Впродовж 82-х днів боїв за Маріуполь, в ході яких нечисельний гарнізон міста у складі полку “Азов”, 36-ї бригади морської піхоти, 10 ОГШБр, 56 ОМПБр, місцевої ТрО, підрозділів Держприкордонслужби, Нацгвардії, СБУ та Нацполіції зв’язав сили у кілька разів чисельнішого ворога, завдаючи йому значних втрат у живій силі та техніці, російські авіація, артилерія та флот влаштовували пекло на землі для цивільного населення міста. Інтенсивність російських бомбардувань досягала такого рівня, що періоди затишшя вимірювались хвилинами, а перелік використаного проти Маріуполя озброєння не включає хіба що ядерних ракет. 

У підсумку Росія захопила те, що можна назвати містом лише формально – близько 60% будівель у Маріуполі знищені або катастрофічно пошкоджені, комунікації зруйновані без можливості ремонту, а від майже півмільйонного населення міста залишилось близько третини. Тих же, хто залишився в місті і вижив, чекають літня спека серед тіл вбитих російською армією та зруйнованої інфраструктури, а через кілька місяців – зима, яку місто зустріне з розірваними трубами теплопостачання та порожніми батареями, воду з яких маріупольці пили, щоб вижити.

Про те, як Маріуполь зустрів початок повномасштабної війни, як розвивались події з початком облоги міста, як рятувались його мешканці та що чекає принесене в жертву божевільним ідеям російських садистів місто, і головне – коли місто буде деокуповано, #Букви поспілкувались з його мером, Вадимом Бойченком.

Почнімо з “передвоєнного” [до початку повномасштабного вторгнення РФ 24 лютого 2022 року – ред.] періоду. Маріуполь – прифронтове місто, і як би не розгортались події, війна до нього дійшла б все одно. Чи була на початку 2022 року підготовка, очікування ескалації? Чи була якась взаємодія щодо евакуації людей, адже не можна просто вивезти з міста – їх треба опісля десь розмістити. А щодо “евакуації” матеріальних та культурних цінностей?

Певні фортифікації зробили ще в 2014 році, використовуючи такі “сляби” – це металеві листи, довжиною в 6 метрів, і товщиною десь у 20-30 сантиметрів. Робили укриття, які витримували б щільний вогонь будь-якої артилерії та РСЗВ. Таких рубежів було три, і там ми чекали нападу. Робили це ЗСУ, вони готували місто до оборони. 

Крім цього, як і в інших містах, було визначено, що є тероборона, що є певні інструменти, які дають додаткові переваги. Ми за два роки до війни почали і сформували, тобто ми – це голова військової адміністрації [Павло Кириленко, очільник Донецької ОВА – ред.], який безпосередньо керує всім батальйоном, який був створений і підпорядкований безпосередньо йому. На рівні маріупольського району також було створено формування тероборони, яке було також підпорядковано безпосередньо голові районної адміністрації. Ми, як муніципальна влада, реалізували всі пропозиції, які були щодо розташування, щодо [захисних] споруд. До речі, 23 лютого ми прийняли рішення про передачу окремої будівлі для того, щоб там розташувалися дві бригади тероборони, також виділили з місцевого бюджету певну кількість грошей, щоб обладнати їх певним чином. До цього тероборона працювала десь два роки, може два з половиною. Вони тренувались, готувались… 

24 лютого я прибув в частину №3057, де командував обороною Маріуполя пан Шлега [полковник Денис Шлега, командир 12 БрОП НГУ – ред.], який потім чинив опір на фортеці “Азовсталь”, і він безпосередньо керував обороною міста. Сьогодні він, на жаль, знаходиться в полоні. Він визначав, що, де і як має з’явитися. Які споруди, та в яких місцях. Ми, безпосередньо з оголошення війни, сприяли цьому. Наша влада зменшилась практично до нуля. З першого дня ми знаходились в повній комунікації і в підпорядкуванні голови ОВА Павла Кириленка. Було дві вертикалі: оборона міста – полковник Шлега, і друга – Павло Кириленко. Якщо вони ставили якісь задачі – ми їх виконували. 

