У відповідь на адвокаційні зусилля щодо ЛГБТКІ+ найчастиіше можна почути: “не на часі”.

Однак, правда в тому, що слушного часу для змін, поступу вперед, або ж для обговорення прав людини для меншин, таких як ЛГБТКІ+, просто не існує. На жаль, починаючи з 2016 року Верховна Рада України перестала робити будь-які законодавчі кроки на шляху до рівності для ЛГБТКІ+ людей, а всі зміни стали впроваджуватись на рівні виконавчої влади.

З моменту розпаду Радянського Союзу у 1991 році та відновлення незалежності України ми досягли значного прогресу. Наприклад, Україна стала першою на пострадянському просторі країною, яка декриміналізувала гомосексуальність (у Радянському Союзі за гомосексуальність передбачалося покарання у вигляді семи років позбавлення волі або виправно-трудових таборів).

Після Революції Гідності відбувся значний поступ вперед з точки зору законодавства. Верховна Рада України прийняла прогресивні антидискримінаційні закони, а також згодом прийняла поправку до Трудового кодексу, яка захищає від дискримінації на робочому місці за ознакою сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності (СОГІ). Важливо зазначити, що нова поправка до Трудового кодексу все ще вважається найпрогресивнішою в Європі.

Багато інших країн мають законодавство, що захищає від дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, але до нього не включають ґендерну ідентичність. Навіть судова гілка влади зробила свій внесок в процес.

Конституція України 24 статтею забороняє дискримінацію в цілому; в той же час, вона не містить СОГІ в переліку прав та свобод, натомість сам перелік є відкритим.

У травні 2014 року, Вищий спеціалізований суд України завершив законодавчі дебати і опублікував конституційне тлумачення відповідно до якого Конституція тлумачиться як така, що забороняє будь-яку форму дискримінації, в тому числі за ознакою СОГІ.

Та незважаючи на те, що Україна сильно змінилась в культурному та політичному плані, одна з найбільш важливих і ключових проблем залишається невирішеною – одностатеві шлюби або, як мінімум для гей-спільноти, цивільне партнерство.

Місія неможлива (чи можлива?)

Найбільшою перешкодою для одностатевих шлюбів в Україні є Конституція. У 1996 році, коли була прийнята перша версія Конституції, українські парламентарі обмежили інститут шлюбу лише шлюбом між чоловіком і жінкою, запобігши будь-яким дискусіям про шлюб на роки вперед. Місія зі зміни Конституції означає, що ЛГБТКІ+ рух повинен тричі зібрати переважну більшість у Верховній Раді (300 депутатів з 450), Конституційний Суд повинен схвалити зміни, а потім Президент повинен підписати законопроєкт.

Є й інші приклади того, що поступ вперед відсутній і це ще більше ускладнює ситуацію:  у травні 2021 року, в рамках процесу довгострокового членства в Європейському Союзі та Плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини, а також багатьох резолюцій ООН, включно з рекомендаціями Ради ООН з прав людини, представили Законопроєкт 5488. Цей законопроєкт передбачає внесення змін до Кримінального кодексу з метою уточнення формулювання статті 161, для захисту ЛГБТКІ+ людей та інших маргіналізованих груп від злочинів на ґрунті ненависті.

На жаль, цей законопроєкт так і не був проголосований у парламенті, хоча він міг би забезпечити захист від злочинів на ґрунті ненависті не лише за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності, а й за ознаками раси, релігії, мови, статі та інвалідності. В цілому, розширення захисту від злочинів на ґрунті ненависті знаходить широку підтримку в суспільстві. Після фізичного нападу на ходу КиївПрайд у 2016 році навіть Православна церква України виступила із заявою про неприйнятність таких дій.

Досі український парламент вважався “останньою фортецею” традиційних сімейних цінностей і не просувався вперед у прийнятті законодавства, яке б включало питання СОГІ. Тим часом, ЛГБТКІ+ українці втрачають довіру до спроможності та бажання держави стати на їх захист. Лише цього року Уповноважений з прав людини повідомив про 17 випадків злочинів на ґрунті ненависті за ознакою СОГІ і лише про один вирок суду.

Щороку правозахисні організації звітують про сотні інших випадків злочинів на ґрунті ненависті (українська правозахисна організація “Наш мир” повідомила про 186 задокументованих злочинів на ґрунті СОҐІ у 2020 році), але без ухвалення законопроєкту 5488 або подібного законодавства ми не матимемо ефективної системи запобігання таким злочинам та не зможемо забезпечити правосуддя для меншин і маргіналізованих груп.

