Передусім нагадаємо, що ще на етапі внесення законопроєкту у Верховну Раду, #Букви (дочекавшись офіційної версії) проаналізували основні норми пропонованого президентом документа. Якщо характеризувати його одним словом, найкраще підійде “популістський”, оскільки жодних непереборних проблем олігархам він не створює, навіть не ставить за мету ліквідацію тих передумов, які роблять олігархат можливим і забезпечують його існування. Натомість пропонує називати певних людей олігархами офіційно. І як бонус – право президенту фактично одноосібно (оскільки РНБО в нинішньому форматі є по суті “проксі”) визначати, хто є олігархом, а хто – ні.

Про можливі наслідки такого підходу нижче, а зараз повернімось до міжнародних експертів. За повідомленнями ряду ЗМІ,  британський історик, письменник і журналіст, професор історії в Гарвардському університеті і старший науковий співробітник Оксфордського університету, Інституту Гувера та Стенфордського університету Ніл Ферґюсон назвав законопроєкт Зеленського “небезпечним прецедентом”. За словами Ферґюсона, намагання створити виняткові закони для конкретних соціальних верств може погано закінчитись. Свої слова він проілюстрував прикладом впровадження у радянській термінології слова “куркулі” й тих наслідків, до яких це призвело.

Тут слід зробити невеличкий екскурс в історію. У творах Леніна перші згадки про куркулів з’явились ще наприкінці ХІХ століття, і на той час це поняття не розглядали як тотожне поняттю “заможний селянин”, радше як синонім слова “лихвар”. Однак з початком періоду колективізації куркулями почали називати значно ширший прошарок населення – від великих землевласників до малих підприємців. А вже наприкінці 1920 років – усіх селян, які не підтримували радянську політику колективізації та державну цінову політику на сільськогосподарську продукцію, незалежно від їхніх реальних статків. Згодом поняття “куркуль” остаточно втратило будь-який первісний зміст, перетворившись на штамп, який використовувався у політичному, а не економічному контексті для репресій неугодних одноосібній владі Сталіна.

Слід зауважити один цікавий факт щодо заяви Ніла Ферґюсона. Канал “Україна 24”, який опублікував його виступ на YouTube, невдовзі заблокував доступ до відео. Цікавим цей факт робить те, що “Медіа Група Україна”, до якої входить і канал “Україна 24”, належить Рінату Ахметову, чи не першому (ну добре, насправді другому) кандидату на входження до списку олігархів і який мав би бути прямо зацікавленим у поширенні подібної позиції авторитетного експерта. Проте реальність виявилась прямо протилежною.

Схожу думку висловив Фарід Закарія, в минулому головний редактор видання Foreign Affairs, головний редактор Newsweek International, багаторічний ведучий каналу CNN.

Я б радше турбувався про закони, які певним чином ускладнюють для громадянського суспільства та приватного сектору можливості володіти ЗМІ, висловлювати свою думку. Надзвичайно важливо пам’ятати, що свобода преси означає свободу взагалі. Кожен повинен мати можливість говорити вільно

Не зайвим буде згадати і виступ економіста Андерса Ослунда, провідного міжнародного експерта з питань національних економік України, Росії та країн колишнього СРСР, професора Джорджтаунського університету, старшого наукового співробітника Atlantic Council та Інституту Петерсона, який напряму порівняв ініціативу Володимира Зеленського з кроками Володимира Путіна на початку його шляху до абсолютної влади у 2000-х.

Ви говорите, що олігарх має продати свої ЗМІ. А кому він їх має продати? Жоден іноземець не захоче їх купувати. Звичайно, росіянам купувати не дозволять. Хто ж тоді це має бути? Держава, керівна партія? Путін на початку 2000-х відібрав медіавладу у Бориса Березовського і передав не державі, а своїм, путінським олігархам. Те, що ви пропонуєте, – не є третім шляхом, а є путінським шляхом

Чому законопроєкт Володимира Зеленського викликав стільки критики? Давайте розбиратись. У статті 2 теперішньої редакції проєкту Закону “Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)” ідеться про те, що до олігархів може бути зараховано особу, яка відповідає хоча б 3 з 4 таких критеріїв:

• бере участь у політичному житті;
• має значний вплив на ЗМІ;
• є кінцевим бенефіціарним власником (контролером) суб’єкта господарювання, який є суб’єктом природних монополій або займає монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному товарному ринку та протягом одного року поспіль підтримує або посилює це становище;
• підтверджена вартість активів особи (та осіб, бенефіціаром яких вона є) перевищує один мільйон прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня відповідного року.

Якщо перекласти цю творчість з “юридичної” (в лапках, оскільки подібне формулювання норм законопроєкту саме собою суперечить фундаментальному принципу правової визначеності) на українську, то бачимо, що критерії для потрапляння в список олігархів є надзвичайно розмитими.

