Думки
«Коли я воював, то був в пошані, а як отримав травму — став не потрібен власній державі» — інтерв’ю з ветераном АТО
Софія Калан Журналістка
Вторгнення Росії на територію суверенної України розпочалось не 24 лютого, військова агресія країни-терориста триває всі 9 років. Довга війна на сході принесла з собою чисельні втрати військових – станом на 30 червня 2021, за даними Управління верховного комісара ООН з прав людини, приблизно 4200 українських захисників полягли у боях з ворогом, ще 9800 – 10800 отримали поранення.
Четвер, 2 лютого 2023, 19:37

Про свою історію на Донбасі, зруйнований окупантами дім на Херсонщині, отримані опіки при виконанні бойових завдань, відсторонення від служби з боку працівників військкоматів та байдужість влади – в інтерв’ю #Букв з ветераном АТО Віктором Тандуром.

Джерело: Особистий архів Віктора

— Що змусило Вас вступити до лав ЗСУ у 2015?

— Ще у молоді роки я проходив службу у Радянській армії на території теперішньої Росії. А вступив до ЗСУ у 2015 за мобілізацією й власним бажанням.

— За яким напрямком Ви проходили службу?

— Їх насправді було декілька. Спершу я був направлений на Донбас, у Маріуполь, під Оленівку, де прослужив близько року як прикордонник. Потім продовжував службу у Державній прикордонній службі вже у Каланчаку, на КПП з тимчасово окупованим Кримом. Згодом підписав контракт з 56-ою маріупольською бригадою, а далі вступив до 30-ї Новоград-Волинської вже як механік-водій.

Джерело: Особистий архів Віктора

Джерело: Особистий архів Віктора

— Знаю, що Ви отримали під час боїв на сході важкі поранення. Розкажете про це?

— Так. Це було у 2018. Коли ми переганяли техніку на іншу позицію під Оленівкою, у селищі Таранчук окупанти почали обстрілювати нашу колону. За три метри від БМП, яким я керував, вибухнула бомба. Техніка миттєво спалахнула від уламків, а я отримав опіки 72% тіла. Тоді фізичного болю я не відчував, дивом встиг вистрибнути з БМП, але неправильно приземлився – почув хруст десь у нозі. Часу на роздуми не було, ми з хлопцями одразу почали гасити пожежу. Лише згодом, я відчував, як тіло горить, а шкіра ніби шкура буквально злазить; разом з цим, на ліву ногу я наступав з великою складністю. Як виявилось пізніше, наше командування не узгодило заздалегідь з вищим керівництвом пересування особового складу і техніки, саме тому всіляко приховували мої поранення. Лікували мене самостійно… Шкіру більш-менш вдалось відновити, а з болем в нозі служив ще до 2021 року. Хотів лікуватись, а служити – ще більше, адже знав, що з такою травмою мене комісують.

Джерело: Особистий архів Віктора

Джерело: Особистий архів Віктора

— Ви зі своїм семирічним досвідом боїв на сході, чи знали або, чи вірили ви у сценарій повномасштабного вторгнення?

— У 2021 на сході ми були від позицій росіян за 700 метрів. Я Вам скажу чесно, тоді вони сильно не рвались у контрнаступ і навіть не намагалися активно просуватись в наш бік. Хоч декілька років це історія була «заморожена», ми все одно розуміли, що повномасштабне російське вторгнення точно буде, лише не знали, коли.

Я такий щасливий, що Залужний став Головнокомандувачем ЗСУ і дав врешті наказ давати відсіч росіянам. На початку війни 2014 року, нас гасили, а ми чекали, поки найвище командування дасть добро відкривати вогонь по ворогу. Саме тому збройний конфлікт на сході тягнувся роками.

— Запитаю у Вас, як у херсонця, що служив на кримському кордоні, чому окупація Херсонщини так швидко відбулась? Чому вже в обід 24 лютого на Каховській ГЕС, що розташована за 70 км від найближчого КПП росіян, висів триколор?

— Ще у 15-му році кордони було заміновано, там неможливо було пройти. Іншого варіанту, як здача Херсона на всіх рівнях, немає. Всього є лише три гілки, за якими потенційно можна зайти в Херсонську область – Каланчак, Чаплинка і Генічеськ (Чонгар). Колони окупантів не йшли полями, а трасами всіх вищевказаних КПП. Відсічі ворогу ми не дали не тому, що не мали сил або техніки, а тому, що відповідного наказу заздалегідь не було, як і підготовки. Потенційне вторгнення замовчувалось. 

— Розкажіть, будь ласка, де і як застала Вас повномасштабна війна?

