У той час, як хтось нарікає на відсутність книжок, дехто їх пише. За двадцять вісім років незалежності українській художній літературі випало здійснити неабиякий кульбіт: від статусу радянської літератури для внутрішнього вжитку стати різноплановою літературою, яка перекладається іноземними мовами та презентується у світі.

Останнє, щоправда, частенько більше схоже на стрибок у прірву поодиноких відчайдухів, ніж на продуману книжкову державну політику, але, тим не менше, за останні майже три десятиріччя українські письменники написали багато й різного. Не все з написаного, виданого і навіть відзначеного нагородами й преміями з часом гордо називатиметься класикою української літератури першої половини ХХІ століття, але що почитати, знайдеться читачеві з будь-яким смаком. Було б, як то кажуть, бажання.

Отож, згадаймо, про що писали й пишуть сучасні українські письменники і чого не бракує книжкам часів незалежності.

Юрій Винничук: над прірвою містифікації й еротики. Якби в українській літературі не було Юрія Винничука, його варто було б придумати. Справедливості заради варто сказати, що по-перше, Винничук, писати почав ще до того, як Україна радянська стала Україною незалежною, а по-друге, звужувати його амплуа до визначення «письменник» було б дуже смішно. До речі, що-що, а сміятися Винничук любить, вміє і сміється. Перевагу надає чорному гумору й сатирі. А в перервах між першим і другим активно продукує еротику. Тому усі, кому кортить дорікнути українській сучасній літературі браком останньої – читайте Винничука. Причому, і прозу, і поезію.

Романи Юрія Винничука – це щоразу такий собі плавильний котел, в якому переплавляється в єдину субстанцію все, що Винничук знає і також те, чого він не знає, але стилізував під правду. Напевно, одним із найцікавіших для прочитання/перечитання за будь-якої погоди і нагоди лишається його «Танґо смерті». Не тому, що роман свого часу став «Книгою року Бі-бі-сі» (бо це не єдиний і навіть не перший роман Винничука, який здобув цю відзнаку), а через те, в романі майстерно поєднується історичне тло, еротика, містифікації, мовна стилізація і ще чимало того, що складно поєднати в тексті одного роману, але Винничук взяв й поєднав. Найголовніше у читанні «Танґо смерті» — не забувати, що між документалістикою й художнім історичним романом зяє величезна прірва. Тому не варто за романом Винничука вчити історію (тим паче, вступати на підставі прочитаного художнього тексту в фахові історичні дискусії), а ось насолоду від читання добротно скроєного роману про міжвоєнний і воєнний Львів отримати варто 

«Танґо смерті» варто читати в потязі до Львова, щоб потім скористатися романом як туристичним путівником.

А ось особам без почуття гумору і тим, хто геть усе (зокрема й частково белетризовану історію), сприймає за чисту монету, Винничука, в принципі, читати не варто. 

Володимир Лис: сага завдовжки в століття. У творчому доробку Володимира Лиса насправді можна знайти навіть першу премію ЦК ЛКСМУ на найкращий твір про молодь, написаний далекого 1989 року. Утім, на щастя, Володимир Лис пішов не лише далі, але й у значно інший від цієї перемоги бік. Нині його знають переважно як автора «Століття Якова» — роману, за яким зняли мінісеріал. Оскільки створення в незалежній Україні серіалів за написаними за часів незалежності романами уже сама по собі неабияка подія, то, поза сумнівом, «Століття Якова» може цілком вважатися чи найкраще проіндексованим  на теренах вітчизняного інтернету романом. А якщо згадати, що у серіалі звучать пісні «Океану Ельзи» і Христини Соловій, то, певно, важко уявити на книжковому ринку ще щось, настільки розкручене й підготовлене для масового читання. 

«Століття Якова» — це масова історія. «Масова» в тому сенсі, що таких «яковів» в Україні, хоч греблю гати. Бо, фактично, кожному пересічному поліському селянину, чиє життя припало на ХХ століття і кому доля відміряла сто років, могло судилося пережити на власній шкурі панування кількох держав: Російської імперії, Польщу, гітлерівської Німеччини і сталінського Радянського Союзу. Але життя людське не завжди вимірюється зародженням і розпадом політичних систем чи державних устроїв. У переважній більшості воно насправді обертається навколо незчисленної кількості особистих драм – кохання, зрад, сподівань, пошуків. Магія «Століття Якова» у тому, що це сага про вічне й минуще. А якщо ще простіше, то це – опис скелетів, як припадають порохом у шафі практично кожної української родини. Що змушує майже кожного читача не лише щиро пройнятися, але ще й замислитися: а що саме насправді вкарбовалося на скрижалях моєї родини?