Наприклад, участь у політичному житті бере особа, яка “фінансувала діяльність політичної партії, політичну агітацію або проведення мітингів чи демонстрацій з політичними вимогами”. Ані критеріїв того, які вимоги є політичними, ані строків, протягом яких таке фінансування враховується, ані, власне, об’ємів подібного фінансування закон не конкретизує. Іншими словами – якщо ви щось купили для протестів на Майдані у 2014-му – потенційно ви пройшли перший з 4 критеріїв для того, щоб називатись олігархом.

Другий і третій пункти цього списку взагалі місцями дублюють один одного, оскільки значним впливом на ЗМІ, за приписами законопроєкту, є статус бенефіціара або контролера засобу масової інформації. Якщо при цьому частка на ринку такого засобу масової інформації протягом року перевищує 35% (відповідно до Закону України “Про захист економічної конкуренції”) – він вважається таким, що займає монопольне (домінантне) становище на ринку, отже, виконується умова і другого, і третього пунктів.

Якщо особа ще й володіє активами на загальну суму близько 90 мільйонів доларів, тобто той самий мільйон прожиткових мінімумів доходів громадян на 2021 рік (зовсім не “олігархічні” масштаби, погодьтеся, натомість великий бізнес – у зоні ризику), то місце у списку олігархів такій особі гарантовано. При цьому у президентському законопроєкті пропонується у розмір активів особи враховувати як її “особисті” активи, так і ті, що належать суб’єктам господарювання, де вона є бенефіціаром (окрім ЗМІ), не враховуючи реальний розмір частки особи в таких компаніях. Проте ані методик оцінки вартості активів, ані норм, які б вказували на наявні методики, законопроєкт не містить. Які і визначення поняття “активи” чи вказівки на те, яке з пів десятка наявних в українському законодавстві визначень слід застосовувати у цьому випадку.

При цьому пропонований президентом законопроєкт не пропонує реальних механізмів усунення впливу олігархів на економіко-політичне життя держави. Наприклад, заборона олігархам здійснювати внески (прямо або опосередковано через інших осіб) на підтримку політичних партій. Заборона – це чудово, наприклад, заборона вбивати та красти припинила скоєння вбивств і крадіжок… Заждіть – ні, не припинила. Тому що заборона без дієвого механізму її реалізації нічого не варта.

Можна заперечити, що законодавством встановлено адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення порядку фінансування політичних партій. Однак, за даними мережі ОПОРА, станом на квітень 2021 року, за весь період наявності у Кримінальному кодексі України статті 159-1 (з вересня 2006 року), яка й передбачає відповідальність за порушення порядку фінансування політичних партій, було ухвалено лише 1 (один) обвинувальний вирок. Хоча лише у 2020 році НАЗК надіслало до Нацполіції 22 повідомлення про виявлення фактів вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 159-1 КК України, за якими було відкрито 11 кримінальних проваджень (хоча КПК зобов’язує реєструвати провадження щодо кожного повідомлення про злочин). Схожі дані надає і Національна школа суддів України.

Додамо до цього статистику Українського центру суспільних даних, яка свідчить про те, що кількість виправдувальних вироків у провадженнях щодо кримінальних правопорушень за “виборчими” статтями в Україні коливається на рівні 1% (дані за період 2014-2018 років), і матимемо реальну картину ефективності тих обмежень для протидії олігархам, які пропонує президент у своєму законопроєкті.

При цьому те, як порядок застосування цих обмежень викладено у законопроєкті Володимира Зеленського, є ще одним прикладом зґвалтування принципу правової визначеності. Стаття 7 проєкту встановлює, що обмеження застосовуються до осіб, яких внесли до “реєстру олігархів”. Однак стаття 5 того ж проєкту встановлює, що особа набуває статусу олігарха не з моменту внесення до реєстру, а з дня офіційного опублікування указу Президента України про введення в дію відповідного рішення РНБО. Звідси виникає запитання – що є підставою для застосування обмежень (і як наслідок – відповідальності за їхні порушення) – рішення РНБО та указ президента, чи поява запису в реєстрі олігархів? Скажімо, указ президента опубліковано 1 січня, а дані до реєстру внесли 4 січня (не пізніше 3 календарних днів з дня набуття рішенням чинності, як передбачено законопроєктом) – з якої з цих дат особа вважатиметься олігархом з відповідними наслідками? При цьому в статті 6 законопроєкту йдеться про те, що підставою для внесення до реєстру олігархів є рішення РНБО, і жодного слова про указ президента. Іншими словами – обмеження прав потенційного олігарха можуть бути застосовані і без указу президента? Проте за нормами статті 10 Закону “Про Раду національної безпеки і оборони України”, прийняті рішення РНБО вводяться в дію указами президента, про момент набуття чинності рішеннями РНБО в законі не йдеться.