— 24 лютого я був у Києві. Почув перші вибухи – подзвонив одразу своєму комбату, той сказав, що вони чекатимуть на мене, і я зможу знову вступити до лав ЗСУ. Але тоді у військкоматах Києва мені відмовили… Я поїхав в Житомир – ідентично. Тоді 7 березня я доїхав до військкомату у Любошах, Волинської області. Там подивились мій військовий квиток, мою херсонську прописку й сказали, що через те, що регіон мій – окуповано, у них немає доступу до моєї історії хвороб. Я вимушений був пройти медкомісію. У першому відвіданому кабінеті мене одразу ж спитати, чому я кульгаю. Відповів, що йшов та впав зі сходів, хоча насправді так з травмою ноги я ходив близько 4 років. Я мав за будь-яку ціну опинитись на фронті, битись там, за наших людей і країну. Лікар тоді відправив мене на рентген, тоді я сказав: “Скажіть, який у цьому сенс? Ви ж знаєте, як в 14-му тягли всіх підряд без розбору на схід. А тут, коли війна повномасштабна, людей треба й на рахунку кожна хвилина – ви відправляєте мене на додаткові перевірки…” У той день рентген підтвердив мою тяжку травму ноги й мене зняли з обліку. Пізніше, як сказали юристи, так робити вони не мали права. Відсторонювати від служби, за законом, треба лише після негативних показників ВЛК (від.ред. – Військово-лікарська комісія — це військово-медичні установи, що створені для проведення військово-лікарської експертизи, яка полягає в проведенні медичного огляду). Я досі не розумію, чому так. Пацани наші воюють й на протезах, без кінцівок, а у мене руки й ноги є, тільки протез в коліно одне поставили. Я готовий бути водієм, не прошу ж стріляти, а мені не дали змогу бути причетним до мого життєвого боргу.

Джерело: Особистий архів Віктора

— Як пізніше розвивались події?

— Мене направили в Інститут травматології та ортопедії, де зробили операцію колінного суглоба, поставили протез. Лікування військових, як правило, фінансує держава. Так і сталось. Оперували мене повністю безкоштовно. Пізніше під час огляду лікар надав мені рекомендацію ставити протез й в інше коліно, адже навантаження з травмованої лівої ноги спрямовувалось на праву. Коштів на протез вартістю у 105 000 гривень у мене немає, адже з надходженнь є лише 2 000 гривень — я ВПО. Жодних пенсій чи зарплат я більше не отримую. Хотів на роботу йти навіть, а ніхто ж з ногою травмованою брати не хоче. Я звертався за допомогою до БФ Притули, оббивав пороги КМДА. У волонтерському центрі Сергія сказали мені, що ветеранами АТО вони не займаються, а у Кличка – дозволили написати лист-звернення, й на цьому все. Отак і виходить, коли я воював, то був в пошані, а як отримав травму – став не потрібен власній державі… У київських лікарнях – черга на пів року вперед, і абсолютно нічого не значить, що я – учасник бойових дій.

Джерело: Особистий архів Віктора

— Повернімось до теми Херсонщини. Ви раніше розповідали, що будинок Ваш постраждав від окупантів. Що відомо про це?

— Військові Росії, коли дізнались, що цей будинок належить мені, атовцю, то зруйнували його. Окрім того, що снаряди літали над селом з усіх боків і дім мій зачепило, так окупанти ще й навмисно розстріляли телевізор, стіни, розбили все, що там якось вціліло.

[:ua]Джерело: Особистий архів Віктора[:]
[:ua]Джерело: Особистий архів Віктора[:]
[:ua]Джерело: Особистий архів Віктора[:]
[:ua]Джерело: Особистий архів Віктора[:]
[:ua]Джерело: Особистий архів Віктора[:]
[:ua]Джерело: Особистий архів Віктора[:]
[:ua]Джерело: Особистий архів Віктора[:]

— Як Ви думаєте, звідки дізнались окупанти про те, що власник будинку – саме Ви?

— Я у селі обіймаю посаду засновника “Товариства воїнів-учасників, ветеранів АТО на сході України смт. Високопілля”. Щойно вбиваєш у пошуку моє ім’я та прізвище, то вся інформація доступна одразу. До того ж, треба визнавати, що наші люди самі здають своїх. Військові РФ не просто руйнували мій дім, а ще й шукали мене! Сусіди пізніше розповідали, як намагались ховати мою військову форму, медалі, документи про службу. А окупанти все одно знайшли… Сусід каже, прийшли військові ці п’яні, обкурені чи обколоті, розділи чоловіків наголо – перевіряли на татуювання, з жінок позривали золото, стріляли над головами.

— Чи є у Вас й надалі у планах повертатись на службу в ЗСУ?

— Аякже! Я іншого не знаю, я там маю бути. Я вже дзвонив навіть у медичний шпиталь зі своєю кандидатурою на посаду водія. Вони сказали, що чекатимуть мене після проведення операції на другу ногу.

Теги: війна, Маріуполь, окупація, російсько-українська війна, Херсонська область, АТО, ветеран, ветеран АТО, травма

Межа у Telegram

Підписатись