Днями керівництво партії Зеленського “Слуга народу” виступило із заявою про повну і беззастережну перемогу на місцевих виборах. На підтвердження цього факту номінальний глава партії Олександр Корнієнко навів власну статистику про те, що партія взяла найбільша кількість мандатів по всій Україні.
Тим часом цікавий не просто той факт, що беззастережну перемогу Зеленського неможливо було продемонструвати більш традиційними поствиборними рейтингами — занадто скромними виявилося результати партії влади у великих містах і областях, скільки той факт, що сам Зеленський не надто повірив у перемогу.
Відразу ж після виборів у відставку був відправлений заступник голови ОП і любитель фотографій зі священниками московського патріархату Сергій Трофімов. Так само були звільнені деякі глави областей. Політичні спостерігачі чекали — які ж нові, мотивовані й прогресивні особи прийдуть на заміну нездарам. Хто ж від імені президента розганятиме застій українського політичного болота? Відповідь ми отримали цього тижня.
На цю мить Кабінет міністрів погодив для Володимира Зеленського кандидатури на посади голів Одеської і Сумської адміністрацій. Після чого послідувала мхатівська пауза і стан тотального шоку.
Головою Одеської області може стати Сергій Гриневецький. Молодим політиком Сергій Рафаїлович був ще наприкінці 80-х, коли очолював одеський комсомол. Новим обличчям Гриневецький міг вважатися хіба що в парламенті третього скликання. З тих далеких пір він встиг ще двічі побувати депутатом — членом фракції Володимира Литвина і членом “Партії регіонів”.
Головою Одеської ОДА з 1998 по 2005 роки — за часів Кучми. Сергій Рафаїлович був, м’яко кажучи, не чужий “руському міру”. У 2003 році він разом з губернатором Орловської області РФ очолив російсько-українську організацію “Співдружність регіонів”. Був членом групи дружби з РФ у парламенті. Після 2014 року був неодноразово помічений у Москві. Ще й надто, Сергій Гриневецький був делегатом так званого Сєверодонецького з’їзду у 2004 році. Сепаратистського збіговиська, зібраного в розпал Помаранчевої революції Віктором Януковичем. На з’їзді, зокрема були проголошені плани створення окремої української держави Південного Сходу зі столицею в Харкові. Зараз він входить до партії мера Одеси Геннадія Труханова “Довіряй справам”.
Для Сумської області Володимир Зеленський дібрав трохи менш відоме, але далеко не таке нове обличчя та абсолютно не проукраїнське. Василь Хома був помічником Кушнарьова в Харкові. Балотувався до парламенту від партії СДПУ (о) Віктора Медведчука. У 2010 році курував Харків у передвиборчій кампанії Віктора Януковича. А потім був заступником глави ХОДА Добкіна. Як дотепно зауважив в одній зі своїх публікацій політолог, сум’янин Віктор Бобиренко: “Бути заступником у Добкіна — вже діагноз”. Деякі коментатори звинувачували Хому в причетності до сумського і харківського антимайданів.
Варто особливо згадати про те, що продемонструвати свій потужний кадровий потенціал Володимир Зеленський вирішив передусім в Одесі та Сумах. Двох областях, в яких надто гостро стоїть питання про протидію руському міру. Одеса досі є основним регіоном для операцій російських спецслужб і однією з головних цілей Росії в штабних іграх з окупації України. Суми ж – область прикордонна. Область, в якій українські військові склади розташовані за 40 кілометрів від російського кордону. Область, в якій сильні позиції нардепа Андрія Деркача, людини яку Держдеп США цілком відкрито називає російським шпигуном за роздуту ним кампанію щодо так званих “плівок Байдена”.
Інтерес самих майбутніх призначенців пояснювати не варто. Для них — людей, які втратили будь-яку надію на повернення у владу після 2014 року, виписаний Володимиром Зеленським квиток — спосіб особистого реваншу. Більш глобальне питання про те, навіщо самому Володимиру Зеленському необхідні такі попутники — люди, з активною антидержавною позицією? Люди, які були готові продати Україну Росії за невелику ціну ще у 2004 році?
Як уже неодноразово говорилося, Володимир Зеленський не особливо обтяжений розумінням державних інтересів. Головний інтерес Зеленського – він сам і його влада. Влада, яка через свій непрофесіоналізм витікає з президентських рук. Весільні фотографи та інші нові обличчя виявилися прекрасною передвиборчою технологією.