Якщо казати за перші дні, коли ще не було розуміння того, що і як буде відбуватися, але була оголошена війна, то хтось виїжджав самостійно, голова ОВА домовлявся з Укрзалізницею про додаткові потяги. Евакуацію не оголошували, бо, на мою думку, не було підстав. Потяги виїжджали з міста десь з 20% наповненістю, десь з 30%, але виїжджали. І за 4 дні, до того, як місто заблокували російські війська, на територію України виїхало близько 100 тис. населення. 

Потім, коли ми побачили, що місто – в оточенні, побачили зміну тактики російських військ, тому що раніше вони пробували штурмувати місто, і успішно там гинули. Згодом вони зупинились, розмістили навколо міста РСЗВ, і почали вгризатися в місто. Ми почали домовлятися про евакуацію з ворогом. 5-а доба війни, а вже треба домовлятися з окупантами. Як це може бути? 3-го березня мене процитував пан Блінкен, і з цього моменту розпочався наш шлях майбутньої евакуації. 5 березня ми вже оголосили евакуацію. В цю пастку потрапила і моя мама. Вона прийшла на заклик, а щоб ви розуміли, 3-го березня в місті вже не було зв’язку. Всі вишки, які давали зв’язок, були знищені. Лишилися тільки дві, і їх доводилося живити за допомогою дизельних генераторів. Декілька керівників знали про це, і вони виходили на зв’язок зі своїм керівництвом, розповідали ситуацію і отримували інструкції. 

Таким чином, евакуація не відбулася п’ятого березня, тому що Росія хотіла вивозити людей виключно в бік Росії. Це ініціатива виключно Путіна. Чому так? Тому, що коли вони 9 березня з літака розбомбили пологовий будинок, вбивши новонароджену дитину та її матір, на наступний день в Стамбулі організували нараду двох міністрів закордонних справ – Кулеби та Лаврова. Потім Кулеба зателефонував мені, ми поспілкувалися щодо того, щоб він благав Лаврова відкрити коридор для евакуації місцевого населення. Зі слів нашого міністра, із трьох годин розмови 80% часу вони говорили про Маріуполь. Висновком цих переговорів стала теза Лаврова, що він не має повноважень приймати рішень по Маріуполю. 

На жаль, всі наші намагання [організувати евакуацію – ред.] з 5 по 10 число, закінчувалися нищенням наших автобусів. Ми надавали їм [росіянам – ред.] всю необхідну інформацію: про кількість людей та автобусів, про маршрут і таке інше. І з цією інформацією вони лише виставляли правильно артилерію. 10-го числа в нас залишилося всього 9 автобусів, і вони були не на ходу. Після бомбардування пологового будинку до цього долучився [президент Франції Емманюель – ред.] Макрон, який телефонував мені особисто, і ми спілкувалися над тим, щоб все ж відбулася ця евакуація. 

На жаль, лише 13-го березня, коли долучилися Макрон, Ердоган і навіть патріарх Кирил, який пішов до Путіна, і коли вже була інформація про тисячі вбитих в Маріуполі, і що вже неможливо чекати, вони відкрили коридор. Але без режиму тиші. Цю евакуацію очолив я, ми були в окупованому Бердянську, і нас так і не пустили в окупований Маріуполь. Ми 6 діб простояли в Бердянську, і нам не дали проїхати. Вони вже були налякані розголосом, вбивствами в інших містах і світлинами звідти. Вони не хотіли, щоб жодна міжнародна місія доїхала до міста і побачила, що вони там зробили. Ми їхали в місії Червоного Хреста, з нами їхало 11 священнослужителів, і вони не потрапили в Маріуполь. Тобто вони [росіяни – ред.] давали змогу лише покидати місто. Люди доїжджали до Бердянська, і сідали в автобуси. Цей маршрут існував до кінця квітня. Були намагання вивозити людей, щось виходило, щось ні, але ми над цим працювали. І 105 тисяч осіб виїхали з окупованих територій на підконтрольні. Тобто, сьогодні на підконтрольній території України знаходиться понад 200 тис. місцевого населення [Маріуполя – ред]. 