Ще одним екзистенційним викликом для ЛГБТКІ+ спільноти стане боротьба за ухвалення законопроєкту про цивільне партнерство (оскільки одностатеві шлюби в найближчі десятиліття дозволені не будуть). Найкращим виходом з цієї ситуації для консервативного руху може бути “збереження інституту шлюбу” лише для гетеросексуальних сімей, але підтримка цивільного партнерства дозволить Україні приєднається до клубу демократичних і прогресивних країн.

Закон про цивільне партнерство був проміжним кроком у більшості європейських країн на шляху до повного визнання одностатевих шлюбів. Цей інститут давно назрів і є найбільш потрібним Україні саме зараз, коли тисячі ЛГБТКІ+ служать в армії і мають цивільного партнера вдома.

У випадку гетеросексуальної пари, якщо щось трапиться з партнером, що служить у війську (поранення або загибель), цивільний партнер отримає різноманітні державні пільги, від грошової підтримки до житла. У випадку з одностатевими парами, держава їх не помічає, не надає жодної допомоги чи визнання. Цивільний партнер не має права навіть поховати тіло свого партнера.

Український уряд зовсім не має бажання виправити величезну нерівність по відношенню до ЛГБТКІ+ спільноти: коли ти достатньо рівний, щоб служити своїй країні, але недостатньо рівний, щоб отримати ті ж самі пільги, які мають гетеросексуальні пари. Об’єднання ЛГБТ-військових України (громадська організація) вже налічує кілька сотень офіційних членів (які здійснили камінг-аут) і тисячі квір-військових, які слідкують за діяльністю Об’єднання.

Активно захищаючи країну, вони щиро сподіваються, що політики та уряд їх підтримають. Натомість держава не робить жодних кроків на підтримку рівності та безпеки для їх родин. Незважаючи на те, що політики постійно вшановують усіх українських військових як героїв, схоже, на їх думку, ЛГБТКІ+ герої не заслуговують на такі ж пільги та державну підтримку, як гетеросексуальні воїни.

Без підтримки

Оглядаючись назад можемо констатувати, що найбільш значний і швидкий прогрес щодо ЛГБТКІ+ спільноти в Україні (2014-2016 рр.) відбувся завдяки поєднанню кількох факторів: процесу отримання безвізового режиму з Шенгенською зоною та інтеграцією до Європейського Союзу, культурної революції, коли українці почали дивитися Netflix більше, ніж російський “Первый канал” та американської “м’якої сили”, коли уряд США інвестував величезні ресурси в просування демократичних цінностей, включаючи численні культурні програми та програми обміну, які допомогли побудувати громадянське суспільство та правозахисний рух ЛГБТКІ+ в Україні.

На жаль, з обранням нової адміністрації у 2016 році пріоритети уряду США змістилися. Українська ЛГБТКІ+ спільнота залишилася сам на сам з українським урядом в боротьбі за свої громадянські права і, водночас, їй довелось протистояти російській анти-ЛГБТК-пропаганді, російській православній церкві та розростанню правих організацій. До того ж, кілька представників Конгресу США приїздили до Києва, щоб взяти участь у молитовному сніданку і пролобіювати “традиційні сімейні цінності”, в тому числі, заборону так званої “гей-пропаганди”.

Групу американських конгресменів, які приїхали до українського парламенту лобіювати заборону “пропаганди ЛГБТКІ+”, очолював конгресмен Хуан Варгас (D-CA), той самий Хуан Варгас, який є членом Конгресового кокусу з питань рівності та має 100-відсоткову оцінку в рейтингу дружніх до ЛГБТКІ+ конгресменів, складеному Human Rights Campaign. Демократична партія, членом якої є конгресмен Варгас, також виступає за захист ЛГБТКІ+ спільноти за кордоном, про що свідчать їх численні прес-релізи.

Досі лише делегація Конгресу США, до складу якої входили члени Конгресового кокусу рівності, приїжджала в Україну для обговорення питань ЛГБТКІ+, але, на жаль, вони говорили про необхідність криміналізації квір-спільноти, замість того щоб поділитись досвідом дискусій у США, які зробили одностатеві шлюби можливими.

Водночас, Європейський Союз втрачає можливості відстоювання прав ЛГБТКІ+ в Україні, навіть незважаючи на те, що Європейська Комісія та інші інституції мають у своєму арсеналі чимало інструментів для активної адвокації рівності. На жаль, інтеграція в ЄС не вимагає визнання одностатевих шлюбів, оскільки ЄС не регулює стандарти вступу у шлюб серед своїх членів.

Після того, як Україна прийняла антидискримінаційне законодавство та ухвалила мінімальний захист ЛГБТКІ+ спільноти від дискримінації на робочому місці, європейські бюрократи поставили всі галочки і втратили політичний інтерес до будь-якої адвокації на користь квір-спільноти.