Якщо шукати в українській сучасній романістиці трагедію «маленької» людини, то ось вона, як на долоні: повноцінна трагедія окремо взятої «маленької» української сім’ї. Можливо, декому «Століття Якова» видасться занадто мелодраматизованим, а декому – занадто нашпигованим бідами на кожен сантиметр квадратний тексту. Але чого чекати від століття, на яке припало дві світові війни, кілька голодоморів, розпад і народження кількох імперій і вічна людська туга за щастям?

«Століття Якова» варто читати, коли є бажання замислитися, на які наші больові точки минулого вправно тиснуть сьогодні політичні маніпулятори.

Немає сенсу читати затятим апологетам «дешевого радянського морозива».

Андрій Кокотюха: пригодницька література як бренд. Кокотюха – один із тих поодиноких у сучасній українській літературі письменників, якого можна назвати професійним письменником, тобто письменником, який заробляє письмом на життя, а не пише похапцем у вільний від основного фаху час. 

Найперший роман Кокотюхи, «Шлюбні ігрища жаб», написаний на початку 90-тих, не викликав ні особливого ажіотажу серед читачів, ні зливи схвальних відгуків від критиків. Можливо, почасти через те, що у 90-ті і читачі, і критики більше переймалися тим, як вижити й не піти на дно, ніж що нового українського почитати. Але «Шлюбні ігрища жаб», як би там не було, одразу зробили з Кокотюхи відомого письменника, що в добу безінтернеття й еру «до соціальних мереж» вважалося значним досягненням. Ну, а далі справа була вже за Кокотюхою – і він не розгубився: сів за клавіатуру і за понад два десятки років утвердився як автор величезної кількості пригодницьких і детективних романів. Книжки Андрій Кокотюхи друкували й друкують нині кілька видавництв, що для українського ринку, безвідносно до всього іншого, є мірилом успішності. 

З Кокоюхою все просто насправді: вам або подобається, як він пише, або ні. У першому випадку ви перечитаєте підряд усе, що він написав (і часу на це піде чимало), у другому випадку краще одразу йти в кіно. Тим паче, що кіно, зняте за Кокотюхою, теж є. Знятий за однойменним романом фільм «Червоний», називають українським історичним бойовиком. Сценарій до фільму, до речі, писав теж Кокотюха. Якщо переповісти одним реченням, то це – про українців у ГУЛАГу. А якщо пафосно, то «Червоний» – це про те, що робить українців звичайних українцями невмирущими. 

Будь-який роман Андрія Кокотюхи можна сміливо брати з собою в дорогу: вам точно нудно не буде. Тим паче, що серед його доробку можна знайти практично все: від детективу готичного до детективу історичного. 

Але тим, хто скептично ставиться до пригодницької літератури, Андрія Кокоюху краще не читати. 

Оксана Забужко: як інтелектуально дослідити секс. Про Оксану Забужко писати важко, бо постійно хочеться написати Оксана Стефанівна. Утім, читати її теж важко, бо постійно хочеться з довгих речень зробити коротші, а складні слова замінити простішими й зрозумілішими. Ще важче зізнатися у нечитанні Забужко, бо «Польові дослідження з українського сексу» це як iPhone, але в літературі: не кожен собі може дозволити (і не кожен в ньому має потребу), але жоден не скаже, що це – не бренд і що це того не вартує. 

Насправді, окрім «Польових досліджень» Оксана Забужко написала і виголосила за роки незалежності чимало текстів і думок, які цитувалися й обговорювалися. Але саме «Польові дослідження» стали подією, бо вже сам по собі факт видання у 1996 році роману, назва якого містила словосполучення «український секс» було епатажем. Україна на той час ще не оговталася від радянського минулого, в якому сексу, як відомо, не було, в принципі, не кажучи вже про секс конкретно український і потребу його винесення у назву твору. 

«Польові дослідження з українського сексу» переповідати марно: тут навіть поспойлерити не вийде. Це приблизно те саме, що переповісти сюжет казки про Колобка: утік з дому, подолав кількох ворогів, пав смертю хоробрих у пащі лисиці. Але ж казка не про це? Так само, і з «Польовими дослідженнями», який подеколи піднесено називають гімном фемінізму. Це не про стосунки між жінкою і чоловіком (саме в такій послідовності), і навіть не внутрішній світ жінки. Це швидше про те, як граючись словами і реченнями, звести складну архітектуру тексту, витворити кілька площин змісту і змусити читача себе любити або ненавидіти. Третього – не дано. 