Однак на практиці вони виявилися не здатними вибудувати для Зеленського хоч якусь вертикаль. Крім того, неодноразово зазначалося, що внутрішній світ Зеленського і його глибоко радянське розуміння самого процесу влади частково ріднить його не стільки з Януковичем, скільки з Кучмою. Зеленський багато в чому — продукт саме кучмівської епохи. Епохи ієрархічності й старанності. Епохи багатовекторності. Ну й епохи, коли президентська адміністрація була місцем олігархічного арбітражу.
Не вірите? Подивіться хоча б на висловлювання представника Зеленського в Конституційному суді Федора Веніславського — який заявив, що Україні необхідна президентська форма правління. Подивіться на те, як Володимир Зеленський намагається боротися за свої повноваження з президентською ж партією в парламенті. І ви побачите багато нехай і карикатурних, але відсилань до кінця 90-х – початку 2000-х. Відмінність його від Януковича з апаратної точки зору полягає і в тому, що за спиною Зеленського не стоїть якийсь певний клан з його вертикалями й кадрами.
А отже Зеленський змушений думати над створенням своєї вертикалі з нуля. І в умовах постійного конфлікту Зеленського з умовно-проукраїнською частиною політикуму — з традиційним табором націонал-демократів, які були при владі з 2014 по 2019 роки, донорами для формування його вертикалі можуть бути тільки такі ось люди, умовно ще кучмівського призову.
Як і кожна зациклена на собі людина, президент Зеленський не намагається рефлексувати над власними помилками. І скоріше буде звинувачувати у своїх провалах когось іншого. Швидше за все він переконаний в тому, що всі проблеми його президентства виникають від того, що його не слухаються. А значить, треба сформувати свою вертикаль зі старих загартованих в боях апаратників, які можуть бути лояльні до кожного, хто на цю мить займає крісло президента. І у виборі між молодими професіоналами, які будуть поважати інститути й закони та старими українськими паразитами, що звикли через лояльність до першої особи забезпечувати зростання власного добробуту, Зеленський вибирає других.
Володимира Зеленського переконують в тому, що вихід з кризи його президентства полягає в альянсі з цієї старою вертикаллю. Перемовником від якої, швидше за все, зараз виступає Сергій Льовочкін — формальний член ОПЗЖ, зобов’язаний своєю політичною кар’єрою саме Кучмі, а не Медведчуку, з яким у нього тліє багаторічний конфлікт. Відзначимо тут, що Гриневецький вважається близьким саме до Сергія Володимировича.
Не знаю хто і як продає Зеленському легенду про нього, як про Кучму-2. Але розрахунки Володимира Олександровича, звичайно ж, помилкові. Для того, щоб стати умовним Кучмою-2 треба володіти особистими якостями Леоніда Даниловича. Бути системним, любити владу, затівати інтриги, говорити з кожним депутатом окремо, мати навички роботи з кадрами. Тобто, бути всім тим, чим Зеленський не є і не буде. До того ж Володимир Олександрович просто не здатний так багато випити.
Які б легенди Віденського лісу не розповідало Зеленському його частково проросійське оточення, ніяка апаратна вертикаль йому не допоможе. Люди, які заходять з подачі Зеленського у владу будуть діяти виключно у своїх інтересах, розглядаючи самого президента собакою, на шерсті якого можна комфортно проїхатися до наступної, більш жирної собаки. Вони будуть лояльні не державі й не першій особі. А виключно тому, хто був продюсером їх камбек у владу.
Людям, які своєю чергою лояльні не Києву, а Москві. Тому що за всією цією кадровою спецоперацією проглядаються вуха країни-агресора. І суть цієї спецоперації — ніяк не в зміцнення позицій президента-комедіанта, а в перехопленні у нього реальних важелів управління. Самому ж Зеленському цей умовний “московський центр” готує непривабливу долю. Долю людини, на яку повісять майбутню відповідальність за масштабну кризу державності й розкол країни. Як вже було зроблено з Януковичем. Для повноти картини Володимиру Олександровичу не вистачає лише власного “Межигір’я” і страусів. Тому що страуси на власній присадибній ділянці — це все, чим він зможе реально керувати в разі продовження такої кадрової політики.