Інформація [про евакуації – ред.] була майже відсутня, це було сарафанне радіо [з перших днів повномасштабного вторгнення Росії внаслідок ворожих обстрілів було знищено інфраструктуру зв’язку, електроживлення та доступу до інтернету, через що мешканці міста не мали змоги своєчасно отримувати інформацію про евакуацію – ред.]. [По місту – ред.] працювали РСЗВ, працювала авіація. У них навіть щоденний план був, вилітав спершу один літак, скидав бомби, летів назад. Потім два, потім три, чотири, п’ять, і кожні пів години – нові бомби. І так було майже місяць. Безкарність привела до того, що підійшли кораблі, і також обстрілювали. Тобто, навколо міста були “Гради”, “Солнцепьоки” [важка вогнеметна РСЗВ ТОС-1А “Солнцепек” – ред.], “Смерчі”, “Урагани”, в морі – кораблі, і в небі винищувачі, і все це обстрілювало місто щогодини. Ми навіть не уявляли, як зібрати людей під таким шквалом вогню. Це було дуже важко, і тільки це сарафанне радіо врятувало, тому що донесли до певної кількості людей, а там вже почала інформація ширитись. І таким чином вивезли 100 тисяч. Але тільки тоді, коли Путін дав на це команду. 

Чому я так кажу? 3-го березня, коли люди виїжджали, їх зупинили на блокпосту, які вже стояли навколо міста, в напрямку селища Нікольського. Їм на блокпості сказали: “У нас є наказ не випускати жодної особи з Маріуполя”. З тими людьми був священник, отець Павло, я з ним особисто знайомий. Він стоїть, навколо нього – кілька [російських – ред.] офіцерів, збоку система “Град”, яка обстрілює Маріуполь, і йому кажуть повертатися в місто. Він сказав що він – священнослужитель, і попросив десь там переночувати, але зрештою зупинилися в посадці. Тоді їх було 30 осіб, вони опісля пробралися в село поруч і стежками якось вибралися. Це поодинокий випадок. А так, то пускають автоматну чергу вгору, і наказують повертатися до міста. 

Жодна міжнародна місія не доїхала до Маріуполя. Жодна. Єдине виключення – “Азовсталь”. І то, вони їхали через Новоазовськ, обминаючи Маріуполь. Заїжджали зі сходу, а не з заходу. Потім, окупанти своїми автобусами вивозили бійців до фільтраційного центру, там вони сідали в наші автобуси, і покидали місто. Тобто жодної людини ззовні не потрапило в місто. Ніхто не бачив, що вони накоїли. А накоїли вони там багато. На 50% спалене місто. Тобто, якщо ми уявимо, що до повномасштабного вторгнення в Маріуполі було 2600 багатоповерхових будівель, то 1356 вони перетворили на попіл.

У перші дні [повномасштабної – ред.] війни міські комунальні служби якось намагалися боротися з наслідками обстрілів. Прибирати, ремонтувати і тому подібне. Коли стало зрозуміло, що ситуація – неконтрольована, що це все розвалюється і комунальники не встигають ліквідувати наслідки? 

Треба розуміти, що вони [росіяни – ред.] також готувалися до цієї війни. Вони розуміли все, де сьогодні критично важлива інфраструктура. Вони всередині мали якихось людей, які були там і працювали на них. Зараз ми розуміємо, хто це – майже вся фракція ОПЗЖ. Вони перейшли на бік РФ, зараз оголосили себе владою на окупованих територіях і працюють там. У нас є велика система “Джерело”, яка забезпечує водою місто. У нас самих немає води, ми її беремо з Сіверського Донця, який знаходиться за 200 км від Маріуполя. Вони до початку війни зруйнували це водопостачання. Потім ми перейшли на резервне водосховище, якого вистачає лише на 9 місяців, то вони і це зруйнували. Були без води, без електроенергії, без зв’язку. На 10-ту добу залишилися без газу, тобто без опалення. Ми намагалися відновлювати електропостачання, хоч це було і дуже ризиковано, але ми це робили. А усвідомлення того, що все, гірше не може бути, прийшло десь на сьому добу. 

В який момент ви зрозуміли, що керувати містом неможливо, і що потрібно самому евакуюватися?

Влада працювала до 21 березня. Тобто, мій заступник Михайло Когут, і керівники райадміністрацій, комунальних підприємств намагалися працювати. Але треба розуміти, що фронт рухався не тільки зі сходу, а й із заходу. Оточили [Маріуполь – ред.] абсолютно з усіх боків, і навіть заблокували доступ до лівого берега [річки Кальміус, яка розділяє місто біля заводу “Азовсталь” – ред.], де проживало близько 100 тисяч осіб. Так, як вони тиснули хлопців, відкидаючи їх до “Азовсталі”, так вони тиснули і на нас. Команду відходити з міста я дав безпосередньо 21 березня, коли почалися вуличні бої. Обов’язки елементарно не могли виконуватися, тому що керівники не могли покинути підвалів, в яких вони перебували. Було і небезпечно, і недоречно. 21-го березня всі вийшли, але потім відбувалися певні події, які мали наслідки.