Якщо ви й досі лише чули про «Польові дослідження з українського сексу», але поки що їх не подолали, можливо, час заповнити цю прогалину? Щонайменше, опинитеся в колі тих, хто з чистою совістю казатиме, що «дочитав Оксану Стефанівну». 

Але якщо вам не до снаги складні тексти, де секс – питання не стільки площини еротичної, скільки інтелектуальної, то краще для читання на вихідні все ж пошукати щось інше. 

Василь Шкляр: маскулінний світ українських героїв. Василя Шкляра називають «батьком українського бестселера», але «батьком» він став не одразу. Шкляр написав чимало різних текстів перш, ніж про нього заговорили. Власне, то й заговорили про Шкляра активно після нібито його відмови від Шевченківської премії у 2011 році (так Шкляр протестував проти тодішнього міністра освіти Дмитра Табачника), але це чи найпрекрасніший випадок популяризації української книжки за всю історію української літератури часів незалежності: читачі розхапали наклад «Чорного Ворона» не тому, що роман отримав найголовнішу державну відзнаку, а через те, що автор від неї відмовився. Як би там не було, а «Чорний Ворон» (він же «Залишенець») не лише знайшов дорогу до читацьких сердець, але й проторував туди шлях іншим романам Василя Шкляра, які насправді, може, й не схожі один на одного, як брати близнюки, але мають настільки багато спільного, що одноразове потрапляння у цільову аудиторію здатне забезпечити автора вдячними читачами на роки.

Василь Шкляр пише про героїв. Брутальних українських героїв, яких сміливо можна знімати в будь-якій, адресованій жінкам, рекламі з легким еротичним підтекстом. Ще до «Чорного Ворона» , «Марусі», «Чорного сонця», «Трощі», «Характерника» й інших творів Василь Шкляр написав роман, в якому можна віднайти «зернятка» всього, що проросте в його наступних творах. Йдеться про «Елементала», він же «Самотній вовк» (переназивати романи – це ще одна особливість Василя Шкляра). На романі глибоко відбився досвід перебування самого Шкляра в гарячих точках: сюжетна лінія обертається навколо порятунку від російський спецслужб дружини першого президента Чечні Алли Дудаєвої. А впоратися із надзавданням і перемогти підступних росіян під силу саме українцеві. Щоправда, цей українець служить у Французькому іноземному легіоні, але це лише тому, що на час написання роману українським героям простіше було боротися з російським підступом на міжнародних теренах. Наприклад, у «Чорному сонці» це протистояння цілком логічно переноситься на український схід. А ось герой насправді (щонайменше, типологічно): лишається незмінним — незламний, нездоланний, безстрашний, непереможний і при тому дуже й дуже ліричний та з тонкою душевною організацією. Стереотипно ідеальний чоловік. 

Творчість Шкляра однозначно припаде до душі усім, кому зручніше ділити світ на чорне й біле. 

Якщо ж вам складно даються тези про патріархальність світу, Шкляр однозначно не ваш письменник.  

Ірен Роздобудько: як створити ідеальний український байопік. Насправді байопік до літератури дотичний хіба що лівим боком: байопіками нині називають те, що раніше звалося біографічними фільмами. У доробку ж Ірен Роздобудько є біографічні романи, які написані настільки кінематографічною мовою, що, здається, ніби дивишся кіно, а не читаєш книжку. Пояснення цього дуже просте: Ірен — не просто сценаристка, вона ще й викладачка кафедри кінорежисери та кінодраматургії Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого. Тобто, щоб знайти в Україні ще більш «кінематографічнішу» авторку, треба докласти зусиль. 

Безперечно, найвідоміший роман письменниці — психологічна драма «Гудзик». Написана 2005 року, 2008 року вона була екранізована, а 2015 року з’явилося продовження. Утім, щоб сповна скласти враження про кінематографічність прози Ірен Роздобудько варто прочитати її інший роман — стовідсотковий байопік (його літературний еквівалент) «Прилетіла ластівочка». Це історія відомого в усьому світі «Щедрика» і значно менше відомого тому ж самому світові його автора — Миколи Леонтовича. Можна було звузити сюжет до загадкової (і безглуздої, якщо у вбивстві взагалі буває глузд) загибелі великого композитора, але насправді це більше про те, як болісно народжувалася, а тоді, щойно народившись, трагічно помирала у 20-ті роки ХХ століття українська державність. І все це — на тлі особистої, внутрішньої трагедії самого Леонтовича, його мук, терзань і натхнення. Романові не бракує емоцій, видовищності й розбитих сподівань. Усе, як і має бути в кіно.

