Коли лише  починався психоаналіз, то всі говорили про істеричок. Зараз  здебільшого говорять про нарцисів. Чому раптом став переважати цей психотип? Або про них просто більше говорять?

Ні, це правда. Це такий час, який більш конкурентний,  більш націлений на успіх та досягнення,  здобутки.  Це є такою характеристикою нарцисичної особистості –  потреба у визнанні. Оскільки ми взяли від Америки не лише  кока-колу та джинси, а ще The best, The fast, The number one,  то через це нарцисичних особистостей  сучасний світ продукує більшу кількість.

Наскільки на це впливає те, що в нашому суспільстві більше немає сильних етичних конструкцій, слабшає релігія та є великий запит на суспільну любов і популярність завдяки соцмережам?

Ми маємо динаміку нашого соціуму,  яка є очевидна.  У радянські часи тоталітарна держава продукувала не унікальність, а однаковість, типовість. “Я, ты, он, она – вместе дружная семья. Прежде думай о родине, а затем о себе”. Запити тоталітарного режиму були на слухняних,  не надто індивідуалізованих, на доволі   прогнозованих громадян.  І тоді відповідно зрозуміло,  що з ними робити, як поводитися, і найголовніше — легше контролювати.  Зараз гойдалку кинуло в другий бік, і ми всі стали індивідуалістами,  неповторними, унікальними. Відповідно, все що диктують соцмережі, інстаграм та інші віртуальні сучасні простори, це саме   демонстрація своїх власних здобутків, досягнень тощо.  Тому  це така динамічна пора, коли з одного боку ми маємо полярність у  бік індивідуалізації, ось цього такого конкурентного –  заявити про свою досконалість,  успішність, про свою кращість чи вищість над іншими, а з іншого боку, якщо це роблять всі, то і ти стаєш таким як всі.

Які ще психологічні особливості нашого часу? Здається,  з’явилося більше гіперактивних людей? Чому так?

Якщо ми говоримо про світ,  який він є у XXI столітті,  то це справді гіпердинамічний та гіперфункціональний,  суперконкурентний світ. І відповідь дуже-дуже проста. Раніше людство жило поволі, зі швидкістю 5 км на годину, коли була піша хода, потім – 10 км на годину, коли вилізли на коня. Світ сьогодення живе на шалених швидкостях. Ми маємо не тільки Fast food, Fast life,  а всю решту також маємо пришвидшеним. Звичайний нормальний помідор дозріває пів року. Скільки дозрівають всі сучасні гіперстимульовані  овочі та фрукти? –  Кілька місяців. Звичайну нормальну свиню колись готували півтора року,  і тоді кололи. Скільки живуть сучасні свині на добавках? – Кілька місяців.

І ця гіперстимуляція стосується різних аспектів життя,  і водночас вона робить людину частиною цих процесів. Раніше діти росли на тому, що пів року вчили літери, рік у першому класі була каліграфія, коли вони просто вчилися  писати гачечки та кружечки, а зараз ми вже бачимо, що наймолодші  сидять у гаджетах, які пропонують – швидше,  успішніше, next level, next level, next level. Таким чином, якщо ти живеш зі швидкістю 200 км/год,  то ти звичайно будеш за одну годину  за 200 км від того місця, звідки ти стартував,  але все що по дорозі – ти проскочиш. Ти не відчуєш, як пахне квітка, не побачиш як дзюрчить струмок, або як пташка сідає на гніздо, тому що ти несешся. Тому це такі ознаки сучасного життя,  гіпертехнологічної мотивації, і наслідки абсолютно очевидні.

Що робити батькам, якщо дитина гіперактивна?

Для початку слід зрозуміти яка в неї гіперактивність. Тому що якщо це набута непосидючість,  набута неконцентрованість уваги,  тоді це можна коректувати.  Якщо за цим стоять якісь органічні причини, переважання процесів збудження над гальмуванням,  тоді це дещо інша гіперактивність.

