Політичний і громадський діяч, лідер кримськотатарського народу, засновник і перший Голова Меджлісу кримськотатарського народу, правозахисник, дисидент, політв’язень, почесний доктор права Сельджуцького університету у Туреччині, почесний доктор у галузі міжнародних відносин Чанаккаленського університету імені Вісімнадцятого березня, лауреат Міжнародної премії імені Пилипа Орлика “За демократизацію українського суспільства”.

Мустафа Джемілєв нагороджений медаллю Нансена (ООН), орденом Князя Ярослава Мудрого V та IV ступенів. У 1998 році за правозахисну діяльність став лауреатом щорічної премії Верховного Комісаріату ООН у справах біженців імені Ф.Нансена. У 2009 та 2011 роках висувався на здобуття Нобелівської премії миру. Його іменем названо парк і вулиці в Анкарі, Сунгурлу та деяких інших турецьких містах, лекційний зал у Сельджукському університеті, бібліотека Університету Кириккале. Також Мустафа Джемілєв – почесний громадянин турецьких міст Кастамону та Кириккале. І це не весь перелік нагород, досягнень і світового визнання борця за свободу кримськотатарського народу.

Мустафа Джемілєв народився 13 листопада 1943 року в селі Ай-Серез (Крим) у період німецької окупації півострова. Після приходу радянських військ розпочалася сумнозвісна депортація кримських татар, під яку потрапила і його родина. Їх скерували до Узбекистану, де репресії щодо його земляків тривали (заборона на кримськотатарську мову, заперечення їх історії, відмова кримським татарам у праві на навчання в престижних вишів тощо).

У 16 років був членом нелегальної молодіжної “Спілки кримськотатарського народу”. Після того, як радянська влада розкрила організацію, Джемілєва вигнали з роботи та над ним встановили нагляд з боку КДБ.

Опісля Джемілєв навіть зумів вступити до навчального закладу на технічну спеціальність, проте звідти його відрахували через  участь у кримськотатарському русі та розповсюдження літератури, яку КДБ назвало “антирадянською та націоналістичною”.

За відмову служити в Радянській армії Джемілєва у травні 1966 року засудили до позбавлення волі. Під час відбування терміну покарання його помістили у штрафний ізолятор “за проведення антирадянської пропаганди серед ув’язнених”, після чого колишній студент оголосив голодування.

Після звільнення з ув’язнення у 1967 році про поновлення в університеті вже не могло бути й мови. У той час Мустафа Джемілєв часто відвідував Москву, де зблизився з дисидентом, другом кримськотатарського народу, генералом-правозахисником Петром Григоренком (уродженцем Запорізької області).

Вони знайшли спільну мову, Джемілєв навіть певний час проживав вдома у генерала, де вважався рідною людиною. Дружина Петра Григоренка Зінаїда Михайлівна називала Мустафу сином.

Допитливий з дитинства Джемілєв зі старших класів любив читати, тому й не дивно, що за час проживання у Григоренка він перечитав усю його бібліотеку. Той період виявився також плідним завдяки знайомствам, адже Петро Григоренко познайомив Джемілєва з провідними особистостями дисидентського руху в Москві.

У 1969 році у Ташкенті КДБ заарештувало Петра Григоренка та ще одного друга Джемілєва – борця за кримськотатарський народ Іллю Габая. Як наслідок, дисиденти створили “Ініціативну групу за захист прав людини в СРСР”. Їх метою було створення та поширення відкритих листів щодо порушень прав людей, звернення до ООН та решти  правозахисних організацій тощо. Це була перша в СРСР відкрита громадська асоціація. До неї входили Мустафа Джемілєв, Володимир Борисов (Ленінград), Генріх Алтунян (Харків), Леонід Плющ (Київ), Віктор Красін, Олександр Лавут, Анатолій Левітін -Краснов, Тетяна Великанова, Наталія Горбаневська, Сергій Ковальов, Юрій Мальцев, Григорій Під’япольський, Тетяна Ходорович, Петро Якір, Анатолій Якобсон (Москва).

Радянський Союз, звісно ж, не міг пробачити їм такого вільнодумства. Тому проти усіх 15 членів угрупування було застосовано репресії, дванадцятеро (зокрема й Джемілєв) були засуджені та ув’язнені. Його справу об’єднали зі справою Іллі Габая. Їх обох звинувачували у “поширенні свідомо хибних вигадок, що ганьблять радянський державний та суспільний устрій”.

Слухання в їх справі тривали з 12 по 19 січня 1970 року в Ташкентському міському суді. У дні засідань біля суду чергувала поліція, а у залі обов’язково перебували 20-30 представників КДБ.