«Прилетіла ластівочка» — чудовий варіант читання для охочих «подивитися кіно в себе в голові». 

Не сподобається шанувальникам розважальної літератури: хеппі енду не буде. 

Марина Гримич: письменниця, що написала про письменників. Насправді Марина Гримич — етнолог, доктор історичних наук, професорка і продюсерка літературного проєкту «Люба Клименко» (під назвою якого цнотливо ховається добірна сороміцька українська проза). У її доробку наукові монографії переплітаються з художніми романами так щільно, що важко зрозуміти, до чого більше тяжіє душа Марини Гримич — до наукових студій, чи до літературних містифікацій. Утім, здається, останній у часі роман схилив шальку її терезів на літературний бік. Йдеться про «Клавку» — роман про українських радянських письменників. Причому письменники в ньому описані з позицій секретарки — такої собі доньки репресованих «буржуазних націоналістів», яка живе в київській комуналці, час від часу може дозволити собі розкіш — сходити на Євбаз за пиріжками, мріє зустріти справжню любов і купити красиву лампу з абажуром. Але насправді роман не про Клавку, а про те, як з української нації творився «радянський народ», і письменники аж ніяк не стояли осторонь цього творення. Після виходу «Клавки» критики не оминули Марину Гримич увагою: їй закидали то пересмикування фактів, то занадто шанобливе ставлення її Клавки до українських радянських письменників. Але якщо критики не лишилися байдужими, значить, хороший роман — треба читати.

Роман може прислужитися як путівник середмістям Києва: вам точно захочеться піти й подивитися на всі будинки й вулиці, які так детально описує Гримич. А також захочеться перечитати поезію й прозу декотрих українських письменників (але лише декотрих).

Навряд чи сподобається тим, кому байдуже, що відбувається за лаштунками будь-якої життєвої драми, особливо тієї, за сцену якої править повоєнний Київ. 

Люко Дашвар: і собі, і людям. Прийшла, побула трохи, пішла. Саме так можна описати шлях Ірини Чернової, вона ж Люко Дашвар, в українську сучасну літературу. Усе почалося з роману «Село не люди», який Дашвар було з чого писати: вона очолювала газету «Селянська зоря», куди люди надсилали такі листи, що можна було «обійнять і плакать». 

Роман «Село не люди» свого часу став справжнім відкриттям, бо так, як писала Дашвар про село, до неї про нього мало хто писав. Цинічне й безжальне письмо, почасти гіпертрофоване, але рівно настільки, щоб лишатися правдивим. Ось тільки на тлі цього автентичного села з його гіперболізованим колоритом місто у Дашвар вийшло штучним і надуманим. Дашвар швидко зібрала велике коло шанувальників, а наклади її романів справді вражають. Утім, останній у часі роман «Ініціація» навіть шанувальники Люко Дашвар назвали трохи нуднуватим, порівняно з її ж попередніми творами. До слова, Люко Дашвар саме як Ірина Чернова активно пише сценарії до фільмів (переважно російською мовою).

Стиль письма Люко Дашвар — особливий, якщо не сказати специфічний. Так само, як і її погляд на світ. Ви його або поділяєте, або ні. Теж саме справедливо і щодо мови її творів: вам або це читати легко, або не читається жодним чином. Ви або вірите, або ні. Сіль роману «Село не люди» у тому, що про село в Україні написати може кожен (тема лежить на поверхні), але от побачити село таким, як його побачила Люко Дашвар, судилося одиницям.

Можна було б сказати, що романи Люко Дашвар — різновид легкого чтива, якби вони не були такими важкими й болючими. І сум, що лишають вони по собі в серці, дуже важко назвати світлим.

Однозначно не припаде до душі усім любителям ідилічних картинок із сільського і міського життя. 

Макс Кідрук: як вдало написати енциклопедію. З Кідруком усе просто: спочатку він був програмістом, тоді став мандрівником, а з мандрівника перетворився на письменника. Точніше два останні процеси майже збіглися в часі, бо спочатку Кідрук описував свої мандри. Але з часом йому цього забракло, і він розширив і тематику своєї творчості, і творчий до неї підхід. Макс Кідрук належить до покоління письменників-маркетологів, які самі пишуть і самі ж просувають написане. Окрім нього, з таким завзяттям каталися зі своїми книжками кутками й куточками України хіба що брати Капранови.

