Ганьба — це один з найдієвіших способів соціального і політичного вбивства. Коли те, що не призначене для чужих очей, виставляється на загальний огляд, люди відчувають гострий сором, бажання сховатися, стати меншими, провалитися під землю, зникнути.

Зганьблена людина позбавляється права на серйозне висловлювання, будь-яке його або її слово виявляється позбавленим соціальної цінності й значення. Після ганьби можливі лише два шляхи — мовчання (горезвісна соціальна смерть) або довічне носіння блазнівського ковпака.

Моніка Левінскі вперше наважилася вийти на публіку лише у 2015 році, через майже 20 років після судового розгляду з приводу її зв’язку з президентом Клінтоном. “Я була нульовим пацієнтом практично миттєвої втрати особистої репутації на глобальному рівні”, – сказала Левінскі. Дивна річ — судили президента, а соціальну смерть пережила його стажистка.

Насправді нічого дивного немає. Механізм сорому дуже тісно прив’язаний до соціальних норм. Якщо в суспільстві множинні сексуальні зв’язки, в тому числі позашлюбні, визнаються нормою для чоловіків (особливо наділених владою і багатством) і засуджуються у жінок — жінка від скандалу постраждає сильніше. Але коли соціальні уявлення про нормальність зсуваються, змінюється і дистрибуція шкоди. Злочин Харві Вайнштейна дуже схожий на злочин Клінтона — те ж зловживання владою з метою отримання сексуальних преференцій. Однак на  сьогодні соціальну смерть пережив вже Вайнштейн, а його жертви – ні.

В Україні політичне вбивство соромом практикується дуже активно і зі схожими наслідками. Напередодні президентських виборів 2010 року в країні прогриміло одразу кілька скандалів. Один з них, пов’язаний зі звинуваченнями в сексуальній експлуатації неповнолітніх, що назавжди прибрав з публічної політики Віктора Уколова і Сергія Терьохіна. Другий, з оприлюдненням запису допиту Олега Ляшка, де він зізнавався, що сам був об’єктом сексуальної експлуатації з боку якогось Бориса, назавжди перетворив його на політичного фігляра. Всі ці скандали покликані були знищити президентський рейтинг Юлії Тимошенко, і з цим завданням в основному справилися. Хоча у Тимошенко на той момент вистачало і нею власноруч створених проблем.

Олександра Клітіна, що стала ньюзмейкером минулого тижня, проходить через подібне випробування соромом. Торік у  мережу потрапив запис приватної розмови депутатів фракції  “Слуга народу”, де вони ділилися своїми міркуваннями про особливості кар’єрного зльоту молодої вродливої ​​блондинки – ясна річ, через ліжко. “Дуже хотіла”, – сказали депутати.

Ім’я Клітіної прогриміло на всю країну, вона втратила високу посаду в міністерстві інфраструктури (цьому насправді передувала  низка внутрішніх скандалів в самому міністерстві, а останньою краплею стали не сексуальні фантазії депутатів, а переписка з Джокером про міністра Криклія – Букви). За версією самої Клітіної, скандал виник не випадково, а був цілеспрямованою спробою збити її з посади. Спроба більш ніж вдала. Довгий час Олександра не з’являлася в публічній площині, тому що їй говорили – перечекай,  не висовуйся, зараз ти занадто токсична.

Кейс Олександри Клітіної важливий з кількох міркувань.

По-перше, її називають не інакше як героїнею секс-скандалу, хоча ніякого секс-скандалу, по суті, не було. І це нове слово в технології ганьби. Якщо раніше скандали спиралися хоч на якусь фіксацію складу злочину – визнання фігурантів, показання жертв, плаття зі слідами біоматеріалу – то зараз достатньо сальної плітки третіх осіб. Товариство з радістю хапається за можливість обсмакували чиюсь чергову ганьбу.

По-друге, ми можемо спостерігати еволюцію опору ганьбі як політичну технологію. Спочатку Олександра намагалася виправдатися,  та досить сумнівно. Потім їй довелося взяти обітницю мовчання. Тепер вона встала на шлях блазнювання і провокації. Її заяви про створення нової політичної сили, зроблені в нарочито легковажному і провокативному з точки зору дрес-коду стилі, безумовно, ніяк не можуть бути сприйняті всерйоз як політичні наміри. І одночасно її заяви в купальнику, безсумнівно, мають політичний підтекст. За словами самої Клітіної, вона вирішила використовувати політику сорому як власну зброю.

Її послання хейтерам таке: подивіться на себе – що ви обговорюєте, над чим смієтеся, ким ви є? Тактика дійсно спрацювала. Телефонне опитування про наявність чи відсутність силіконових імплантатів в грудях Олександри в ефірі телеканалу Zik під час інтерв’ю з нею, багатьох змусило подивитися на те, що відбувається,  іншими очима. А чи справді  героїнею секс-скандалу в цьому випадку є Клітіна, а не люди, які організовують і беруть участь в опитуванні про цицьки?

