І саме в умовах широкомасштабної війни – трагедії масштабу цілої країни – українці продемонстрували дивовижну здатність до єднання, самоорганізації, самопожертви та взаємодопомоги. І кожен такий випадок заслуговує на сторінки в підручниках.

Сьогоднішнє інтерв’ю #Букв саме про один із цих випадків.

Знайомтеся: “Хліб українцям”. Ініціатива кількох рекламників та PRників, які просто якоїсь миті взяли й присвятили свою діяльність тим, хто цього потребує, в абсолютно новій сфері. Люди, які раніше займалися рекламою, зараз розуміються на випічці, сортах борошна та логістичних напрямках. І саме хліб, який є сакральним символом у нашій культурі, зараз є тим, що отримують від них українці, які побачили жахи війни.

#Букви поспілкувалися з організаторами цієї ініціативи, що розгорнули свою діяльність у маленькому містечку Рожище, що на Волині. Ігор Давидюк, Олександр Стасюк, Назар Тимощук та Юрій Кухарчук відповідали на наші запитання.

– Розкажіть, будь ласка, як і коли з’явилася ваша ініціатива? 

–Ситуація виглядала наступним чином: якось, прийшовши до тями на другий день після початку повномасштабної війни, зрозуміли, що потрібно щось робити і допомагати якимось чином. Спочатку бралися за все, за що тільки можна, оскільки ми працювали у сфері реклами, піару, соціал-медіа маркетингу.

Наша робота спочатку базувалася на тому, що ми намагалися комунікувати в інтернеті, соціальних мережах, організовувати різних людей. За власний кошт допомагали армії, знайомим, знайомим знайомих по різних напрямках, починаючи від амуніції, і закінчуючи допомогою місцевій теробороні. Закупляли абсолютно все необхідне, починаючи від залізного посуду і термосів, і закінчуючи телефонами й павербанками.

Потім ми паралельно перемкнулися на забезпечення харчами. Тут велику роль відіграли місцеві органи влади та мер міста Рожище В’ячеслав Поліщук. Вони в перший же день відкрили центр зі збору їжі з подальшою відправкою в регіони, куди це потрібно: чи військовим, чи населенню. Для нас це стало гарною можливістю включитись в процес поетапно. Ми туди все звозили, по сусідах шукали, збирали закрутки тощо. Один з наших хлопців у селі зібрав декілька хат бабусь, і вони там просто почали пекти хліб, випічку і так далі. І ця ідея виявилася більш ніж актуальною – ми почали за власний кошт закуповувати борошно, розвозити його та випічку на своїх авто – на початку нашою основною функцією було саме це. Поїхати, закупити муки, дріжджів, порозвозити. Потім це розрослося на 4-5 сіл. 

Ми щоранку їздили, по декілька ходок робили, оскільки машини легкові, звичайні – все не поміщається. Ми привозили хліб в місцевий ЦНАП на пункт збору, а вони далі вже відправляли куди це було потрібно (Харків, Суми). Але минув понад тиждень і ми зрозуміли, що якщо дотримуватися цих темпів і ще їх нарощувати (чого ми дуже хотіли) – наші можливості вичерпаються дуже швидко, в першу чергу фінансові.

Тому ми вирішили розширити аудиторію: написали публікацію щодо нашої ініціативи та розкидали це по друзях, знайомих, попросили перепостів у Телеграмі, Інстаграмі. Результат виявився неймовірним – репостів було дуже багато, нас підтримали навіть  блогери-мільйонники. В перший же день ми зібрали кількасот тисяч гривень – люди просто нереальну кількість грошей почали скидати. Перша проблема, з якою ми зіштовхнулися – це велика кількість транзакцій. В основному це не великі транзакції, по 10-20-50 грн, але їх була настільки велика кількість, що в першу годину чи півтори карту вже заблокували. Тому ми почали відразу інші свої карти додавати, оскільки банк не приймав гроші всіх охочих. Нам накидали настільки багато, ми вже зрозуміли, що тут одними нашими силами не обійтись – так будемо забирати й розвозити хліб до наступної весни. Почали шукати більш масштабні варіанти допомоги. Домовлятися з різними пекарнями та хлібзаводами. Просто шукати найдешевшу ціну, і щоб був нормальний хліб. Об’їздили з добрий десяток пекарень і заводів по області й не тільки, обдзвонили багатьох. Обрали найдешевше.

