27 лютого 2020 року — рівно 6 років, як Арсен Аваков незмінно керує МВС. Насправді, на 5 днів довше — з часу, як Рада 22 лютого 2014-го скинула Віктора Януковича, він став уповноваженим з нагляду за МВС. Це на 2,5 місяця краще показник, ніж у покійного міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Аваков на своїй посаді 2189 днів, тоді як Микола Азаров зміг пропрацювати прем’єром лише 1419. Юлія Тимошенко та Володимир Гройсман були вдвічі менше при владі, ніж Аваков.
Попри те, що незмінному очільнику Міністерства внутрішніх справ так і не вдалося очистити поліцію та розслідувати резонансні вбивства, його сина затримало НАБУ у справі про придбання рюкзаків за завищеною ціною, шанси зняти Авакова з посади міністра дуже низькі. Навіть за умови відставки Кабміну Олексія Гончарука.
Небажаний, але незмінний
Петро Порошенко у лютому 2014 року робив усе, щоб Аваков не став міністром внутрішніх справ. Його кандидатурою був Віталій Ярема. Але програв. Так само, як програв у листопаді 2014-го, коли прем’єром лишився не лише Арсеній Яценюк, але й посада міністра внутрішніх справ лишилась у квоті “Народного фронту”. Кажуть, у ті дні Порошенко навіть пропонував цю посаду Олександру Турчинову, аби підсолодити йому розставання з кріслом спікера.
Утім, на той момент стосунки Порошенка й Авакова не були такими поганими. Міністр успішно балансував між президентом та прем’єром, підставляючи плече то тому, то іншому.
Першу тріщину їхні стосунки дали наприкінці 2015 року, коли Аваков на раді реформ пожбурив склянкою води у Міхеїла Саакашвілі. Тоді міністра кілька тижнів не кликали на наради й навіть думали звільнити. Але згодом президент передумав. Кілька років поспіль міністр у дні Майдану вдало розставляв заслони, щоб убезпечити президента Порошенка від мітингувальників.
У 2016 році він навіть десь підіграв Порошенкові у приборканні кандидата в прем’єри Гройсмана: коли той занадто ретельно торгувався за посади для вінницьких, Аваков запустив чутку, що прем’єром може бути й Кубів. Але через пів року виявилося, що Аваков і Яценюк мають більший вплив на Гройсмана, ніж президент. Восени 2017-го Порошенко був упевнений, що саме Аваков дозволив Саакашвілі прорватися в Україну, щоб руйнувати рейтинг президента. А вже за кілька місяців міністр звинуватив Порошенка в тому, що той віддав НАБУ наказ затримати його сина у справі рюкзаків. Артем Ситник відчуває наслідки тієї історії на собі ще й сьогодні.
Рік тому Аваков ретельно воював із сітками Сергія Березенка, через які той намагався поліпшити шанси Порошенка на виборах. Але й бачити не хотів, що точно таке саме робить штаб Тимошенко. На той час міністр внутрішніх справ вже відновив добрі стосунки з Юлією Володимирівною і мав гарантії лишитися при владі.
Але найцікавіше, що і з новим фаворитом перегонів Зеленським Аваков теж швидко знайшов спільну мову – він гарантував йому чесні вибори, а собі – збереження на посаді.
При формуванні нового уряду кандидатура Авакова викликала найбільше нарікань у депутатів, але його захистив президент, пообіцявши, що це на пів року. Через пів року в Авакова значно кращі шанси залишитися в уряді, ніж у всіх міністрів Гончарука. Він навіть є у списку кандидатів на крісло прем’єра, щоправда, в другому ряду.
Головна причина збереження Авакова: в команді президента і близько немає кандидата, який зміг би тримати Міністерство внутрішніх справ. Тому відповідь соратників Зеленського: “Не проблема зняти, проблема, кого поставити”.
А після історії в Нових Санжарах частина команди Зеленського і взагалі увірувала в Авакова, як в “єдиного дорослого, що може діяти в скрутній ситуації”.
“Погодьтеся, що якби не Аваков, то там було б щось страшне”, – каже один із депутатів.