Про Кідрука жартують, що про щоб він не писав, у нього виходить енциклопедія. Почасти це правда, хіба що варто уточнити: енциклопедія від Кідрука завжди белетризована, з художнім ухилом. Тобто якщо в сюжеті згадується літак певної моделі, то вам доведеться прочитати усію історію літакобудування, а коли герой (не обов’язково головний) грає в американський футбол, доведеться розібратися у правилах футболу. Подеколи це відволікає від сюжету, але, зрештою, читач отримує приємний бонус: прочитав усього-на-всього пригодницьку книжку, а заодно отримав лікнеп з питань світобудови. 

Творчість Макса Кідрука цінна тим, що в ній є практично все: хочете технотрилери — ось вам технотрилери, хочете полоскотати нерви романом-катастрофою, — та будь ласка! Надрукований 2018 року роман «Де немає бога»  належить до останнього (до речі, історія літакобудування, а також розвідки з питань формування політичного іміджу перспективних молодих політиків також). Роман жорсткий і жорстокий, який препарує людську сутність і суть гострим ножем. Якщо ви проберетеся крізь численні, безпосередньо й опосередковано дотичні до перебігу сюжету, описи, то прочитаєте історію про те, як людина сама себе руйнує. І що на самому краєчку землі, там, де немає бога, врятуються лише обрані. А ось за яким принципом їх обирають, це вже питання. 

Роман «Де немає бога» сподобається фаталістам, песимістам, а також тим, хто вірить у карму (останнє — відносно). 

Навряд чи варто братися до читання, якщо ви не готові, окрім того, що стосується сюжету, читати про все підряд. 

Зоя Казанжи: вторгнення блогерства в літературу. Тут одразу треба наголосити: Зоя Казанжи ніколи про себе як про письменницю не говорила, так само, як, власне, і її письменницею ніхто не називає. Але саме вона уособлює тенденційне для української літератури явище: видавати окремими книжками пости в соціальних мережах. На цьому моменті теж варто зупинитися окремо: Казанжи — не перша і не єдина, але саме вона — унікальна. Українська література має досвід видання окремими збірками авторських колонок («Морквяний лід» Андрія Бондара, «Господні комарики» Віталія Жежери) і навіть народження завдяки постам у соціальних мережах феноменальної збірки оповідок «Франческа. Повелителька траєкторій» Доржа Бату, який живе й працює в Америці, але написав про Франческу українською. Унікальність Казанжи у тому, що тексти, зібрані під обкладинкою її і першої «Якби я була», і другої «Щось таке як любов» від початку не задумувалися, як окремішня книжка, але з першого й до останнього рядка є художніми. Тобто, фактично спочатку Казанжи писала в себе на сторінці міні-оповідання, і лише потім з них вийшла цілісна книжка (навіть дві). За великим рахунком, якби ми не знали, з чого все починалося, то за текстами в книжці — ні за що не здогадаєшся. 

Проза Зої Казанжи дуже тонка й психологічна. Як тонка, готова щомиті обірватися нитка, яка при тому витримує на собі неймовірної ваги зміст. Вона аж бринить від напруги. Тексти Казанжи, на перший погляд, про жінок і для жінок. Але це лише доти, допоки ви їх не почали читати. Тому що це історії про людей і людське в них. А такі історії не мають поділу на стать, бо вони зачіпають кожного, хто має чутливу душу. 

Збірка «Як би я була» — переклад з російської Оксани Думанської, бо оригінальні пости писалися російською. Але тут переклад звучить так само щиро й глибоко, як авторський текст.

Можливо, декому тексти Казанжи видадуться занадто простими. Утім, написати складно — нескладно, а ти спробуй написати просто. 

Ідеальна книжка, щоб читати її з філіжанкою кави або під келих хорошого вина. І разом з тим подумати над сенсом буття. 

Навряд чи сподобається тим, хто не любить читати про любов, зраду і хитромудрий світ жіночих фантазій. 

Поза сумнівом, десять письменників (навіть дуже різних) — це аж ніяк не повноцінний зріз сучасного українського письменства. Але навіть така кількість переконливо доводить, що в українській сучасній літературі є майже все: від продуманих містифікацій до цілком реальних блогерів. Утім, так само, українській літературі, а разом із нею і письменникам, є куди рости й розвиватися. Бо меж досконалості, як відомо, не існує, а якісних книжок багато не буває. Тим паче — українських.