Тим не менш, Вікторія знаходила в собі сили та відвагу допомагати мешканцям, займаючись волонтерством в окупованому місті, попри смертельну небезпеку, яка загрожувала їй та її родині щодня через роботу у волонтерському штабі.

#Букви поспілкувалися з Вікторією, для того щоб дізнатися від неї її історію життя в окупації та свій порятунок, стан справ в окупованому Херсоні та настрої містян.

Про початок повномасштабної війни

Для мене, як і для більшості українців, війна почалася о п’ятій ранку, 24-го лютого – це був найдовший день у моєму житті. Десятки дзвінків, сотні повідомлень близьким і друзям, зібрана валіза і головне питання, яке залишалося без відповіді: куди їхати, щоб сховатись? Та бігти було нікуди, бо закордон ми не розглядали як такий, а в Україні безпечного місця вже не було. Тому ми вирішили залишитися в місті – весь день моніторили новини та молилися за тих, хто від’їжджав на фронт, бо за першу добу серед родичів і друзів таких стало більше десяти.

О восьмій ранку з міста не можна було виїхати через бої. Херсон став лінією фронту, що ми чули навіть у підвалі. Там ми навчилися відрізняти роботу ППО від авіації, відрізняти “приліт” від “відльоту” та багато чому іншому.

Про початок окупації та перші “контакти” з російськими окупантами

Російські військові «зайшли» в Херсон 1 березня, відтоді місто вважається окупованим.

Десь через тиждень ми побачили їхні конвої вперше, коли наважились виїхати в сусідній район за продуктами. В той момент це здавалося дуже сюрреалістичним: букви Z існують, вони на вулицях твого міста і їх багато.

Особисто “познайомились” ми за декілька тижнів у волонтерському штабі – російські військові прийшли до нас з фразами “Ви лише не нервуйтеся”. Та коли до вас заходять десять чоловіків з автоматами, то зберігати спокій не дуже й вдається. 

Тоді вони винесли весь склад із гуманітарною допомогою, яку ми фасували для сімей, техніку і навіть стільці. Коли читаю повідомлення росіян типу “російські солдати таке не роблять”, завжди хочеться відправити відео із камер і запитати хто ж тоді зробив це в окупованому місті.

Також був іще один випадок у квітні, коли ми були в супермаркеті. Туди прийшов російський військовий і хотів розрахуватись карткою чи рублями, бо інших грошей не мав, але їхні картки термінали вже не зчитували, а рублі касирка прийняти не могла – той страх в її очах я буду пам’ятати ще довго, бо людині з автоматом відмовити важко. Він вибачився і пішов, а за декілька хвилин повернувся з трьома солдатами, які ще раз вибачились і просто забрали ці пакети. “Які виховані мародери”, – прозвучало десь у черзі. Та солдати навіть не озирнулись – вони тікали з магазину, як діти, що тікають від охоронців у школі.

Про настрої місцевих мешканців в окупації

Херсон від початку війни зайняв проукраїнську позицію, й було неприємно чути з екранів ТБ від телеведучих і блогерів про те, що це було “неочікувано”.

4 березня окупанти намагалися зняти сюжети про те, як Херсон радо зустрічає гуманітарний конвой із Криму, але ніхто не прийшов – це було неочікувано для російських пропагандистів. А вже 5 березня місто вийшло на український мітинг, на якому було близько 10 тисяч людей.

Взагалі, ці настрої ніяк не змінились – ми виходили на мітинги спочатку щодня, потім щонеділі, бо люди почали виходити на роботу, а солдати почали розганяти такі заходи.

Навіть коли почали завозити гуманітарний конвой із Криму, а не просто роздавати крадене в місті, черг до них не було.

Для того, аби не брати гуманітарну допомогу в окупантів, ми й волонтерили: готували обіди, збирали продуктові пакети, стояли годинами в чергах за дорогими продуктами, бо це було принципово.

Зараз ситуація не змінилась. Так, їхні продукти, ліки і товари заполонили полиці супермаркетів, що відкриваються на місці попередніх, від безвиході люди починають купувати і російське. Але є лавки, що привозять українське, збільшився попит на крафтове, домашнє. Красномовний приклад – годинна черга за молоком в тару, яку потрібно принести з дому. І люди несуть і стоять у черзі, бо це херсонське, а не російське.