Це вже вдруге міністр довів свою ефективність у сутичках – вперше це було під час боїв за закон про землю, в яких проти поліції найактивніше боровся “Нацкорпус”, який постійно пов’язують з Аваковим.
У минулому скликанні міністр не міг похвалитися, що завів у список НФ багато депутатів, але згодом він уже контролював 50-60 осіб, бо дуже часто допомагав їм у розв’язанні проблем. А ще у міністерстві на кожного може знайтися тека з матеріалами.
Міністр є, а реформи?
Попри те, що Аваков дуже міцно тримається на посаді, це не знімає питань щодо роботи ввіреного йому відомства. При цьому більшість претензій до міністра пов’язана з провалом реформи правоохоронних структур. Після призначення виконувачем обов’язків міністра внутрішніх справ у лютому 2014-го Аваков заявив про необхідність “системних змін у МВС”. Серед них, зокрема, мала бути люстрація, кадрова ротація та “зміна філософії правоохоронця”.
Він же ліквідував спецпідрозділ “Беркут”, що після подій Революції Гідності видавалося цілком логічним рішенням. Реформа ж мала стартувати влітку 2015-го. Саме тоді Верховна Рада ухвалила Закон “Про національну поліцію”. Очищувати правоохоронну систему від старих кадрів мали за допомогою атестації. Однак відповідний наказ пан Аваков видав аж у листопаді 2015-го. До нього ж додавалася інструкція, яка регулювала атестаційний процес і повноваження атестаційних комісій. Втім, результати виявилися невтішними.
Голова Національної поліції Хатія Деканоїдзе під час брифінгу у жовтні 2016-го зазначила: загалом атестацію проходили майже 84 тис. осіб, з них працівники, які переходили в поліцію – 68,1 тис. осіб, атестацію не пройшли 5,2 тис. осіб. Фактично декларованого очищення правоохоронної системи так і не відбулося.
Сталося це через низку причин. Одна з них: недосконалість законодавства, яка обмежувала атестаційні комісії у повноваженнях. На це, зокрема, нарікали представники громадськості, яких також вирішили залучити до очищення старих міліційних кадрів. Члени комісій, з якими свого часу спілкувалися “Букви”, скаржилися, що не мали доступу до особових справ конкурсантів, інформації від Управління внутрішньої безпеки тощо. Тож комісіям доводилося шукати інформацію про міліціонерів у відкритих джерелах. Водночас законодавці не передбачили обов’язковий відеозапис співбесід. Надалі така законодавча діра дала можливість старим кадрам, які провалилися в атестаційних комісіях, поновлюватися на роботі в Нацполіції через суд. Врешті ці та інші проблеми призвели до того, що активісти, залучені до очищення лав силовиків, заявили, що виходять з процесу. Оскільки їх “використовували як ширму”.
Активна частина суспільства вимагала оприлюднити список силовиків, які пройшли атестацію й перевелися з міліції в поліцію. Проте і в цьому їм відмовили. А про призначення “старих кадрів” суспільство дізнавалося або випадково, або завдяки наполегливості активістів.
Скажімо, до лав Національної поліції через атестацію зміг потрапити засуджений (!) за вбивство студента Ігоря Індила міліціонер Сергій Приходько. Також частина бійців ліквідованого “Беркуту” спочатку потрапила до підрозділів міліції особливого призначення (ПМОП), а потім до підрозділів поліції особливого призначення (ППОП). Про це, зокрема, заявляли слідчі та керівництво Управління спеціальних розслідувань Генпрокуратури, яке займалося розслідуванням злочинів часів Революції Гідності.
Наприклад, Віталій Гончаренко, представник харківського “Беркуту”. Після розформування цієї структури продовжував працювати у лавах міліції. Стояв на одному з блокпостів неподалік Харкова, де у 2015-му скоїв напад на журналістів Анастасію Станко та Костянтина Реуцького. Звинувачений у вбивстві трьох активістів Майдану 18 лютого. На момент затримання у червні 2016-го продовжував працювати у правоохоронних органах. У квітні 2017-го втік до Росії.
Лишилися працювати на своїх посадах не лише рядові силовики, причетні до побиття і вбивств майданівців, але й їхні керівники.