Тому для початку необхідно просто звернутися до фахівців. Якщо це щось що коригується без медикаментів,  то значить почати такі корекційні заняття з дитиною, вчити її зосереджуватись,  займати її увагу,  а не  замінювати себе гаджетами та гіперстимулювальними іграшками.  Але якщо ми говоримо про те, що там є   якісь органічні причини, тоді потрібні спеціальні препарати та медикаментозний  супровід.

Ще одна характеристика нашого часу —  дітей часто дуже щільно завантажують різними додатковими гуртками —  від спорту до мов і математики. Як зрозуміти, що дитина перевантажена, якщо вона не скаржиться?

Дітки завжди мають допитливий та пізнавальний інтерес. Це специфіка дитячого віку. Проте, коли б дитина мала вибір, то вона б пробувала займатися музикою, коли їй набридало, вона переставала це робити і йшла на інші гуртки –  авіамоделювання, гімнастику, балет чи шахи. І вже потім вирішувала, хоче вона далі це робити чи ні. Якщо дитина має вибір,  то те що вона має багато інтересів – природно. Навіть коли ви згадаєте своє власне дитинство,  скільки разів на день дитина міняла те, що їй цікаво? Вона стрибала в класики – це було до тих пір, поки їй було цікаво це робити,  потім вона грала в хованки,  їздила на велосипеді,  потім вона грала у бадмінтон,  потім вона робила щось з іншими дітьми в інший спосіб. І ці зміни допомагали реалізовувати ось цей пізнавальний інтерес. Чи були якісь дітки, які були більш зосереджені на одних заняттях? – Були. І це було ні краще, ні гірше, це було просто по-іншому.

Тоді керувалися насправді  лише  однією причиною – власним вибором дитини. Зараз за дитину обирають інші, за неї вирішують батьки. Це якраз теж стало нарцисичним розширенням не самих дітей,  а їхніх батьків. Якщо в мене син який знає п’ять мов, тоді я хто? – Я батько такого розкішного  сина.  Або моя донька  танцює в багатьох місцях. І тоді я хто? – Я мати такої талановитої дитини. Проте, чи це справді є інтересами та потребами самих дітей? Завжди питання, чому діти не скаржаться, означає всього-на-всього або їхній страх,  або залежність.

Тому треба дозволити дітям мати більше свободи, щоб у них був їх власний вибір, а не те, що за них вирішать самі батьки. Фактично тисячоліттями відбувалося  делегування відповідальності під час дорослішання дитини. Відповідальність за виконання уроків, і вели її до школи один раз –  першого вересня. Далі це ставало її відповідальністю. Дитині делегували відповідальність за прибирання її кімнати, за виконання нею уроків, і це ставало її обов’язком, і це робило її автономною,  незалежною і самопорадною. Зараз возять до школи до якого віку? Репетиторів починають наймати з якого віку? Тож  ясно що діти залежніші, не автономніші. Проте все це диктується вимогами часу.

Ще одна ознака нашого часу, що у людей   частіше стаються  панічні атаки. У них є якась загальна причина або це все індивідуально?

Панічна атака це всього-на-всього прояв тривоги, прояв страху. І сам по собі страх – це інстинкт самозбереження. Він потрібен, він важливий. Від страху ми не скачемо під колеса машин,  від страху ми не кидаємося з балконів. Але питання в дозі. Норма страху дає безпеку живій істоті. Проте, коли страху забагато, тоді він стає не порятунком, а перешкодою. Тому панічна атака,  це фактично тоді, коли страху забагато.

В сучасному світі більше тривоги, невизначеності. Та основа психічного здоров’я —  стабільність.  Якщо машина їде   трасою  з однаковою швидкістю, на однаковій передачі, то вона, до прикладу, споживає 7 літрів палива на 100 км. Проте, та сама машина по місту буде брати у два рази більше. Чому? Адже паливо те саме, машина і двигун ті самі, а кількість споживання збільшилися? Тому що їзда не передбачувана, не прогнозована, екстремальна. Тут вас підрізають,  тут ви стоїте у заторі, тут хочете проскочити на світлофорі.