Які саме події? 

Ну заступника мого взяли під нагляд, і потім досить важко було цього позбутися.

Які шанси в тої окупаційної адміністрації хоч якось підготувати місто до зими, щоб мешканці Маріуполя, які залишились в місті, її пережили? 

Ніяких. Наприклад, у нас є підприємство, яке відповідало за газопостачання – ми запитали: “Скільки часу треба, щоб це [пошкоджені бомбардуваннями комунікації – ред.] відновити?”. Вони сказали, що якщо 20 бригад будуть працювати кожного дня без вихідних, то тільки через півтора року. Вони знищили мережу, і на відновлення треба багато часу. Вони щось зроблять для своїх пропагандистських шоу, візьмуть окрему будівлю, підведуть туди електрику та газ, і скажуть, що все місто відновлене. Але це все – виключно для внутрішнього споживача. Своїм показують, що “несуть мир та розвиток”, “звільняють” нас від гніту. А на ділі – лише горе, гнів та руйнування. Навіть сьогодні, спілкуючись з маріупольцями, ми все так само отримуємо інформацію, що місто – повністю зруйноване, без світла, води та газу, і практично без їжі. До цього всього додається розпуста ЗС РФ, які знущаються з жителів. Треба або йти десь працювати, або розбирати завали, або щось допомогти їм розграбувати.

Тобто вони й зараз продовжують руйнування міста? Адже раніше були повідомлення, що вивезли медичне обладнання, тролейбуси тощо.

Так, вони вивезли тролейбуси, медичне обладнання – найважливіше та найдорожче. Забрали фонтан. Німецькі війська були з 1941 по 1943 рік в Маріуполі і вивезли фонтан звідти. І рашисти, які сьогодні прийшли, забрали фонтан. Також розбирають сучасні дитячі майданчики. Їх везуть в Донецьк, і кажуть що це подарунок від “Єдіной Росії”. Медичне обладнання – так само. В місті ми побудували багато сучасних шкіл, і все вони звідти вивезли.

Щодо системи фільтраційних таборів. Коли вони почали їх розгортати і скількох людей вони через них вивезли до Росії? 

До 18 березня було таке невеличке “віконце можливостей” виїхати з Маріуполя [без проходження “фільтрації” – ред.]. Коли 13 березня вони “відкрили” місто, до 18 числа фільтрації не було зовсім. За ці 5 діб нам вдалося вивезти багатьох осіб зі свого боку.

Це було за “узгодженням” [з росіянами – ред.], чи можна було просто проїхати?

Все за узгодженням. Але навіть коли узгоджували, вони не припиняли вогню. Люди їдуть, а вони гасять. Мої батьки їхали і тримали двері зруйнованої автівки, щоб вона була зачинена. І так майже кожна машина.

І з 18-го вже запрацювали фільтраційні центри. Розташували їх у чотирьох місцях: Мангуш, Безіменне, Нікольське і Козацьке. Безіменне і Козацьке були досить поряд, і створили вони два там, тому що вони весь лівий берег примусово [піддавали “фільтрації” – ред.]. Так виїжджала моя хрещена мама. Вона була місяць в 56-й школі, до 28 березня вони були там. Прийшли чеченці, сказали, що це евакуація, і повезли їх в Безіменне. Там вони тримали їх місяць практично без води і їжі. Потім їм вже дозволили їхати далі, взяли вони напрямок на Росію, і там вже через Естонію в Україну.

У вас є якісь контакти з людьми, яких вивезли в Росію? Можливо з міжнародними організаціями?

Є робота. Є контакти. Є ті люди, які були там і вже доїхали до України. Є змога з ними поспілкуватися, порозпитувати, які тортури окупаційні війська застосовували до маріупольців. Наприклад наш керівник ДЖКІ [департаменту житлово-комунальної інфраструктури – ред.], його 32 години допитували. Є дівчина, яка також проходила цю фільтрацію, зараз є керівником центру Я-Маріуполь в Івано-Франківську, пані Юля, яка бачила, як били нашого хлопця за те, що він заступився за когось. Його побили, вдягли мішок і потягли кудись. Вона також за когось заступилася, їй дісталось. Є інші випадки також. 