Наприклад, генерал Володимир Гриняк, який координував розгін протестувальників 18 лютого 2014-го. Нині він досі генерал, але вже в Національній гвардії, яка також підпорядкована міністру внутрішніх справ. Лишаються на роботі особи, які у січні 2014-го приймали від Росії “гуманітарні” світло-шумові гранати та гумові патрони зі свинцевими сердечниками. Які не були сертифіковані Міністерством охорони здоров’я, як цього вимагає процедура. Масово ця “гуманітарка” застосована силовиками 18 лютого. В результаті, за інформацією слідчих з Управління спецрозслідувань, частина протестувальників отримала тяжкі травми – 19 людей втратили очі й кінцівки, одна людина загинула.
Йдеться про Ігоря Бабича та Анатолія Серединського – керівник та заступник Департаменту превентивної діяльності Нацполіції. На аналогічних посадах, тільки в міліції, вони працювали й під час Майдану. Слідство намагалося арештувати їх у жовтні 2017-го, наводило докази того, що ці двоє координували “антитерористичну операцію” у центрі Києва в ніч на 19 лютого, виплачували принаймні частині силовиків “винагороди” у конвертах за їхню “роботу”. Однак суд відправив їх під нічний домашній арешт. І відмовився відсторонювати від роботи. А міністр Арсен Аваков заявив, що обвинувачення проти його підлеглих – надумані.
Поліцейські та злочини
Як і в часи попередників, за Арсена Авакова поліцейські ставали фігурантами гучних злочинів.
Найзагадковіший з них – перестрілка в Княжичах 4 грудня 2016 року, в якій загинуло п’ятеро правоохоронців. Тоді київська поліція організувала спецоперацію із затримання банди ймовірних грабіжників будинку, під час її проведення між різними підрозділами поліції почалася перестрілка. Попри те, що потенційні грабіжники спокійно поїхали з місця події, в будинку чатувати на них лишився КОРД, якоїсь миті там спрацювала сигналізація, і співробітники поліції охорони виїхали на виклик. Вони затримали на об’єкті двох силовиків, але ті не зізнались, що вони правоохоронці, то ж далі почалася перестрілка.
У 2019 році “Слідство. Інфо” оприлюднило рапорт ГПУ, що керівництво Нацполіції могло фальсифікувати цю справу. В селищі досі гуляє легенда, що там міг бути склад грошей представників попередньої влади.
П’ятеро силовиків наразі перебувають на лаві підсудних, суд триває.
Минулого року сталося вбивство поліцією у Переяславі-Хмельницькому 5-річного Кирила Тлялова. У травні 2019 року кілька силовиків після роботи нібито вживали алкоголь і вирішили постріляти по металевих банках. У результаті влучили в дитину, яка за кілька днів померла. Зброя, з якої її вбили, зникла.
На початку 2020 року мешканці Каховки змушені були палити шини під будівлею райвідділку поліції. Таким чином вони висловлювали невдоволення тим, як правоохоронці розслідують вбивство 26-річного Володимира Чебукіна.
Чоловіка розстріляли біля будинку його колишньої дружини. Внаслідок конфлікту з її співмешканцем він отримав понад 15 вогнепальних поранень. Утім, люди вважали, що поліціянти “відмазують” свого колишнього колегу Юрія Кашнікова, якого затримали за вбивство.
Ще одна пляма на МВС – історія з убивством херсонської активістки та чиновниці Катерини Гандзюк. 31 липня 2018 року на неї вилили літр сірчаної кислоти, через кілька місяців жінка померла. Розслідуванням злочину від початку займалася поліція Херсонщини. З якою, за словами друзів убитої, були конфлікти. В результаті від початку на лаві підсудних опинився Микола Новіков. А нинішній заступник Авакова Антон Геращенко безапеляційно заявляв про причетність затриманого до вбивства.
“Очевидно, що він виконував замовлення. Зараз поліція вивчає питання його зв’язків, контактів. Якщо він буде опиратися – отримає по максимуму”, – заявляв тоді Геращенко.
