В історії героїчної смерті українського військового, якого росіяни розстріляли після слів «Слава Україні!» є дві сторони. Перша, на самому відео – настільки чиста і однозначна, що могла б стати еталоном кіномистецтва, якби якийсь геніальний режисер зміг подібне придумати і зняти, а якийсь геніальний актор – зіграти подібну сцену, не спокусившись зіпсувати її фальшивим пафосом, якого позбавлена поведінка героя.

Друга ж відобразилась у реакції на оприлюднене відео і вкотре продемонструвала, що героїзм одних часто стає ресурсом для потреб та бажань інших. А також весь масштаб проблем, від кадрово-облікових до комунікаційних, які виникли та накопичились в державному апараті.

Згадаємо хронологію основних подій. 

6 березня у соцмережах з’явилось відео зі сценою розстрілу українського військового, який відповідає росіянам словами «Слава Україні!», після чого ті виглядають відверто роздратованими і негайно відкриають вогонь по беззбройному. Вочевидь військовий своїми словами та стійкістю зламав сценарій злочинців і відеозапис виявився дуже далеким від того, який планувався, ймовірно, в пропагандистських цілях. 

Одним з перших, чи навіть першим, це відео опублікував блогер Ігор Лаченков у Twitter, а у своєму телеграм каналі розмістив посилання на сторінку у Twitter та закликав до максимального поширення на західну авдиторію. Як відео потрапило до нього та чому лише тепер (воно, судячи з усього, зняте кілька тижнів тому), блогер не розповів.

Через 12 хвилин голова ОП Андрій Єрмак у своєму Telegram-каналі опублікував допис про воєнні злочини росіян, зокрема вбивство військовополоненого та обіцянкою відплати – проте без конкретних згадок чи слів, які можна було б однозначно віднести до якогось окремого випадку. 

Після цього, відео з розстрілом українського військового розлетілось соцмережами, відсунувши на задній план скандал з призначенням Семена Кривоноса на посаду директора НАБУ, який на своїй сторінці у Facebook за кілька років до цього бажав смерті частині українців, а після обрання став об’єктом різкої критики з боку громадських організацій та активістів, які звинуватили чиновника у зв’язках з керівником Офісу президента.

Разом з поширенням відео постало питання ідентифікації вбитого військового.

7 березня на сторінці Генерального штабу Збройних Сил України у Facebook опублікували допис про те, що за попередніми даними вбитого звали Тимофій Миколайович Шадура, він був військовослужбовцем 30 ОМБр ім. князя Костянтина Острозького. Також зазначили, що остаточну відповідь дадуть відповідні експертизи. На сторінці 30-ї ОМБр додатково зауважили, що тіло військовослужбовця знаходиться на тимчасово окупованій території і остаточно особу буде встановлено після повернення тіла та проведення відповідних експертиз.

За кілька годин до публікації Генштабу продюсерка ВВС Україна Софія Кочмар-Тимошенко опублікувала допис про те, що поспілкувалась з родичами вбитого військового, які його впізнали. Згодом вона підтвердила, що спілкувалась саме з рідними Тимофія Шадури.

В той же день, через годину після заяви Генштабу ЗСУ, журналіст Юрій Бутусов на своїй сторінці у Facebook опублікував допис про те, що вбитого насправді звали Олександр Ігорович Мацієвський і він входив до складу 163-го батальйону (місце формування – м. Ніжин Чернігівської області) 119-ї бригади ТрО. Він послався на дані посмертної судово-медичної експертизи тіла загиблого, яке на той час вже було поховане, та деякі інші ознаки – травму, схожу на отриману військовим за два тижні до загибелі та особливий шеврон.