Під час одного із засідань, коли, як завжди, усі перші ряди зайняли КДБшники, суддя заявив, що чоловік на задніх рядах порушує порядок: він сидить у залі суду в головному уборі. Суддя поставив ультиматум: або він зніме шапку, або мусить вийти із зали. Цим чоловіком був 75-річний дядько Мустафи Джемілєва – за мусульманським звичаєм, він не міг знімати головний убір. Але під тиском суду він, заплакавши, оголив голову.

Габая захищала відома правозахисниця Діна Камінська, Джемілєв захищав себе сам. Обом дали по 3 роки ув’язнення, Габаю – у колонії загального режиму, Джемілєву – суворого режиму. Останній оголосив голодування на знак протесту проти переслідувань кримських татар. Останніми словами Мустафи Джемілєва в суді були: “Батьківщина або смерть!”.

Після звільнення, 20 жовтня 1973 року Ілля Габай наклав на себе руки, написавши у своєму передсмертному листі, що у нього не лишилося ні сил, ні віри. Поховали борця за кримськотатарський народ, єврея, атеїста на його батьківщині у Баку (Азербайджан), а заупокійну службу правили у церкві, синагозі (в Єрусалимі) та мечеті.

Мустафа Джемілєв продовжив свою боротьбу – і у 1974 році його знову заарештували та засудили до року в таборах суворого режиму в Омській області. Для нього це було вже третє ув’язнення. За три дні до звільнення на Мустафу відкрили ще одну кримінальну справу – мовляв, за антирадянську пропаганду серед ув’язнених. Протестуючи проти свавілля адміністрації та радянської влади, Мустафа Джемілєв оголосив голодування. Воно тривало 303 дні, протягом яких ув’язненого примусово годували через зонд.

Цей випадок отримав шалений резонанс – про борця за кримськотатарський народ писали ЗМІ по всьому світу. Увага до суду з боку світової спільноти була безпрецедентною. Хоч і не могли бути присутніми, але писали про слідство та суд видання США, Туреччини, Франції та інших країн.

Світова спільнота не припиняла слідкувати за судом і заявляти про підтримку Джемілєва. Серед тих, хто його підтримував, були правозахисники з усього світу Реймон Арон, П’єр Еммануель, Лев Копелев, Анатолій Левітін, Олександр Некрич, академік Андрій Сахаров, поетка Лідія Чуковська, іранський поет Реза Барагені, американські вчені — лауреати Нобелівської премії Сальвадор Луріята, Джордж Уолд, директор міжнародного трибуналу над військовими злочинцями імені Бертрана Расселла пуерториканець Мартін Состра, турецький депутат Ахмед Демір Юдже, пакистанський політичний діяч Ікбал Ахмад тощо. У США, Туреччині, Італії, Франції, Швеції тощо були організовані комітети за звільнення Джемілєва, куди входили багато громадських діячів, вчених, письменників та журналістів.

6 листопада 1975 року учасники міжнародного та радянського правозахисного руху Карл Амері, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль, Вадим Білоцерковський, поет-пісняр Олександр Галич, генерал Петро Григоренко (який на той час емігрував до США), Карел Єздінський, Габріель Лауб, Анатолій Левітін, Павло Литвинов, відомі діячі “Празької весни” Антоні Лім та Іржі Пелікан тощо звернулися через газету “Русская Мысль” на захист Джемілєва. Однак, представники радянських репресивних органів не зреагували на це.

У 1975 році сестра Мустафи, Решат Джемілєв, Петро Григоренко та Андрій Сахаров надіслали листа до ООН з проханням допомогти звільнити політв’язня. У 1976 році Мустафу Джемілєва преса “поховала” через те, що ні правозахисники, ні рідні ув’язненого не могли довідатися де він. Однак, борець за кримськотатарський народ виявився живим, хоч і вкрай слабким.

Через гласність Радянський Союз намагався проводити закриті судові засідання, раптово відкладати їх, аби уникнути присутності правозахисників. У листопаді 1977 року табірна адміністрація намагалася відкрити ще одну справу проти Джемілєва, на знак протесту проти чого він провів ще одне 15-денне голодування. Вже у грудні того ж року його було звільнено в Ташкенті під гласним адміністративним наглядом МВС.

Загалом, Мустафа Джемілєв був ув’язнений 7 разів за відстоювання прав кримськотатарського народу.

Починаючи з 1998 року, Мустафа Джемілєв є народним депутатом України 3-9 скликань, де на законодавчому рівні відстоює права своїх земляків і Батьківщини.

Політик підтримує євроатлантичний курс України та розвиток демократії. На заміну радянського режиму прийшла його наступниця – Російська Федерація, злочинні дії якої Джемілєв критикує на національному та міжнародному рівнях. 22 квітня 2014 російська влада на 5 років заборонила Мустафі Джемілєву в’їзд до Росії та окупованого нею Криму, згодом подовжила ще на 15 років.

Не маючи змоги відвідати Батьківщину, Мустафа Абдульджеміль оглу Джемілєв продовжує свою боротьбу.