Є одна маріупольська сім’я, яка виходила з міста. Старша донька в них працює у Києві, в правоохоронній сфері. У них [росіян – ред.] на той момент вже були ці всі списки. Вони намагалися виїхати, і на блокпості подивилися, що їх донька працює в правоохоронних органах, сказали що донька – “нацистка”. Вони були з маленькою дитиною. [Російські військові – ред.] сказали: “Доньку заберемо, бо ще одну нацистку виховаєте”. Батько на них кинувся, його побили. Але потім дитину все ж віддали. І таким чином вони знущалися з людей. Їх примушували підписувати документи, що ці всі руйнування, вбивства, що сталися в Маріуполі – це “не російські війська, а ЗСУ”. 

Дуже тиснуть на людей. Заганяли в металеві клітки 3х2 під палючим сонцем. Особливо прискіпливо відносились до чоловіків. Роздягали, і якщо, не дай Боже, там було татуювання українською, навіть розбиратися не стануть. Відразу в тюрму. Три тюрми вони створили: Оленівка, на межі Маріуполя і Донецька. Туди вони возять держслужбовців, активістів, людей з “ознаками націоналістичних татуювань”. Вони самі визначали критерії пропуску. В тюрмах зараз тримають 10 тисяч наших полонених маріупольців. Це різні люди: цивільні, військові. 

Якщо дивитись на Оленівку, то та тюрма розрахована на 900 осіб. А тримають там понад 3000. Вони там як оселедці в бочці: по черзі сплять, або сидячи. Їжу дають їм, знущаючись. Принесли гарячу кашу, таку гарячу, що аж кипить. Кажуть: “Їж, або забираєм.”. Тобто якщо він кип’яток не почне їсти, то відберуть. І це всюди. Хлопця в Маріуполі затримали, пересувався без довідки на пересування. Довідка є на пересування за межами міста, в межах міста, і якщо термін дії пройшов, то також можуть заарештувати. Хлопець 19 років пішов по воду, а її ж ще знайти треба. Схопили його, мав татуювання. Два місяці його тримали під вартою, потім відпустили. Пішки йшов додому. А мама весь цей час й гадки не мала, чи живий він взагалі. І таких випадків – надзвичайно багато.

Ви це все фіксуєте і збираєте на майбутнє? 

Так. Багато речей уже передали правоохоронним нашим органам, також дуже важливо фіксувати випадки цих знущань, вбивства, руйнування, мародерство – всі зафіксовані певними службами.

А щодо колаборантів?

Так, є вже близько 20 підозр. Про них всіх відомо, і на всі блокпости передано інформацію. Якщо вони там будуть їхати, то їх там відразу будуть зустрічати. Це надзвичайно важливо, і в таку гру ми вже грали в 2014 році. Зараз головне – визначити всіх, хто сприяє чи приймає окупантів. Від найменших до найвищих посад. Так само і щодо освіти. Медицина під це не потрапляє. Я з цим не дуже згоден, авжеж, бо там є один керівник лікарні, який вже отримав нагороду від Путіна.

Колаборанти не живуть у місті, виїзжджають по навколишніх селах. Були навіть в Запоріжжі, зокрема ще 3-го березня. 9-го березня “головний колаборант” Іващенко [Костянтин Іващенко, депутат Маріупольської міськради від партії ОПЗЖ – ред.], який проголосив себе мером, був у Криму, а 16-го повернувся в Маріуполь. До слова, 23 лютого він ще був на сесії міськради, усміхався, ставив запитання якісь… 

Для розуміння, як вони себе поводять зараз в місті – кажуть маріупольцям: “У вас же не було води? Ось вам вода. У вас же не було їжі? Ось вам гуманітарна допомога! У вас не було електроенергії? Ось вам генератор! А ось там в наметі можна помитись!” Хоча до цього були і світло, і вода, і транспорт, і розвиток. Привезли якихось 5 автобусів, хоча до вторгнення у нас було 260 автобусів! Вони знищили людей як людей, а потім оцю маячню, брехню розповідають.

Скільки мешканців в Маріуполі залишилось на сьогодні?

