Олексій Арестович – спікер ТКГ і позаштатний радник Єрмака з жовтня-грудня 2020 року. З тих пір він, усвідомлюючи свою роль чи ні, став рупором чинної влади.
Його цитують в ЗМІ та соцмережах як речника ТКГ та позаштатного радника голови ОП. Не як актора, виконавця епізодичних ролей четвертого плану, не як ведучого психологічних тренінгів і навіть не як самопроголошеного політичного експерта, а саме як представника влади.
Олексія Арестовича стало останнім часом дуже багато в нашому інформаційному просторі. І, звісно ж, тиражуються його найбільш скандальні ідеї та вислови, деякі “свіжі”, а деякі – кількарічної давнини, однак всі вони просякнуті єдиною концепцією, якщо це поважне слово можна застосувати у його випадку.
Сутність її така: взяти якусь максимально контроверсійну тезу та просунути її в українське медіаполе. Теза збурить інфопростір, викличе купу обурень – і осяде. Але не зникне, а приєднає наше медіаполе до російського дискурсу.
Приклад: Україна як спадкоємиця Київської Русі. Для нас, українців, ця тема навіть не підіймається – все з дитинства нам і так зрозуміло: як територіально, так і культурно та релігійно. Однак, це вкрай болюча тема для Росії, якій, за всіма традиціями імперської пропаганди, потрібно покладатися на якесь величне, імперське минуле. Тому Росія постійно намагається вкрасти у нас історію, яку не вкрадеш, бо можна вкрасти культурні пам’ятки, ікони, книги та навіть постаратися вкрасти історичні постаті..
І тут з’являється Арестович, і його травма років дружби з російськими імперцями говорить: “Зробімо так, щоб Русь була наша!”. Коли вам щось належить, нема потреби доводити причетність до цього. І заява про необхідність довести причетність до історії Києва автоматично ставить під сумнів власне причетність, повертає необхідність доводити щось росіянам, робити щось їм на зло, вводячи Росію знову в історичний дискурс “старшого брата” (“велікороса”, як росіян називає Дугін).
Власне, чому я згадую Олександра Дугіна – Арестович був його послідовником у в середині нульових. Ідеологію Дугіна можна схарактеризувати як суміш праворадикальних, екстремістських та ультранаціоналістичних імперських ідей, відлуння яких ми останнім часом чуємо з боку радника голови ОП.
Тезою про перейменування держави відразу нівелюється подальша історія України та те, що ми як країна існуємо останні 30 років та намагаємося про себе заявити. Та ж колоніальна теза: Україна – штучна держава. В цьому випадку штучність полягає в назві, яку можна тасувати, змінювати на зло росіянам (але все ще орієнтуючись на них, як підліткові бунтарі) та в тому, що наша держава не була тут століттями, проходячи еволюцію та іноді втрачаючи незалежність, після – відновлюючи (Київська Русь – Галицько-Волинське князівство – Військо Запорозьке – УНР, ЗУНР і акт злуки). Відрізок з двома точкам Київська Русь-Україна створює оманливе враження, що сучасна Україна “випадково виникла” тут 30 років тому, а не пройшла еволюційний шлях, як і більшість її сучасниць – країн Європи.
Таке сприйняття відкидає розуміння історії та місця України у сучасному світі на століття назад – туди, де застрягла сучасна російська імперська філософія з притаманним їй імперським шовінізмом.
Особливість російської колоніальної політики у порівнянні з колоніалізмом тієї ж Англії щодо Індії в тому, що Російська імперія (а з часом і СРСР) працювали на знищення та приниження згадок про поневолені народи як нації. На грабунок або знищення їх культури, на придушування мови та знецінення історії. Слова русифікувалися, прізвища та імена також. І якщо індієць в Британській імперії так і лишався індійцем, ірландець – ірландцем, то українця, як явища, в російській імперії існувати не могло. А для того, щоб сам українець допоміг імперії в цьому, його як явище на рівні символів цькували або перетворювали на карикатури (кепка, кавуни – грузини, сало, вишиванка – українці, анекдоти про естонців, чукчів і молдаван тощо). Чудовим прикладом успіху такої політики може служити нинішня Білорусь, де можуть засудити навіть за натяк на національний стяг, а не той, що дістався у спадок від СРСР (наприклад, нещодавно у Білорусі оштрафували дівчину за біло-червоне волосся).
