не називав. В іншому випадку президента України чекає війна проти всіх.
І в цій війні він може не вистояти. Рахунок пішов на місяці. Побажаємо Володимиру Зеленському мудрості, якої у нього ніколи не було. Раптом проріжеться. Зрештою, всі президенти України рано чи пізно ставали українськими патріотами за посадою. За винятком тих, хто опинявся в Ростові. Там Володимира Зеленського вже не чекають!