З цього часу в соцмережах точились запеклі дискусії про те, ким насправді був загиблий. Найбільше під удар потрапили ЗМІ, які посилались на офіційні заяви Генштабу та Регіонального управління Сил ТрО ЗСУ «Північ», де без всяких ремарок стверджували, що вбитий був військовослужбовцем Сил ТрО. Читачі своєю чергою не розуміли, чому одні і ті ж видання повідомляють спочатку одне ім’я, а потім – геть інше. При цьому ЗМІ діяли у повній відповідності до стандартів достовірності та цитування джерел – і сторінка Генштабу і сторінка Регіонального управління Сил ТрО ЗСУ «Північ» є верифікованими та компетентними у питанні, про яке йшлося.

Лише 12 березня Служба безпеки України поставила офіційну крапку в цій історії, заявивши, що остаточно підтверджено особу вбитого. В СБУ назвали ім’я Олександра Мацієвського. Президент Володимир Зеленський у традиційному вечірньому зверненні заявив про нагородження військового званням Герой України. Повідомлення СБУ репостнув і Генштаб, фактично визнаючи помилковість своєї первісної публікації.

Щоправда, з невеликим запізненням до теми долучилось і МЗС Молдови, заявивши, що Олександр Мацієвський був громадянином Молдови. Але оскільки це нічого особливо не змінює, просто залишимо це як ремарку.

З усім цим час перейти до аналізу проблем, які виявила ця історія. 

Передусім, це проблема, про яку не прийнято говорити публічно. Свого родича чи побратима «офіційно» впізнали військові двох різних бригад, а неофіційно (тобто менш медійно) – мало не десяток різних людей, які назвали десяток різних прізвищ та підрозділів. На тлі того, що у 30-й ОМБр заявили про перебування тіла Тимофія Шадури на окупованій території, що не дає можливості однозначно підтвердити особу вбитого (а фактично – і точну причину загибелі), залишається лише уявляти масштаб трагедії, коли українському суспільству буде відкрито інформацію про наші втрати з початку повномасштабного вторгнення Росії.

Коли тема оборони Бахмута тільки починала з’являтись на перших сторінках ЗМІ та в соцмережах, цю битву порівнювали з битвою під Верденом під час німецького наступу 1916 року. Переважно такі порівняння супроводжувались доволі атмосферними фото викошеного артилерією лісу та вкритих багнюкою траншей, які порівнювали зі схожими знімками столітньої давності, однак термін «Верденська/Бахмутська м’ясорубка» звучав уже тоді. А деякі військові, які завдяки специфіці своєї роботи мали змогу бачити більше, ніж сектор вогню з окопу, могли підтвердити, що скошені вогняним валом ліси та вкриті тілами в «пікселі» поля були не лише під Бахмутом і не лише на початку 2023. Втрати України в цій операції та повномасштабній війні загалом, неодноразово ставали предметом обговорення в публічній площині, однак точного числа ніхто не назвав і, вочевидь, не назве ще довго. Однак промовисту ілюстрацію українське суспільство отримало і вже зараз слід працювати над тим, як ми приймемо та усвідомимо цю інформацію.

Другою проблемою є комунікація офіційних осіб. Генеральний штаб ЗСУ, посилаючись на заяву командування 30-ї ОМБр (де спирались лише на слова родичів та побратимів, заснованих на відео вкрай поганої якості, до чого ми ще повернемось) зауважив, що йдеться про «попередні дані». Але зовсім не врахував, що майже мільйон підписників сторінки Генштабу у Facebook та багатомільйонна авдиторія всіх національних ЗМІ, які процитували це повідомлення, чекає не ремарок, а імені героя. 

У проміжку між заявами Генштабу, Регіонального управління Сил ТрО ЗСУ «Північ» та остаточним підсумком від СБУ, встигли з’явитись і заяви на зразок цієї – від заступника міністра юстиції з питань виконавчої служби. Чиновник з якихось причин оприлюднив щось схоже на скриншот однієї сторінки з висновку експерта і заявив, що експерти Мін’юсту встановили особу вбитого.