Відключення зв’язку, телебачення, викрадання людей — все це дуже моторошно і я думаю, що в 2014 ми б не витримали такого натиску. Але сьогодні люди борються та чекають на ЗСУ.

Про своє волонтерську діяльність в окупованому місті

Це була одна суцільна складність. На початку березня мене почало гнітити, що я нічого не роблю, доки мої знайомі воюють. Потім мене почала гнітити гра «знайди своїй дитині памперси». Так я напросилася до волонтерського штабу, де отримувала ці підгузки. Заразом почала допомагати збирати продуктові пакети і розвозити їх таким же сім’ям з малими дітьми, пенсіонерам та тим, хто не мав змоги купити достатньо їжі.

Кожна роздача супроводжувалася збором відомостей про необхідні ліки, ми шукали їх серед знайомих, робили опис аптечок і вчили склад найпопулярніших ліків. На ліки треба було зібрати гроші, по дорозі російські солдати запросто могли розкрасти необхідне їм з вантажу, а водій взагалі міг не доїхати, бо машину розстріляли.

Також тоді в мене запалився нерв на оці, а потрібних ліків в місті уже не було – я просто почала впадати в розпач, бо могла б залишитись сліпою. На моє щастя, я вийшла заміж за колишнього браконьєра, який дуже не хотів однооку дружину [сміється], тому він невимушено запитав «а чого б не доправити ліки водою?» 

Так почалася нова ера волонтерства – ми почали перевозити вантажі водою. Таким чином ми змогли завезти в місто за перший раз близько 300 кг необхідного: ліки, дитячі суміші, підгузки. Нажаль, я досі не можу розказати про маршрут і людей, які це робили, але щиро пишаюся командою, яка зробила неможливе для сотень людей в місті.

Нам доправляли гуманітарку з-за кордону, дружні міста з усієї України та навіть херсонці, які залишились у місті досі та знаходили склади в області, товари яких передавали на необхідні точки.

Загалом все це — суцільний ризик. Ти не знаєш чи доїде людина, чи доїде вантаж –наприклад, один із волонтерів загинув від снайпера, інші двоє були поранені під час обстрілу колони. Це постійне напруження. До того ж ти не знаєш чи прийдуть за тобою додому, чи загинеш ти від рук окупантів, бо це заборонена діяльність.

Волонтерство в окупації – це як колесо, що починає котитися, незалежно від того чи докладаєш ти зусиль. Спочатку це азарт, а потім дисципліна – в кожній доставці були ліки для знайомих або це були волонтери, де я була єдиним контактом і довіреною особою.

Про свою евакуацію з окупованої території

В кінці квітня ми вирішили, що залишатимемо Херсон. У місті було тихо і всі розуміли, що реальні бойові дії за нього почнуться ще нескоро, та небезпека зростала щодня – волонтерство, візити солдатів, мої пологи, що наближалися. До того ж, на всіх підходах до області точилися бої. Те, що про них мало говорять — окремий біль, але від сіл на кордоні з підконтрольною територією залишилося трохи більше, ніж нічого. Поки всі шукали альтернативні шляхи, я збирала валізи.

Перша спроба евакуації

Стало зрозуміло, що єдиний спосіб залишити Херсонську область — виїхати на Кривий Ріг. Валізи спаковані, я вже поплакала в нашій квартирі, де ми не прожили жодного дня після ремонту, маршрут складено і заброньовано житло. Ми вирішили розпочати нове життя у понеділок.

В понеділок, 25 квітня колону на Кривий Ріг розгорнули та сказали, що виїзду до травня не буде. Просто здатися після 8 годин у забитій машині з дитиною і поїхати додому було останнім, що ми могли б зробити. Тому щодня ми прокидалися в Бериславі (місто в Херсонській обл. – прим. автора) о 4:30, вантажили машину і намагалися знову виїхати колоною. Щоразу чули «розгортайтеся» та наївні запитання друзів «а чим вони  аргументують?». Аргументують автоматами та пострілами по машинах, які не хочуть їхати у зворотному напрямку та камазами з російськими солдатами, які не налаштовані з нами домовлятися мирно.

