Український захисник Руслан Якібчук за символічним позивним “Поет”, своєю заповітною мрією називав створення власної збірки поезії. Написав близько 8 тисяч віршів, що згодом знайшли відгук у широкої аудиторії, проте не встиг самостійно втілити мрію в життя. Руслан загинув у ході важких боїв під Бахмутом 18 березня 2023 року. Натомість родина полеглого героя продовжує роботу над втіленням мрії захисника та збереженням пам’яті про його вагомий внесок в рідну Україну.

Історією боротьби із системою впродовж років та особистою присвятою українському народові, що стало життєвою місією Руслана – в інтерв’ю для #Букв поділилась його донька – Дана.

– Дано, якби довелось обрати одну характерну рису, яка відтворює особистість тата, демонструє його життєві прагнення та робить особливим у Ваших очах, що б це було?

Мені складно підібрати єдине слово, яке опише настільки багатогранну та велику людину… Руслан був особливим, в ньому дуже гармонійно поєднувалося безліч чудових речей та чеснот. Тато був надзвичайно розумною людиною: він ідеально знав історію – у нього була феноменальна пам’ять на всі дати та історичні події, чудово орієнтувався в політології, знав декілька іноземних мов та постійно пізнавав щось нове, читав книги і самовдосконалювався. Його націоналістичні погляди завжди були дуже яскравими. Він завжди мав відповіді на всі мої запитання.

Також Руслан був надзвичайно талановитою людиною: не знаючи нотної грамоти, він підбирав будь-яку мелодію на слух, протягом життя написав більше 8 тисяч віршів, мав “золоті руки”, міг змайструвати абсолютно все самостійно. Рідними ми були не по крові, а по духу. Він любив мене як свою рідну доньку, розумів та в будь-якій ситуації був поруч, на моїй стороні. В нас були чарівні стосунки “батько-донька”, тож я відчувала безумовну батьківську любов. Думаю, це дуже багато говорить про Руслана як про людину з величезним серцем, в якому присутні лише щирість, доброта та любов. Він заряджав всіх навколо своєю енергією.

Наголошуючи на націоналістичних орієнтирах Вашого тата та його особливому погляді на історичні події, можемо говорити щодо його особистих рушіїв у війні. Поділіться, як вона розпочалась для Руслана? 

Боротьба Руслана розпочалася набагато раніше. Він був народжений, щоб боротися. Його бунтарський дух був з ним ще з підліткового віку. Руслана обурював режим так званого СРСР, він завжди боровся зі стереотипами та наративами, навіяними московією. Брав участь в Революції на граніті та Помаранчевій революції. Під час Революції Гідності Руслан активно займався волонтерською діяльністю, а вже згодом почав воювати у АТО/ООС протягом 3 років.

На початку повномасштабного вторгнення тато разом із мамою перебували у Чехії. Звісно ж, Руслан одразу вирішив, що буде повертатися та ставати на захист Батьківщини. Пам’ятаю, як ми з мамою просили його залишитися в Чехії, бо дуже хвилювалися. А Руслан сказав:

“Моїх дітей вбивають, а я буду ховатися тут? Я пішки дійду в Україну, але буду стояти пліч-о-пліч зі своїми, щоб побороти те зло. Бо хто, як не я?”.

Це і був наш Руслан. Той, який завжди бореться за справедливість. Який завжди боровся… І як він сказав мамі: “Іваночко, я тебе дуже сильно люблю, але я люблю і Україну”.

Чи вплинула боротьба за справедливість, яку понад усе  відстоював Руслан, на його моральний стан та бойовий дух? Яку власну місію він був готовий нести до останнього?

“І нашу долю я доп’ю,

Щоб дітки мали долі кращі…” [з поезії Руслана]

Головною місією для Руслана було знищення всього московського та максимальний внесок у розквіт України. Він завжди хотів, щоб Україна була передовою державою та йому було боляче, що неймовірна країна із прекрасним та амбітним народом має таких сусідів і потерпає від них протягом багатьох століть.

Тато завжди був сталевим та міцним, немов граніт: Україна – понад усе, а ворога має бути знищено. Щодо морального стану, то він справді був досить мінливим. Казав, що побував у пеклі. Завжди згадував про своїх побратимів, про молодих хлопців, які годилися йому в сини, але загинули. Дуже сумував за нами. Проте часто розповідав, що бойовий дух у хлопців – незламний: після багатьох днів в нелюдських умовах, втомлені, холодні та голодні – рвалися в бій, щоб знищувати окупантів. Розповідав, що всі дуже рішуче налаштовані та йтимуть до кінця, але потрібен міцний та надійний тил. Тому від нашої роботи та підтримки залежить і настрій наших воїнів, бо ми, як один механізм.