Окремо варто згадати позицію Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, де у висновку щодо президентського законопроєкту наголосили, що повноваження РНБО визначаються нормами частини 8 статті 107 Конституції України (компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом) та нормами Закону “Про Раду національної безпеки і оборони України”, який встановлює, що функціями РНБО є внесення пропозицій президенту, координація та контроль у сфері національної безпеки і оборони. Натомість питання надання тим чи іншим особам того чи іншого статусу не стосується сфери національної безпеки і оборони, що призводить до невідповідності президентського законопроєкту нормам Конституції.

Також позиція Головного науково-експертного управління збігається з думкою міжнародних експертів щодо неправової процедури присвоєння особі статусу олігарха, а також відсутності запобіжників щодо вибіркового застосування цієї процедури. Загалом президентський законопроєкт у Головному науково-експертному управлінні ВР розгромили вщент, надавши висновок про невідповідність його норм законодавству, обсяг якого перевищує обсяг самого законопроєкту. Щоправда, позиція професіоналів не зупинила 275 нардепів, які проголосували за прийняття цього кадавра законотворчості у першому читанні.

Окремо слід зауважити, що законопроєкт про олігархів розкритикувала навіть Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова, яка заявила, що проблема його – “у перевищенні повноважень РНБО і президента” (що узгоджується з позицією Головного науково-експертного управління ВР). При цьому і омбудсменка, і Головне науково-експертне управління ВР наголосили на обмеженні права й можливості осіб, кандидатури яких на внесення до реєстру олігархів розглядатиме РНБО, надати власні докази та пояснення, а також представити свою позицію до, власне, внесення в реєстр і застосування щодо них передбачених законопроєктом обмежень.

Кілька днів тому президентський законопроєкт було скеровано до Венеційської комісії, дорадчого органу Ради Європи, діяльність якого спрямована на надання висновків у сфері  конституційного права з питань відповідності законопроєктів європейським стандартам та цінностям. З огляду на ту кількість критики, яку він отримав до цього часу, навряд чи слід очікувати позитивного рішення щодо запропонованого Володимиром Зеленським закону. Цікава деталь – очільник фракції партії “Слуга народу” Давид Арахамія просив спікера Дмитра Разумкова не надсилати президентський законопроєкт для оцінки експертами з Венеційської комісії. “Офіційна” причина у тому, що, мовляв, нардепи “виглядатимуть шизофреніками” (авторський стиль збережено), якщо спочатку надішлють експертам першу редакцію законопроєкту, а після цього другу (яка начебто має з’явитись після розгляду “понад 1200 правок” до існуючої редакції). Які ж причини завадили подати на розгляд Верховної Ради ту версію законопроєкту, яку не розгромлять усі незаангажовані експерти, пан Арахамія не уточнив.

Якщо президентський законопроєкт є неефективним щодо чіткого визначення критеріїв визнання особи олігархом, формального закріплення такого статусу, дотримання конституційних вимог як до розподілу повноважень органів державної влади, так і до забезпечення гарантій прав і свобод, передбачених Конституцією, слід сказати і про те, у чому він є ефективним.

Законопроєкт Володимира Зеленського надає Володимиру Зеленському ефективний контроль над відповіддю на запитання “хто в Україні є олігархом” та можливість “редагувати” цю відповідь чи не за власним бажанням, оскільки рішення про внесення до реєстру олігархів приймає РНБО, а президент за посадою головує в РНБО та формує її склад. Як показав кейс із призначенням міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського, президент у той чи інший спосіб впливає на те, хто обійматиме всі п’ять посад, які є “обов’язковими” членами РНБО. Крім того, президент наділений правом вводити до складу РНБО інших осіб (без обмеження кількості та вимог до цих осіб), що гарантує йому можливість за будь-яких умов сформувати там лояльних дві третини складу, необхідних для прийняття рішень. Введення цих рішень в дію – також цілковито в руках президента – шляхом підписання відповідних указів.

Через контроль за учасниками “списку олігархів” законопроєкт Володимира Зеленського надає Володимиру Зеленському ефективний важіль тиску на голову Національного банку України та його заступників, членів Центральної виборчої комісії, членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, членів Кабінету Міністрів України, посадових осіб міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, директора Національного антикорупційного бюро України та його першого заступника і заступників, голову та членів Рахункової палати, директора Державного бюро розслідувань та його першого заступника і заступника, членів Вищої ради правосуддя, а також генерального прокурора та його заступників, голову СБУ та його заступників, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, секретаря РНБО та його заступників, та загалом державних службовців – оскільки встановлює нову підставу для звільнення їх з посад, а саме: порушення вимог президентського законопроєкту в частині подання, дотримання строків подання декларації про контакти з особами, внесеними до реєстру олігархів, або їхніми представниками (хто є представником олігарха, законопроєкт також не каже). Декларації, не пізніше наступного дня (!) після контакту, подаються до РНБО, оскільки саме РНБО визначено розпорядником реєстру олігархів.

А от чи схоже це на спробу узурпації влади в державі – спробуйте дати відповідь ви.