Ось ця така непрогнозованість і непередбачуваність  збільшує кількість енергії, яку ви витрачаєте в автомобілі. Проте з психікою все так само. Стабільність — основа психічного здоров’я. Якщо ваше життя було спрогнозованим,  передбачуваним,  зрозумілим,  тоді потреби в страхах були явно менші.

Зараз в садочку діти вже дивляться який курс долара до обіду, який після обіду. Тобто ми маємо світ багато варіантний, мало прогнозований,  не дуже передбачуваний. Це підвищує кількість страху та тривоги,  як будь-яка невизначеність і непередбачуваність. Це буде потребувати більшої кількості засобів контролю. 

Наприклад, в радянському дитинстві всі їздили на море. Як це виглядало? Придбали квитки в касі туди й назад, і два тижні відпочивали діти, дорослі. Не всі мали домашні телефони. І добре було якщо дзвонили раз за цей час. Але всі були спокійні, і ті котрі поїхав на відпочинок, і ті котрі залишилися вдома. Через два тижні ви поверталися. Рідні зустріли вас з квітами, а ви їм кавуна привозили. Спробуйте зараз поїхати на море та один день не подзвонити близьким, сказати що з вами все гаразд. Що з вами трапиться? Ось вам і відповідь про панічні стани,  про панічні атаки. Більша кількість тривоги, напруження, проявляється в тому, що збільшується кількість панічних атак та станів. 

Від такого стресу і напруги люди все частіше скаржаться на  професійне вигоряння? Багато хто при цьому вважає, що потрібно міняти роботу, або навіть професію. Чи, можливо, все ж для початку варто спробувати повноцінну відпустку з вимкненим телефоном і без соцмереж?

Абсолютно слушний термін —  психоемоційне вигорання. Це термін синдрому хронічної втоми кінця XX початку XXI століття. Ми знаємо що найбільшу кількість антидепресантів на планеті вживають найбільш розвинені індустріальні держави.  Економічно найуспішніші, найблагополучніші, найдинамічніші та найтехнологічніші. Америка, Північна Європа. Чому? Є стара ірландська приказка: “Життя надто коротке – живи повільно”.

Стометрівку можна пробігти з максимальною швидкістю, але так можна пробігти лише 100 метрів. Якщо ж ми хочемо бігти марафон, то його біжать поволі, але так можна пробігти 42,5 кілометри. Відповідь дуже проста, коли ми працюємо на максимумі своїх можливостей, ресурсів і сил, то так можна працювати не дуже довго. Коли ми працюємо розмірено та збалансовано, то так можна працювати все життя. Як ми зауважили  на початку, сучасний світ заточений на максимальну продуктивність та ефективність. Тому пробігти більш ніж 100 метрів з такою швидкістю нам не вдасться.

Сам термін  психоемоційне вигорання був діагностований на трьох групах медсестер. Перша група, це були медсестри які добре робили свою справу,  виконували все що мали виконувати, але не перевтомлювалися. Друга група – медсестри, які були прекрасними працівницями. Вони дуже старанно все робили, залишалися більш ніж треба, дбали про своїх пацієнтів, які їх не відпускали та говорили як вони безмежно їм вдячні. Третя група – були байдужі та безвідповідальні. В якої групи було діагностовано психоемоційне вигорання? –  Якраз у другої категорії медсестер.

Тому що коли ми вичерпуємося, віддаємо більше ніж потрібно, тоді ми залишаємося спустошеними,  безресурсними. Якщо ми віддаємо тільки те, що маємо віддавати, то це вісім годин роботи, а потім у нас буде вісім годин сну. Чому на всіх радянських заводах та фабриках висіли “Баланс труда и отдыха”? Тому що людина біологічна істота, у неї є чергування фаз мобілізації – коли вона активна, енергійна, дієва, та демобілізації – коли їй потрібен відпочинок та спокій.