Яскравим прикладом вищезазначеного у 2022 році стало кількатижневе вікно, коли ЄС розглядав заявку України щодо кандидатства на вступ до Євросоюзу. Єврокомісія надала українському уряду список обов’язкових дій, серед яких ратифікація Стамбульської конвенції, але там не було законопроєкту про злочини на ґрунті ненависті, який вже надійшов у парламент і готовий до голосування, а також є менш чутливим і суперечливим порівняно зі Стамбульською конвенцією (релігійні організації масово виступали проти ратифікації через так звану “ґендерну ідеологію” і активно виступали проти її голосування в парламенті багато років).

Останні метри марафону рівності

У минулому, Україна досягла величезного прогресу на шляху до рівності для ЛГБТКІ+ спільноти. Більше того, нове українське суспільство стало набагато толерантнішим, привітнішим і дружнім. Для порівняння, у КиївПрайді 2015 року взяли участь лише кілька сотень активістів, тоді як останній КиївПрайд налічував понад десять тисяч учасників. Як не дивно, але більшість учасників гетеросексуальні люди.

В Україні є найбільший в Європі рух ЛГБТКІ+ солдатів, рух батьків квір-дітей та багато інших. Картина стає ще яскравішою, якщо поглянути на карту. Відразу зрозуміло, що всі сусідні країни відстають у питаннях ЛГБТКІ+. Білорусь і Росія, у своєму бажанні відродити Радянський Союз, знову зробили гомосексуальність злочином.

Проте, навіть у Польщі існує рух “Зона вільна від ЛГБТКІ+”, який включає деякі регіональні країни, що оголосили себе вільними від ЛГБТКІ+-спільноти. На цьому тлі Україна виглядає найбільш перспективною та провідною країною регіону. Однак український уряд задрімав на останніх метрах марафону.

Як нам вплинути на українську владу і допомогти їй прискоритись в питаннях важливого для ЛГБТКІ+ спільноти законодавства і завершити битву за рівність в Україні? Потрібно знову активно використовувати дипломатію. Наприклад, Конгрес може відправити делегацію для обміну досвідом про те, як вони приймали Закон про рівність шлюбів.

Білий дім і Державний департамент можуть бути більш активними в робочих групах з імплементації Хартії про стратегічне партнерство між Україною та США, яка передбачає зобов’язання українського уряду ухвалити закон про злочини на ґрунті ненависті.

Міністерство юстиції може організувати освітню програму для своїх українських колег і допомогти їм вивчити американський досвід запобігання злочинам на ґрунті ненависті. І оскільки ми є країною з найбільшою кількістю представників ЛГБТКІ+ в уряді на квадратний метр, чи можуть вони хоча б раз попрацювати для більшого блага?

ЛГБТКІ+ як питання національної безпеки США

Важливий нюанс, на який незважають багато експертів, полягає в тому, що питання ЛГБТКІ+ в Україні та Східній Європі (і навіть ширше) є складнішим, ніж ми думаємо. Однією з причин, якими Росія виправдовує свою війну та вторгнення в Україну, є “традиційні сімейні цінності” та кампанія з порятунку слов’янських народів від куштування забороненого плоду гейропи.

Коли російська армія захопила Маріуполь, першим найбільшим телевізійним сюжетом на російських урядових каналах було відео про те, як вони знайшли “стратегічний центр США для геїв і лесбійок у Маріуполі”. Насправді це був офіс місцевої неурядової організації, яка працювала з USAID над гуманітарними проектами і там було кілька плакатів з КиївПрайду. Але навіть цей російський хрестовий похід проти європейських ліберальних цінностей не настільки руйнівний, як їхня робота з дезінформації, спрямована на вплив на американське суспільство за допомогою фальшивого наративу.

Саме в цей момент тисячі росіян на так званих “фабриках тролів” десь у Криму роблять все можливе, щоб для мільйонів громадян США на майбутніх виборах найважливішим питанням було те, яку вбиральню обрати.

Експерт з урядових стратегічних комунікацій, Ніна Янкович, у своїй книзі “Як програти інформаційну війну”, наводить кілька прикладів російських дезінформаційних кампаній, які розпочалися в Україні, але мали реальні наслідки на президентських виборах у США в 2020 році. У своїй книзі вона ставить наступне питання: “США і західний світ нарешті почали прокидатися через загрозу нападу з боку Росії… що Захід може з цим зробити?”

З моєї точки зору, як українця за походженням, американця за вибором і гея за природою, відповідь проста: “А що, як ми почнемо не просто говорити про цінності, а втілювати їх у життя? Що, як крок за кроком ми всі разом будемо боротися за демократичні цінності та принципи?” Можливо, росіяни так і не оберуть іншу матрицю, але наша матриця стане сильнішою і стійкішою до впливу “імперії зла”.