Довбані селюки – такими словами завершується один з останніх дописів пана Арестовича у Фейсбуці. Це характеристика незгодних із позицією щодо перейменування України. “Бліда спірохета замість мізків, заросла вишнею”, “свинопаси” та “селюки”. З рубрики “колоніальна історія” ми переходимо до рубрики “колоніальний булінг”. Вишня – український символ, та, над якою гудуть хрущі у Шевченка. Свинопаси – тут, думаю, нічого нового (логічно після цього слова звучало б “салоїди”, але пан Арестович до цього поки що не дійшов).. А селюки? Та дуже просто. “Українська мова та культура – це село” – одна з найпотужніших імперських тез, яка досі гарантує переважну російськомовність великих міст, бо навіть якщо багато хто із нас з теплом згадує літо, проведене в селі у бабусі, чомусь усі бояться про нього говорити вголос.
Усі ці тези так чи інакше працювали раніше на розмиття української ідентичності. І радник ТКГ зараз знову їх впорскує в український медіапростір, який ну ледве-ледве почав оговтуватися від тотальної русифікації часів Януковича та “какая разница” як тренд останніх років. Ніщо ніде не зникає безслідно, особливо в інтернеті. І якщо одна з десяти фраз чи ідей Арестовича перетвориться на мем чи його особистий “бренд” – це вже успіх.
Ще одна ознака імперства – нетерпимість. Пан Арестович з талантом софіста міксує расистські висловлювання щодо афганців з приниженнями українців: “Треба розуміти, що це ж не дикі моджахеди з кинджалами в зубах, а освічена публіка, які працювала з західною коаліцією, знає мови. Часто вони освічені набагато більше, ніж середній українець, і інтегровані в західне співтовариство”. “Ну тупыыыые”, – згадується фраза покійного російського “коміка”, який насміхався над Голодомором і падінням літака MH17. А якщо вас цей вислів Арестовича зачепив — на це у нього також є пояснення: “ображатися – це рефлекс українців”.
Цей булінг за національно-статусною ознакою останнім часом став темою маніпуляцій Олексія Арестовича. З одного боку, є він – представник панівної еліти (якими вони себе вважають), з іншого – “селюки”, “свинопаси”, “плазуни”, одним словом – кріпаки. З одного боку, образні “вони”, з іншого – “середньостатистичний українець”. Панівна еліта у цьому логічному ланцюжку від слова “пан”? Українців цькують за те, що вони українці. Не згоден з ідеєю перейменування? Типовий кріпак! Мабуть, ще й на карті Афганістан не покажеш! Образився? Типовий українець! В армії погано годують? “У нас таких называли парашманами”. Знецінення та булінг — це новий виток комунікацій між самоназваними “елітами” та населенням.
До речі, щодо армії: вчора виплив уривок інтерв’ю Арестовича за 2017 рік, де він стверджував, що АТО – це курорт для хлопчиків, куди тікають від дружин і дітей. І це цілком логічно, коли імперська натура відторгає українську армію як фундамент фізичного спротиву Росії. Росія також ненавидить українську армію, тільки там розповідають про американців у ній і українців-алкоголіків чи бездушних карателів. А тут – просто чоловічки, які тікають з-під гніту жінок на курорт постріляти.
Так що подібне ставлення до українців не є чимось незвичним нього, радше навпаки – нормальним станом речей, що доводить його черговий допис за той же 17 рік:
Це було задовго до приходу до влади людей, які дали посади Арестовичу. Чи знали вони про його такі погляди? Імовірно, що так. Чи знають вони, що він зараз розповідає? Так. Але все одно тримають його біля себе.
Невідомо, чи свідомо Арестович став рупором колоніальних тез, чи у нього це все абсолютно щиро, на рівні “прошивки”. Три місяці тому Олексій Арестович заявив, що йому дуже складно перелаштуватися з людини просто публічної на представника влади. Але ось минув цілий квартал. І або пан Арестович так і не зорієнтувався, що він є фактично рупором влади (тоді якому мистецтву мислити він навчає у себе на курсах?), або ж цей буллінг є цілком методичним і націленим на аудиторію. Слова Арестовича створюють ілюзію звичайного українця як другосортного, недалекого персонажа, який керується примітивними емоціями та не здатний мислити масштабно. Тут є все: і переклик з проросійською риторикою, і колоніальне цькування, але немає одного – державницької позиції. Якої, навіть не маючи, актор Арестович цілком міг би зіграти. Якби, звісно, вважав за потрібне.