Декілька днів ми обирали ці об’єкти, налаштували логістику, взяли в оренду приміщення та склад. Зараз вже до нас щодня приїжджає хліб, ми його збираємо, фасуємо в мішки. Після фасування відправляємо хліб далі або в Ковель, або у Львів. Львів у нас в тому випадку, якщо ми на Харків відправляємо, бо з Ковеля зараз немає зручного сполучення.

Війна продемонструвала, наскільки наші люди відчайдушні у своєму альтруїзмі. Нам допомагають дуже багато людей. Навіть хлібзаводи, як от пекарня “Хлібний Край” із міста Турійськ – коли ми кажемо, що хочемо купити хліб на волонтерських засадах для подальшої його відправки в місця, де це найбільш необхідно, нам дійсно ідуть на зустріч в питанні ціни. У нас постійно збирається купа людей, які готові носити і грузити, тому що ми щоранку о 8 і до 10, максимум до 11 ранку пропускаємо від однієї до трьох тонн хліба.

Ми постійно знаходимо буквально за 10 хв людей, хто може прийняти хліб (Харків, Запоріжжя, Київ, Миколаїв, Чернігів). З цим абсолютно проблеми немає – це всюди потрібно. Сьогодні бачились з волонтером, яка займається відправкою допомоги в Чернігів. Вона кожен день нам пише, що отримує фідбеки від людей “Який смачний хліб, як круто”, як вони дякують їй. Ми навіть не уявляли, що хліб може настільки людей радувати, бо в нашому розумінні з гуманітарної допомоги люди більш раді якимось консервам, м’ясу, крупам, а щоб за хліб люди раділи – це було відкриття для нас. Сьогодні, наприклад, ми відправили тільки на Київ одну тону, яка надалі їде на Бучу/Ірпінь.

– А загалом, ви можете сказати за цей період війни скільки ви надіслали, чи не рахували?

– Ми не підбивали сумарно. Порахували буквально на вихідних роботу за минулий наш тиждень – вийшло майже 8 тонн. Якщо переводити це в стандартні буханки, то це майже 15 тис. буханок хліба. Але ми не рахуємо ще солодкої випічки. Ми в деяких пекарнях беремо такий, як ми називаємо, приємний бонус: ящичок кексів, два ящики коржиків, вони дуже смачні і нагадують нам дитинство від школи, і ми в кожну посилку намагаємося ящичок цих коржиків дати, щоб люди посмакували. Вони не дорогі, але ситні і смачні. От, такі речі ми взагалі не рахуємо, хоча їх відносно багато. Ну і в перші дні, коли ми відгружали хліб, який був спечений руками, ми взагалі його не рахували. Тобто це були повні-повнісінькі позашляховики. І ми кожного дня по декілька цих автомобілів відвозили, і скільки це було кілограм, ми чітко не можемо сказати. Якщо приблизно – 20 тонн ми відгрузили вже точно. Але наскільки це дійсно, і чи можемо  підтвердити? Мабуть, ні.

Коли ми вже почали витрачати волонтерські гроші, то стараємося абсолютно усі витрати занотовувати, щоб були чеками підкріплені. Але не завжди виходить. Наприклад, якщо купувати борошно. В магазині воно коштує 14-16грн/кг і ти можеш чек отримати, але якщо ти поїдеш за 50 км від Луцька, в одного дяді Вови є млин, і там можна купити вищий сорт по 10-12 грн/кг. Але, звичайно, ніякого чека він не дає. Коли ти купуєш 10 мішків, більш ніж один мішок виходить, грубо кажучи, безкоштовний. І коли стоїш перед вибором: отримати чек, чи привезти більше муки, то ти вибираєш друге. Тому певний відсоток наших витрат не отримують чеків. Але можна людьми підтвердити.