Відповідь на це питання залежить від того, в який бік розгортається зараз еволюція суспільних норм в Україні. І чи є ця еволюція взагалі.

На   рахунок  цього можна висунути три гіпотези.

У своєму відеозверненні Олександра Клітіна скаржиться — невже людям так цікаво дивитися на те, як вони принижують один одного? Так цікаво. Люди дійсно часто відчувають задоволення від чужої ганьби. Це задоволення зазвичай не усвідомлюється (якщо воно усвідомлене, то потрібно до лікаря) і маскується під інші почуття, обурення і праведний гнів. Але чому задоволення, а не співчуття жертві або справжній гнів на адресу агресора? Тому що кожна людина має свій власний досвід сорому, болісний і такий, що паралізує, ранній, невитравний. І коли жереб ганьби випадає комусь іншому, це приносить полегшення (добре, що не я), а разом з полегшенням і задоволення.

Іноді люди прагнуть вивалити на чергову жертву ганьби якомога більше бруду, ніби соціальне джерело ганьби можна вичерпати, повністю витративши на когось іншого, і тим убезпечити себе. Ні, на жаль, це джерело невичерпне. Підступність цього механізму в тому, що він рекурсивний. Чим більш уразливо і беззахисно почувається більшість, тим вона більше схильна до жорстокості й нетерпимості на адресу тих, хто спіткнувся, а чим жорсткіше і нетерпиміше суспільство тим травматичніший індивідуальний досвід сорому, і так по колу. Виходом тут може бути лише свідоме зусилля багатьох людей до прояву більшого милосердя і терпимості.

Це перша гіпотеза.

Проілюструвати другу гіпотезу краще казусом Дубінського. Олександр Дубінський всім відомий як людина вільних мовних звичок. Однак навіть для нього є своє too much. Пост про те, що саме він і його політичні однодумці роблять з главою Національного банку України Яковом Смолієм (“ї ** мо в тупого собачого рота  в прямому ефірі”), наробив стільки галасу, що Дубінському довелося його видалити. Чому він захотів передати свою нехитру, загалом, думку — ми успішно усуваємо опонента з політичної сцени — за допомогою такої радикальної лексики? Навіщо ця надмірність образи  і сорому? Повернемося до ідеї про те, що сором прив’язаний до соціальних норм. За наявності розвинених і складних соціальних норм, наприклад, як в Японії, сором легко виникає у зв’язку з незначним порушенням. Тобто на наш погляд , порушення може вважатися незначним.

Наприклад, торік міністр торгівлі Японії Іссу Сугавара пішов у відставку через те, що він дарував своїм виборцям дорогі дині, апельсини й бджолине маточне молочко, а ЗМІ його в цьому викрили. Культура сорому, що з них взяти.

У нас з кар’єрою політика нічого серйозного не сталося навіть після того, як він влаштував “святковий обід”  для членів товариства сліпих, на якому він і його друзі-чиновники їли ікру і буженину, а незрячим подали печиво і сухарі. У нас уявлення про усталене й  нормальне настільки розмиті, що жоден політичний вчинок не може бути визнаний досить огидним для завершення кар’єри назавжди. У відсутності верхніх регістрів моралі механізм сорому активізується  лише  в нижніх регістрах – на рівні тілесного, фізіологічного, статевого. Тому наша політика настільки сексуалізована й занурена в культуру безсоромності. Інші аргументи конкурентної боротьби тут просто не злітають.

Третя гіпотеза теж пов’язана з Дубінським. Річ у тому, що свобода моралі у нас є чинною тільки для привілейованих верств суспільства, переважно високостатусних чоловіків. Сором виникає лише під поглядом Іншого — зазвичай старшого, чужого, вищого. Не соромляться або зовсім своїх, або слуг. Якщо для народного депутата став можливим імпульсивний викид обсценного висловлювання на широку публіку, значить, серед своєї  аудиторії він не бачив нікого, кого слід було б соромитися, нікого цінного або шанованого.

Тоді чому Олександр цей пост зрештою зняв? Ризикну припустити, що причиною став занадто явний гомоеротичний підтекст обговорюваного дубінізму, на що автору вказав хтось, чиєю думкою він дорожить. Тобто в моральних координатах Олександра Дубінського і багатьох людей, які поділяють його етику, риторика ніколи не може бути занадто брудною, якщо вона спрямована на когось іншого, кого не шкода.

Жити серед тих, кого не шкода — значить нескінченно підтримувати культуру безсоромності. Культуру, в якій ніхто не має права на гідність.