Говорити про необхідність повернення Криму Україні, звісно ж, почав не Зеленський. Проте треба розуміти, що у ситуації, коли на Донбасі палав найбільший у Європі за останніх 20 років збройний конфлікт, а в Криму було відносно спокійно, увага світової спільноти зосереджувалася на подіях на сході України. Створення та ухвалення Стратегії деокупації та реінтеграції Криму та Севастополя, затвердженої президентським указом у березні 2021 року – необхідний та корисний крок, проте цей документ циркулює насамперед у владних коридорах. Повернення Криму та окупованої частини Донбасу, на жаль, досі не перетворилося на елемент національної ідеї українців.

Про намір створити “Кримську платформу“ як інструмент деокупації півострова Володимир Зеленський заявив під час віртуальної сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2020 року. З того часу розпочалися “великі перегони“ між Києвом та Москвою: Україна намагається продемонструвати потужну міжнародну підтримку, Росія – прагне наголосити на “КримНаш“ у глобальному масштабі. Кремль був підкилимно більш активним, Україна мала діяти цивілізовано та прозоро.

Видається, що задум офіційного Києва був підпорядкований задоволенню самолюбства Володимира Зеленського. Думаю, що його уява малювала собі полум’яний виступ перед світовими лідерами, які зберуться у КВЦ “Парковий“ (місце проведення саміту “Кримської платформи“ – окреме питання), після якого настане якщо не прилюдне каяття Путіна, то формування значного фонду, спрямованого на деокупацію Криму. А там і дороги до тимчасово окупованого півострова можна почати будувати. Очікування були зрозумілими, адже свого часу світова спільнота витратила кілька мільярдів доларів, щоб закрити безпечним саркофагом зруйнований четвертий реактор Чорнобильської АЕС.

Більш логічним виглядало проведення саміту “Кримської платформи“ 26 лютого, у День спротиву окупації Криму та Севастополя, проте на заваді об’єктивно стала пандемія коронавірусу – Україна була у червоній зоні, і розраховувати на приїзд закордонних VIP-ів не випадало. Тому логіка проведення інавгураційного саміту стала іншою: його вирішили підтягнути до святкування 30-річчя Незалежності України, щоб учасники “Кримської платформи“ взяли участь і у святкових заходах. Проте жоден лідер країн, що входять до G-7 або є постійними членами Ради Безпеки ООН, до Києва на саміт “Кримської платформи“ не завітає, хоча прилетять їхні високі представники (за виключенням Китаю та Росії). Цікаво, що перша заступниця міністра закордонних справ Еміне Джепарова кілька місяців тому намагалася публічно прозондувати ґрунт стосовно участі Росії, проти з Кремля прозвучала підкреслено негативна відповідь.

Сполучені Штати надсилають Дженніфер Гренголм – міністерку транспорту, яка в останній момент замінила Пітера Буттіджеджа, міністра транспорту. Посланниця Вашингтона матиме статус особистого посланця президента Байдена. Ангела Меркель продемонструвала незацікавленість самітом “Кримської платформи“ максимально відкрито, адже 22 серпня вона перебуватиме у Києві. Канадському прем’єру Джастіну Трюдо відвідати Київ, очевидно, заважають проголошені дочасні парламентські вибори. Чи говорив Володимир Зеленський зі своїм mon ami Емаануелем Макроном про підтримку “Кримської платформи“ – невідомо, але президента Франції на саміті не буде. Навіть британський прем’єр Борис Джонсон до України не приїде, хоча Велика Британія помітно активізувалася на світовій арені взагалі та у відносинах з Україною зокрема.

Рівень представництва Японії – лише посол, і це у випадку країни, яка має проблему Курил вже понад 70 років. Азербайджан після успіхів у Нагірному Карабаху та сприйняття Україною як стратегічного партнера від участі у саміті “Кримської платформи“ ухилився.

Туреччина буде представлена міністром закордонних справ Мевлютом Чавушоглу, кажуть, для візиту Реджепа Ердогана до Києва виявилося недостатньо поступок з боку України, зокрема, у питанні створення вільної економічної зони. Проте прилетить Мая Санду – президентка Молдови, яку хвилює проблема Придністров’я, Грузія, 20% території якої окуповано Росією, буде представлена прем’єром Іраклієм Гарібашвілі.

Зазначу, що висловлена готовність понад 40 країн та міжнародних організацій взяти участь в інавгураційному саміті “Кримської платформи“ – результат кропіткої роботи українських дипломатів, адже більшість учасників представлятимуть Європу, де серпень – традиційний період відпусток. Проте окупація Криму – це настільки серйозний виклик з боку Росії світовій спільноті, що багато країн не могли залишитися осторонь. В інтерв’ю журналістам, які висвітлюють кримську тематику, Володимир Зеленський не лише зазначив, що кримської тематики немає навіть в українському інформаційному просторі (цікаво, чия в цьому провина, якщо існує Стратегія деокупації та реінтеграції Крима?).

Напередодні саміту президент підписав закон про скасування вільної економічної зони “Крим“. Очевидно, на підготовку до саміту “Кримської платформи“ був спрямований і закон “Про корінні народи України“, який у парламенті знайшов підтримку конституційної більшості депутатів. Зеленський вважає, що “Кримська платформа“, офіс якої працюватиме у щоденному режимі, має опрацювати та запропонувати главі держави законопроєкт про кримськотатарську національно-територіальну автономію. Щоправда, відповідні напрацювання були ще до обрання Зеленського президентом, але той, схоже, хоче освятити цей процес міжнародною підтримкою.

Однак є й елементи Конституції України, які варто змінювати самій нашій державі. Мова про особливий статус Севастополя, який на момент ухвалення Конституції був фактично даниною присутності там російського Чорноморського флоту. Основний Закон України не дозволяє нині розміщувати іноземні військові бази на території держави, тому і статус Севастополя має бути відповідним, і зробити це повинна Верховна Рада, а не “Кримська платформа“.

Реакція Росії на проведення саміту “Кримської платформи” є передбачуваною, проте предметно завадити його проведенню їй несила. Думаю, що російські пропагандисти намагатимуться створити паралельний порядок денний, демонструючи всіма ресурсами, що “КримНаш“. Тягнути до окупованого півострова Олександра Лукашенка великого резону немає, бо його позиція визначальною стати не зможе.

Проти інтересів України сьогодні грає ситуація в Афганістані, де стрімка зміна реальної влади виявилася неприємним сюрпризом для Заходу. Обговорювати її лідери G-7 мають наміри протягом наступного тижня на віртуальному саміті. У цьому сенсі реальна зустріч “Кримської платформи“ матиме більше шансів на напрацювання конкретного документу. Є загроза, що попередній проєкт рішень “Кримської платформи” міг опинитися у руках Кремля після хакерської атаки на МЗС Литви, яка спричинила витік значного масиву документів.

Проте у будь-якому разі не варто розраховувати, що навіть саміт високого рівня представництва зможе за кілька годин вирішити одну з найбільш болючих проблем сучасних міжнародних відносин. Україні потрібно налаштуватися на системну роботу, створення системи координат “свій – чужий“ у питанні Криму, добиватися постійної уваги світової спільноти. Їх можуть забезпечити спеціальні представники Державного департаменту США, НАТО, генерального секретаря ООН з питань Криму.

Процес деокупації буде складним, і він має спиратися на тактику щоденних рішень та стратегію зосередженості на результаті.