Говорячи про батька, Ви неодноразово наголошуєте на безумовній щирості, довірі та любові, що панувала у Ваших стосунках. Чи відчував Руслан потребу ділитися з Вами історіями з передової, які без прикрас показували реалії життя захисників? 

Так, найбільше мені запам’яталося декілька історій. Навесні 2022, перебуваючи в Малині та відпочиваючи у будинку після важких боїв, один із побратимів почув, як щось шипить та оперативно повідомив про це всіх інших хлопців. Всі дуже швидко почали вибігати з приміщення. Будинок вибухнув, всі залишилися живими. Виявилося, що іскра попала на БК, який стояв на подвір’ї. На жаль, чоловік, який почув звук – згодом загинув.

Також запам’яталася історія, як Руслан врятував цивільного під Києвом. Він поговорив з чоловіком та почав наполягати, що потрібно виїжджати. Чоловік боявся залишити будинок, бо стояли поруч великі газові балони, і не хотів, щоб усе згоріло. Руслан переніс все, а чоловік зміг виїхати. Згодом ми отримали повідомлення, в якому донька чоловіка щиро дякувала за допомогу та порятунок батька.

Неодноразово тато розповідав історії, коли смерть дихала йому в обличчя, але рятували побратими або щасливий випадок. Наприклад, 19 липня 2022 року в бліндаж Руслана було пряме влучання з танка, а він відійшов за деякий час перед цим, бо відчув, що треба вийти.

– Дано, який спогад під час війни, пов’язаний із батьком, Ви готові відтворювати у пам’яті знову і знову? Які його слова дають Вам сили рухатися в моменти зневіри?

Востаннє я бачилася з батьком 30 грудня. Я поверталася на навчання у Варшаву, а він був вдома – на реабілітації після тяжкого осколкового поранення. Ввечері, перед моїм від’їздом, тато дуже не хотів, щоб я їхала. Казав, що так добре всім разом, щоб я залишилася на довше. Коли батьки мене проводжали, ми розмовляли цілу дорогу з Русланом про музику, я включала різні пісні, а він був щасливим від того, що у нас – однакові вподобання. Тоді я сказала, що хочу на концерт ”Scorpions”, а він почав наполягати, щоб я їхала та придбав квиток, бо знав, як для мене це важливо.

Коли ми прощалися, я обійняла тата міцно-міцно, сіла в машину, глянула на батьків та подумала: “які ж вони в мене красиві та щасливi разом”, посміхнулася та поїхала з думками, що скоро ми всі знову зустрінемося.

Потім ми часто переписувалися та розмовляли телефоном, він підтримував мене під час моєї сесії, хвилювався більше, ніж я. Ми дуже любили подискутувати на різні теми, обмінятися думками та просто посміятися.

Завжди, коли мені складно, я згадую те, як сильно Руслан вірив у мене. Запам’ятала фразу, яку написав незадовго до смерті: “Богданко, ти в нас розумниця, тому дій нестандартно, а ти це можеш. Нічого не бійся… Найбільша вада людства – це страх, світ змінюють тільки відважні”.

Останню розмову нашу я чомусь практично не пам’ятаю, то було щось дуже швидке. Він подзвонив та сказав, що їде на схід, а я дуже здивувалася, бо, як я згадувала раніше, в нього було осколкове поранення ноги і йому було дуже складно ходити, знала, що ВЛК призначене на 28 березня. До сьогодні ми не розуміємо, як його могли відправити при такому поганому самопочутті.

Хоч останні розмови з Русланом не були довгими та, на жаль, не запам’яталися мені, але назавжди я запам’ятаю обід 19 березня. День, коли моя мама написала найстрашніші слова: “Руслан… Нема вже його! Снайпер”.

Знаю, що позивним Руслана був “Поет”, що є дуже символічним. Можете розповісти про його творчий шлях, заповітну мрію щодо реалізації в улюбленій справі та роботу над втіленням цієї мрії сьогодні?

Руслан був дуже творчою людиною. Під час навчання у школі він із друзями створив власний рокгурт та почав писати вірші. Не залишав Руслан ці заняття протягом життя.