За приблизними оцінками, в місті зараз близько 120 тисяч населення. За нашою статистикою, 220-240 тисяч осіб знаходяться на підконтрольних нашій державі територіях, за кордоном – 40 тисяч маріупольців, депортували в бік Росії вони 50 тисяч.

Скільки маріупольців загинуло внаслідок повномасштабного вторгнення росіян?

Вбили вони 22 тисячі, але це досить “оптимістична” цифра. Якщо порахуємо зруйновані ними багатоповерхові будівлі, навіть без приватних, хоча їх вони також на 40% спалили. Тільки в багатоповерхівках десь по 50 осіб було в укриттях. І вони їх поспалювали. Все, що вдалось зафіксувати – ми зафіксували. Але росіяни приховують: вивозять на смітники, закопують в рови, палять в крематоріях. Навіть сьогодні, спілкуючись з маріупольцями, нам кажуть, що в місті тхне смертю. Трупний запах.

Якщо говорити про деокупацію міста – скільки часу займе відновлення Маріуполя, і чи взагалі це можливо? Включаючи промисловий потенціал. 

У нас є п’ять складових. Першою була евакуація, ми її виконали. Понад 200 тисяч місцевого населення – на території України. Також ми активно розвиваємо концепцію “Я – Маріуполь”, створюємо центри допомоги. Головне завдання – щоб люди не втратили віру в себе і в Україну. Тут голова ОВА дав таке доручення, і ми вже відкрили 10 центрів таких. Готуємо ще 3 на найближче майбутнє, і ще 4 розглядаємо в перспективі. Це соціальний напрямок. Також готуємо культурний, спортивний. 

Теж дуже важлива складова – працевлаштування. Ці речі ми активно обговорювали з партнерами. Ми хочемо створити платформу, де всі вакансії, які є в державі, будуть заливатися в цю систему, і будуть доступними. Приходитиме людина з потребою в роботі, є підготовлена людина, яка має і психологічну складову в сенсі “тиску”, щоб люди таки приймали рішення щодо працевлаштування. Чому? Тому що Маріуполь – місто з високими зарплатами. Коли маріупольці їдуть до Франківська чи до Львова, то трохи в зарплатах розчаровуються. Треба розуміти, що іншої роботи немає. Ця людина – вона має впливати на особу, щоб та зробила вибір на користь працевлаштування. Що зараз так, але потім – буде краще. І от видно, які є пропозиції в Вінниці, в Києві, чи в Чернівцях. І людина обирає, де вона буде жити і працювати. 

Четверта складова – житло. Це законопроєкт №7198, який спрямований на отримання житла людьми [які постраждали внаслідок воєнних дій РФ проти України – ред.]. Ми хочемо до цього закону додати певні правки: щодо маріупольців, які залишилися без всього. Щоб якась квота була зафіксована в цьому законі. Ще ми хочемо трохи змінити фінансову складову, з точки зору вартості житла. 

І остання складова – повернення додому. Зараз ми працюємо у двох напрямках. Перший – наші американські друзі, які всі ці 7 років були поруч зі мною та допомагали мені формувати новий образ міста, сформувати стратегію. Ми хочемо сформувати архітектурний каталог, який буде спрямований на відновлення Маріуполя. Ми розмістимо цей каталог, і маріупольці будуть обирати з варіантів, яка частина міста як буде відновлюватися. В нас уже є такий досвід спілкування з місцевою громадою у 2018 році. Приблизно з першого вересня ми починаємо працювати ще з одними нашими друзями, які також надихалися тим перетворенням Маріуполя, які нам вдалося зробити до початку війни. Ми були найпрозорішим та найбільш підзвітним містом нашої держави. Два роки поспіль. Нові партнери дають нам 4 мільйони євро на формування плану відновлення міста. Тобто, найближчим часом, за пів року, не чекаючи деокупації, ми підрахуємо шкоду, яку завдала РФ, також ми дивимося, що треба для відновлення. Потім, коли наші хлопці, а це буде в грудні-січні, деблокують і звільнять Маріуполь, ми вирушаємо в місто безпосередньо і з експертами дамо оцінку руйнуванням та будемо покроково відновлювати. Запланували ми так, що за 10 років ми відбудуємо пів міста, вартість цього складатиме орієнтовно 14 мільярдів євро.