З якості другого фото можна помітити, що експерт, якщо такий і був, користувався не першоджерелом (відео розстрілу), а «покращеним» зображенням від одного з відповідних сервісів. Механізм роботи яких полягає у «домальовуванні» підходящих пікселів туди, де оригінальне зображення має низьку якість. Фактично, алгоритм керується наявною у нього базою типових зображень, наприклад, людей і підставляє пікселі потрібного кольору на ті місця, де це відповідає наявному шаблону. Наскільки спотворюється при цьому реальний портрет – залишається тільки здогадуватись, хоча сміливо можна порівняти це з різницею між тим, що показує вам б’юті-фільтр Instagram і тим, що показує дзеркало. Для публікацій у соцмережах це не є проблемою (хоча часто стає предметом критики), однак для експертизи таке неприпустимо.

Так само залишається хіба здогадуватись, до чого тут Мін’юст, виконавча служба, на якій підставі заступник міністра вирішив оприлюднити, як він заявив, результат експертизи та в якому провадженні ця експертиза проводилась. Слід зауважити, що кожен експерт несе особисту відповідальність, аж до кримінальної, за ті висновки, які підписує. Це «трохи» серйозніша процедура, ніж постинг у соцмережах.

Багато з перелічених вище запитань можна поставити і щодо експертизи СБУ, оскільки першоджерело – відео низької роздільної здатності, зняте при поганому освітленні, непрофесіоналом з технікою навіть не любительського рівня, з неочевидної дистанції, залишає дуже широке поле для помилок. Враховуючи серйозні розбіжності щодо особи вбитого серед тих, хто впізнав свого родича чи побратима, шанс на таку помилку ненульовий. Інші ж докази, на яких ґрунтувалась ця заява (як і заява 30-ї ОМБР та Генштабу), є тими самими, що й в людей, які впізнали інших осіб – це слова побратимів та родичів. Слід зазначити, що людська пам’ять та здатність впізнавати є настільки ненадійними, що в середовищі юристів не перший рік точаться дискусії щодо неприпустимості використання таких методів під час слідства з посиланнями на випадки з практики та дослідження науковців. 

Третя проблема дещо виходить за рамки конкретно цієї ситуації, але вона є найважливішою з усього описаного. Олександра Мацієвського, як, офіційно, людину, що сказала «Слава Україні!» в очі своїм вбивцям – президент негайно нагородив званням Героя України. Безумовно – цілком справедливо. Однак за кадром лишились ті сотні і, ймовірно, тисячі військових, які загинули за Україну і не стали героями численних дописів у соцмережах. Серед них, скоріш за все, залишався б і Олександр Мацієвський, як це було до появи відео з його останніми словами. Можливо, #Букви опублікували б допис про нього та петицію про нагородження, як це робили і роблять на прохання десятків родин загиблих захисників, які часто навіть достеменно не знають, як саме загинули їхні рідні. А може не відбулось би навіть цього.

Нещодавно міністр оборони «похвалився» тим, що Міноборони «заощадило» близько 100 мільярдів гривень через зміни у виплатах військовим. Залишається хіба здогадуватись, чим можна хвалитись, розповідаючи про економію на людях, які захищають тебе і звичний тобі спосіб життя. Але навіть здогадки не пояснять, чому до цього часу існують ті самі проблеми з нагородженням військових, які існували ще з часів АТО. 

Слова «Вільний народе вільної країни» звучать чудово, але не тоді, коли нагороди від ГУР отримують «розвідниці» з числа блогерів, запрошених на зустріч до радника голови ОП Михайла Подоляка, але не отримують загиблі військові. Бодай нагороди на зразок американського «Пурпурового серця», яке отримують всі поранені та загиблі в бою американські солдати.

Слід пам’ятати, що Україну рятують не супергерої з коміксів та кіно, не промови та звернення. Україну рятують звичайні люди, як Олександр Мацієвський, Тимофій Шадура та сотні тисяч інших, про яких навряд чи колись почує широка публіка. Ці люди щодня витягують війну на своїх плечах, вистилаючи тілами кілометри української землі. І вони точно заслуговують на більше, ніж бути згаданими та відзначеними лише за потреби чи задля красивої картинки для влади.