Щодо збірки, то завжди мріяв створити власну, навіть придумав назву: “Дух проти сталі”, але останні роки присвятив себе боротьбі за нашу незалежність, правду та український народ. Йому просто не вистачило часу втілити все заплановане в реальність, на жаль.

Тому я вважаю своїм обов’язком створити збірку з поезією тата. Поки що ми з сім’єю збираємо всі вірші, перечитуємо та обираємо, які увійдуть у першу частину, коли ж обираємо, то переносимо все у файл. Звісно ж, паралельно активно займаємося пошуком видавництва, ілюстратора та редактора, котрих б зацікавив цей проєкт. Мрія Руслана стала і нашою мрією. Потрібно, щоб його почула Україна, тому я намагаюся ділитися віршами в усіх соцмережах, щоб кожен мав змогу ознайомитися з його творчістю.

Яким є основним меседж творчості Руслана? Які образи він відстоював у своїх роботах, до кого звертався? Чи можете навести слова його поезії, яка сьогодні особливо гріє Вам душу?

Його поезія дуже багатогранна: починаючи від звернень до Господа, закінчуючи віршами, присвяченими Василю Стусу. В значній частині віршів Руслан описував свої почуття, життєві події, настрої суспільства. А ще дуже красиво писав про кохання.

В моєму серці дуже відгукуються ці рядки:

“Тінь лягає на твоє лице,

Грають очі сумним водограєм,

Як давно я не бачив тебе,

Цілу вічність не бачився з раєм…”

Думаю, кожен може знайти щось близьке в його віршах, щось, що обов’язково відгукнеться. Впевнена, що його творчість буде актуальною завжди. Руслан продовжує жити у своїй поезії, бо писав душею та серцем.

– Сьогодні рідні захисників наполегливо боряться за гідне вшанування пам’яті своїх найближчих. Ви називаєте власним обов’язком створення збірки з поезією тата. Яким Ви бачите слід поезії Руслана у серцях українців?

– Для нас єдиним, але надзвичайно важливим завданням є саме створення збірки.

Думаю, так найкраще ми зможемо вшанувати пам’ять нашого Руслана.

Хотілося, щоб к майбутньому вірші тата вивчали учні на уроках літератури. Думаю, що закладати певну ідеологію та світогляд потрібно з дитинства, а прочитання справді хорошої та якісної літератури зміцнить нашу націю та подарує нам свідомі покоління, які стануть прекрасним фундаментом для покращення нашої рідної України.

Тому в популяризації поезії Руслана ми вбачаємо дуже велику цінність. Для нас дуже важливим є максимальна взаємодія з віршами, щоб якомога більше людей дізналися про талановитого патріота – Руслана.

Звісно, ми відкриті до будь-яких ідей чи пропозицій щодо збірки.

– Дано, меседжі та сенси, які Ваш батько відстоював у власній творчості, є дуже спорідненими з тими цінностями, котрі сьогодні усвідомлюють українці. Які слова Руслана можуть стати настановою у подальшій боротьбі?

Батько ще задовго до початку війни, в 2014-му, передбачав нашу боротьбу з хворими сусідами. Завжди казав, що незалежність виборюється кров’ю, та не вірив, що імперські брудні руки так швидко відпустять нас. Також пам’ятаю, як декілька років тому я слухала якесь росняве лайно, а батько завжди казав, що це аморально, абсурдно та низько.

Тому дуже важливим меседжем для суспільства є факт того, що московія – наш постійний ворог, війна з якою триває не від 24 лютого чи 2014 року, а тягнеться вже впродовж багатьох століть. Батько завжди наголошував, що найбільшою помилкою під час війни є недооцінювання ворога. Ми маємо завжди пам’ятати, що війна триває на всіх фронтах, ворог сильний. Ми зобов’язані відмовитися від усього, що розмиває кордони між нами та московитами: від музики – до клятих стереотипів та установ.

Від себе хочу додати, що не можна зволікати та відкладати в “довгий ящик” важливі слова та рішення. Як я говорила, наші стосунки з Русланом були просто ідеальними, там панували лише любов та взаєморозуміння. Він завжди мріяв, щоб я звернулася до нього “тато”, а я не могла знайти сили всередині, щоб сказати це, було важко. Вважала завжди, що буде краща можливість. Думала, що ми маємо ще так багато часу… Прийшов час казати “тато”. Час був зовсім недоречний, набагато важчий та надто пізній, коли мого тата, мого Героя, мого Руслана опустили в яму.