За цей тиждень, думаємо, що десь 10 тонн хліба відправили. Дуже крутий фідбек також є від людей, окрім грошей, пишуть про свою готовність допомагати. Інколи ми навіть відмовляємо в допомозі, бо не завжди є можливість, наприклад, логістична. Наприклад, є пекарня з Закарпатської області, вони звернулися до нас: “Ми готові вам давати хліб”. Ми такі: “О, супер, окей. Скільки ви готові дати?”. Вони: “Ну, буханок 20 на день ми готові давати”. Ми подякували, і запропонували їм варіанти, як вони можуть бути корисними без нас (роздати хліб ТРО або евакуйованим громадянам), бо організовувати логістичні зв’язки між декількома областями заради 20-ти буханок хліба – дуже затратно ресурсно.

А є дуже масштабні запити по допомозі, наприклад одна з топових агрокомпаній одного відомого бізнесмена. Хлопці просто набрали: “У нас є купа зерна, приїжджайте, беріть скільки треба”. Ми запитали: “А скільки ви можете дати”, а вони: “Скільки зможете взяти”. Домовилися спершу на 10, а потім і на 20 тонах зерна. Ми зараз шукаємо можливість в організації, бо це доволі складний процес, бо якщо просто взяти зерно, то це треба знайти велику машину, щоб вона привезла його до млина, домовитися про форму оплати, щоб нам змололи борошно, мука потрібна вищого або першого сорту, борошно забрати, домовитися з пекарнею, яка візьме борошно, і зробить нам дешевший хліб.

– В які міста чи в регіони ви розвозите? Тобто всі, де ведуться активні бойові дії, чи куди логістика дає змогу, чи можливо це таємниця?

– Точно де нам відомо, де був наш хліб це: місто Тростянець після звільнення, Харків, Буча, Ірпінь, Бородянка, Чернігів, Волноваха, Гуляйполе та інші міста Миколаївської та Запорізької області. Ми дуже захоплюємось людьми, волонтерами, які приймають наш хліб і роблять адресні доставки та розвозять у місця де це потрібно. Зазвичай це зони бойових дій, з постійним рівнем підвищеної небезпеки, окуповані території. Вони — справжні герої.

– Як долучитися до вашої ініціативи? На вашій сторінці є якісь реквізити, так? 

– Так, у нас є реквізити, але щодо приєднання до ініціативи, нам хотілось би донести меседж, що кожен може допомагати на місцях, і це не є, по-перше, важко, по-друге коли ти допомагаєш тобі легше переносити воєнний час. Організувати те, що робимо ми –  може кожен. В себе на місцях, абсолютно легко і спокійно. Можна зв’язатися з нами, ми розкажемо що і як потрібно робити, дамо поради, готові допомогти. Якщо таких ініціатив по Україні будуть десятки, сотні, тисячі то це буде значно ефективніше, ніж ми будемо одні, централізовано цим займатися.

На наших сторінках є картки, номера рахунків. Ми стараємось робити звіти по роботі. Перші дні ми це робили активніше. Спочатку у нас була форма щоденного звіту, ми просто кожного дня писали пости про кількість відправленого хліба, фотографували чеки, фотографії погрузок на залізниці і так далі. Згодом ми просто перестали встигати робити ці всі речі вчасно, тому перейшли на форму тижневої звітності. Але стараємося все нотувати, чеки викладаємо, фотографії.

– І останнє запитання: ви вірите в перемогу?

– Ми в неї повірили в перший, максимум у другий день. Ми в неї повірили, коли побачили, як люди допомагають, як організовуються у взаємодопомозі. Не кажучи вже про заслуги ЗСУ – там просто безмежне поле для гордості та мотивації щось робити. В нас вже дуже багато випадків було, коли наші знайомі, в яких проблеми з грошима, віддають останнє. І такі історії заставляють нас вірити в перемогу. Окрема подяка – Укрзалізниці. Саме завдяки ним ми налаштували таку логістику і можемо допомагати людям.

Якщо ви захочете приєднатися до цієї ініціативи матеріально чи своїми силами або ж забажаєте перейняти досвід організаторів, звертайтеся сюди: https://www.instagram.com/hlib_ua/?utm_medium=copy_link