Потрібно збалансовувати свою діяльність. Чому так багато є сучасних корпоративних заходів про тайм менеджмент, ефективну організацію праці, правильний розподіл обов’язків? Для того, щоб цей баланс можна було вирівнювати. Тому що про загнаних коней є два варіанти розвитку подій. Перший –  загнаних коней пристрілюють, і другий трохи правильніший –  не шмагайте загнану коняку.

Ми всі зловживаємо зависанням у соцмережах. Проте деякі зараз все частіше скаржаться на агресію. Це наслідок ковідних ізоляцій, або ж у соцмережах її простіше висловлювати?

Це не або те, або те —  це і те і те. Частина цієї напруги, агресивності, –  це справді  наслідок ізоляції, того що ми не можемо мати ресурсів як притоку, так і витоку. Річка яка тече, вона має чисту воду. Є струмки які в неї впадають,  а є ще місце куди вона витікає. Якщо озеро стояче, система замкнена, то воно саморуйнується. Все добре ми можемо отримати всередині системи, але на все не добре, агресивне, не приємне – ми також відреагуємо всередині. Всі засоби непрямого реагування,  всі ігри-стрілялки,  які пропонуються дітям або дорослим,  вони дають можливість сканалізувати свій стан, але вони також перестимулюють агресивність. Там якраз агресивність і культивується.  Тому це палка з двома кінцями. З одного боку це допоможе розрядитися, проте з іншого боку, можна отримати ще більше, оскільки це там культивується та пропагується.

Здається зараз всі захоплені психологією, але чи з’явилося  істотно більше роботи у психотерапевтів? Або у нас у терапію йти все ще не модно?

З одного боку,  це новий товар на ринку послуг і це добрий товар, тому що гігієною тіла люди користуються віддавна.

Ми йдемо до перукаря не тому, що в нас вдома немає ножиць або дзеркала, або йдемо на манікюр,  тому що не вміємо нігті постригти, а тому, що фахівця вчили це робити правильно, якісно та ефективно. Він має досвід і це є його ремесло, і він бачить це об’єктивніше і збоку.  Якщо ми будемо стригти чубчика самі, ми будемо бачити лише свій лоб, а перукар ще бачить потилицю, вуха, зверху та знизу. Так само й з психотерапією чи психологією. Це та сама гігієна, тільки не тіла, а душі. Проте, якщо до перукаря нас завела наша мама, нашу маму завела бабця, бабцю завела прабабця. То до психолога, швидше за все, ваша бабця не ходила.

Тому з одного боку це новий товар і він набуває все більшої популярності та попиту, з іншого боку, це справді на злобу дня. Прогрес означає досконаліший сервіс тих самих потреб. Колись люди їздили на коні, а зараз на машині явно комфортніше. Раніше люди ходили у кирзових чоботах —  зараз сучасне взуття однозначно зручніше та гігієнічніше. Так само й тут. Люди розв’язувати свої проблеми, це робилися тисячоліттями, проте зараз є речі, які можуть задовольнити ті самі потреби краще. Те саме й з популярністю на психологію, психотерапію.  Це кращий та прогресивний спосіб вирішення душевних потреб людини за допомогою фахівців.

З іншого боку, у нас немає закону про психотерапію? Чи потрібен він,  аби захистити клієнтів та психотерапевтів?

Так, і цей закон вже пройшов своє попереднє формулювання, перший етап обговорення та читання, й станом на зараз він скерований  на доопрацювання. За якийсь час він так чи інакше з’явиться у нашому суспільстві також. Частина європейських країн такі закони вже мають, прийняли їх багато років тому, як до прикладу Австрія чи Німеччина. Частина з тих країн все ще їх не прийняли, або прийматимуть. До прикладу закон про психотерапію  у Франції та Англії прийняли пізніше.  У багатьох країнах соціалістичного табору його немає дотепер. Тому це актуальна на зараз потреба регулювання психологічної та психотерапевтичної допомоги. Вже йдуть зусилля в цьому напрямку. Це питання часу.