Згодом він був змушений вибачатися. Оскільки журналісти з’ясували, що в день убивства чоловік відпочивав на морі в Херсонській області: цю інформацію підтвердили кілька свідків. Врешті Новікова випустили, а в суді опинилися п’ятеро реальних виконавців злочину. Поліціянти мали передати розслідування до Служби безпеки України, однак, за словами адвокатів сім’ї Гандзюк, не зробили цього й “саботували слідство”. Зокрема, нібито передавши СБУ інше розслідування. Водночас голова поліції Херсонщини Артур Меріков восени 2018-го отримав звання “генерал поліції третього рангу”. Активісти ж руху “Хто замовив Катю Гандзюк?” заявляли, що чоловік міг бути причетним до втечі з України одного із підозрюваних у вбивстві активістки – Олексія Левіна (цього року затриманий у Болгарії, його мають екстрадувати в Україну). У грудні минулого року став помічником голови Нацполіції Ігоря Клименка.
Однак чи не найбільший скандал, пов’язаний з поліцією та Арсеном Аваковим, стався наприкінці минулого року. Тоді міністр внутрішніх справ заявив, що Нацполіція змогла знайти підозрюваних у вбивстві журналіста Павла Шеремета (якого підірвали в автомобілі влітку 2016-го у Києві). Ними стали троє людей: музикант Андрій Антоненко, лікарка Юлія Кузьменко та військова медсестра Яна Дугарь. Аби назвати їхні імена, Аваков зібрав прес-конференцію, на якій були Генпрокурор Руслан Рябошапка та Президент Володимир Зеленський. Утім, усі докази, озвучені головою МВС, були непрямими. Мовляв, усі троє на момент убивства були між собою знайомі (усі троє це заперечують), хтось жив у районі вчинення злочину, хтось мав “одяг з принтами” тощо.
Основним доказом стала експертиза ходи (у тексті самої експертизи, як зазначають адвокати Антоненка, йдеться про те, що вона може бути “додатковим доказом”, але не основним, що не існує методології, що унікальність ходи для кожної людини не доведена тощо). Оскільки в ніч убивства журналіста камери спостереження зафіксували людей, які нібито закладали вибухівку під його авто. За кілька років слідчі зняли на відео “еталонні зразки ходи підозрюваних” і порівняли їх із записами камер спостереження. І нібито змогли довести, що Дугарь, Антоненко і Кузьменко – це ті ж самі люди, які вбили Шеремета.
Проте, як і в історії з Миколою Новіковим, журналісти знайшли низку неузгоджень та неточностей. Наприклад, 2016 року слідство провело експеримент, під час його встановило, що зріст підозрюваного у вбивстві Шеремета чоловіка – 170-175 см. У взутті й у головному уборі. При цьому у військовому квитку Антоненка записано, що його зріст без взуття та головних уборів – 180 см.
Водночас МВС в особі заступника міністра Антона Геращенка продовжує робити гучні заяви: спочатку про нібито знайдену в Антоненка бойову міну (експертиза встановила, що корпус від міни, знайдений у музиканта, не міг бути бойовою міною), згодом – нібито про причетність до цього вбивства працівників СБУ.
І це не повний перелік претензій від суспільства до Арсена Авакова та поліції. І його можна назвати цілком обґрунтованим. Оскільки Арсен Борисович фактично зберіг свій вплив на поліцію й не стільки змінив стару систему правоохоронних органів, скільки взяв її під свій контроль. Адже під час прийняття закону про Нацполіцію у 2015-му міністру внутрішніх справ залишили можливість впливати на Нацполіцію.
Скажімо, свого часу очільниця структури Хатія Деканоїдзе зазначала, що їй не вистачило повноважень для змін у правоохоронній системі. Оскільки кадрові рішення в правоохоронних органах узгоджувалися з політиками. Для прикладу, голова Національної поліції не могла самостійно призначати й звільняти своїх заступників та керівників управлінь, затверджувати структуру центрального апарату НП і його кошторис. Чи не єдиною людиною, яку Деканоїдзе змогла призначити, став Георге Грігалішвілі – керівник Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції. Але він пропрацював лише приблизно пів року. Тож можна упевнено говорити, що відповідальність за провали Національної поліції – це й відповідальність міністра внутрішніх справ.