Саме тоді ми залишилися без годинника, обручок і дитячої суміші. Годинник забрали у чоловіка тому, що він механічний, а місцеві не хочуть їм батарейки вставляти – за кілька годин двічі приходив до нас аби запитати, як його заводити. Солдат сказав, що відвезе його батькові, він має знати. Але їх колону згодом розбили, тож годинник, схоже, батькові вже не дістанеться. Забрали у нас весільні обручки – зате залишили мені синю обручку, яку чоловік подарував мені на заручини та яка коштує як пів Ланоса. “Дружина синій колір не дуже любить, а от срібло поважає”, – пояснив свій вибір російський військовий на блокпості. Також у нас забрали дитячу суміш для доньки, бо “так кава смачніша”. Для мене це досі якась дикість, бо забрати у дитини суміш це не те ж саме, що обручки чи годинник – сподіваюсь, у них хоча б був розлад шлунку через неї.

Також місцеві розповідали, як російські військові заселилися в один з пустих будинків, де була індукційна плита. Як нею користуватися окупанти так і не зрозуміли, тому готували їжу на надворі на вогнищі. Побачили туалет у будинку і спитали «а вуличний де?». Їм відповіли шо вуличного немає, а є тільки туалет в будинку – тоді один з солдатів запитав: «а какати де?».

28 квітня нас розгорнули вчетверте додому і ми вирішили, що настав час шукати інші шляхи. Варто було поїхати для пошуку іншого шляху, як ми дізналися, що колонну випустили о 17:30, через кілька годин після нашого від’їзду – після 4 днів спроб та щоденних 5 годин у машині це було ударом під дих. 

Друга спроба евакуації

29 квітня ми виїхали одним з найбільш ризикових маршрутів, погодившись з тим, що це дорога в один бік. Це була дорога із водяною переправою, якою ми доправляли ліки. За планом евакуація була 30-го числа і все мало пройти гладко. Але не так сталося, як гадалося.

Звичайно, тоді нас ніхто не евакуював і це стало стартом нових перегонів з перешкодами «вгадай коли». Так ми провели 5 діб у чужому будинку, без зв’язку, і з запасом їжі, що закінчується. Щодня слухали «буде завтра» і щодня залишалися чекати.

Усмішки окупантів на блокпості і намагання подружитись із моєю донькою чи спитати на кого ми чекаємо і як плануємо назвати немовля здавалися знущанням на фоні окопів для БТР на шкільному подвір’ї та згорілих цивільних.

Вони не розуміли чому ми намагаємося поїхати з міста, бо в місті тихо «і навіть добра кава ось там», але кава «ось там» мене вже мало цікавила, бо я знала, що не зможу купити дитині навіть памперси чи отримати необхідні ліки через їхню “тишу” в місті. Зате добра кава і в місті “тихо”, дякую.

10 діб евакуації закінчилися 4-го травня, коли я написала до сімейного чату «ми переправились» і майже розплакалася. Як виявилося, це була остання евакуація з тої точки, тож нам фактично пощастило виїхати. 

Я не вірила, що це сталося. То була перша ніч за час війни, коли ми спали в піжамі, а не у спортивному костюмі та вранці побачили з вікна вулицю, а не ковдри та дошки. Зранку я радію, що живу у відносній безпеці і достатку, а ввечері відчуваю шалену тугу за домом. Відчуваю провину перед тими, хто лишився, бо не знаю скільки ще не побачу маму, яка залишилася в Херсоні і не розумію як можна голосувати за відкриття клубів та пляжів, бо пам’ятаю обстановку в Херсоні та війну, яка тут не відчувається. Люди продовжують проживати звичайне життя з невеликими похибками на складнощі з роботою чи повітряні тривоги, під час яких майже ніхто не ховається.

Послання українцям

Тим, хто перебуває під окупацією: знайте, що вас не покинули. ЗСУ воює за вас, а цивільні роблять усе, щоб допомогти і прискорити звільнення від окупації.

Тим, хто перебуває на вільній території: пам’ятайте про те, що у вашого спокійного життя є ціна. Тому бережіть себе, живіть гідно, працюйте, донатьте і вірте в ЗСУ.

P.S.: 7 червня в Одесі, куди Вікторія разом з сім’єю переселилася з окупованого Херсона, жінка народила довгоочікувану дитину – новонародженого сина назвали Сашком.