Роман Качанов – начальник 11-ї пожежної рятувальної частини міста Харкова. Він забезпечує роботу підрозділу, організовує керування особовим складом під час виконання робіт за призначенням, ліквідації пожеж. Сьогодні це і наслідки, пов’язані з вибухами, обстрілами і, відповідно, допомогою населенню. Як зазначає сам Роман, “пожежні служби часто виконують те, що інші виконати не готові”. 

В інтерв’ю для #Букв рятувальник поділився особистими спогадами про перші тижні повномасштабного вторгнення в Харкові, ексгумацію в Ізюмі, переживання втрати, а також боротьбу з емоціями на професійному фронті.

Романе, знаю, що окрім професійного обов’язку, Ви також допомагаєте з матеріальним забезпеченням пожежних підрозділів. Яку допомогу вдалося здійснити?

Це почалося з того, як до мене в управління почали приїжджати волонтери або благодійні організації, які хотіли допомогти Харкову. Завдяки цим знайомствам вдалося дуже багато здобути для Харкова, для пожежників міста, департаменту. До мене в частину навіть завітала благодійна організація з Польщі, придбала дві нові пожежні машини, вартість кожної – 10 мільйонів гривень. Також, вдалося здобути чимало матеріальної допомоги, а саме будматеріали, бойовий одяг, спорядження, інструменти на суму понад 7 мільйонів гривень. Тобто, за час війни вдалося десь на 10-30 мільйонів гривень покращити становище частини. 

Говорячи безпосередньо про трансформацію роботи рятувальника за останній рік, якою була найстрашніша рятувальна операція під час війни? Можливо, не як для професіонала, а як очима звичайної цивільної людини?

Що очима рятувальників, що очима звичайної людини – це жахливо. Можливо, з професійного погляду деякі речі просто притупляються, але, в будь-якому випадку, ти піддаєшся. Зазвичай – це історії, коли ти бачиш загиблих дітей, або якесь масове вбивство, як це було на північній Салтівці ще в березні минулого року. Там було достатньо щільне бомбардування “Градами”. Це було страшно та немислимо, бо думаєш: “Боже, як можна з цим впоратися?” Ми виїхали трьома машинами у саме пекло. Зазвичай, ти звик на одну квартиру виїжджати, або на один будинок, а тут одразу п’ять будівель. В одному на третьому поверсі горить, ще десь – на п’ятому чи сьомому. Усі пожежі – в різних будинках, плюс по всьому житловому кварталу розкидані тіла, діти, дорослі. 

Десь діти плачуть, намагаються підняти маму чи тата, десь  жінки кричать, бо дитина загинула. Знову це згадую, і сльози на очі накочуються. В мене було шість пожеж водночас. Тоді доводилося обирати. Тобто ми бачили, де горить сильніше, і розуміли: поки ми все підготуємо, навіть якщо в тій квартирі є людина, від неї залишаться лише кістки. Обирали квартири, де тільки починається займання. Також, ми розподілялися на сортування постраждалих, зупиняли кровотечу. Попри хаос, вважаю, що ми тоді успішно виконали свою місію.

Також згадується, коли ми на Барабашова гасили пожежу. Після повторного прильоту попало в Сашка – пожежника п’ятої частини. Хлопці намагалися довести його до шпиталю, але він помер дорогою. Ось це запам’яталося дуже сильно.

Можете, будь ласка, розповісти насамперед про людей, їхні емоції, розмови, прохання, які найчастіше виникають під час рятувальних операцій? 

Чесно кажучи, майже нікого не слухаємо, бо люди, зазвичай, панікують, кричать. Розуміємо, що це шок, людина не віддає собі ніякого звіту, що вона робить. Часто віддаємо наказ якомусь пожежному відсторонити, наприклад, мати від дитини, якій потрібно надати допомогу. Не силою, звісно, але розумієте, що це заважає. Знаєте, у нас зараз дуже гарне екіпірування, що ми з першого погляду як спецназівці впевнено виходимо виконувати свою роботу, і нам навіть нічого не кажуть. Іноді, звісно, хтось намагається втрутитися із порадою, але ми, зазвичай, зупиняємо. Якщо нам потрібна якась інформація, ми самостійно питаємо. А так просимо людей не заважати. Тобто, зазвичай, це не розмови, а істерика, яку краще одразу відсторонити. Буває, що якщо дитинка загинула, намагаємося викликати психолога для батьків.

Чи є історія, що запам’яталася Вам найбільше? Можливо не лише з негативного досвіду, але й приємні моменти, що викликають, наприклад, відчуття гордості?

Дуже запам’яталась ексгумація в Ізюмі, а також те, як трупи привозили у Харків, перекладали з машини в морг. Я кажу не про запах, а про те, що ти просто в шоці від тих розмов, коли описують, що сталося з цими людьми. Тобто, чи катування це було, чи ампутація від осколків. Часто були історії, як людину просто катували, намагаючись відрізати якісь частини тіла. Майже у всіх чоловіків не було геніталій. Коли дивишся на трупи діточок, які також вже розклалися, але ти бачиш, що немає ручки чи ніжки. І ти одразу починаєш думати про знаряддя, яким це зробили.

Найбільш яскраво запам’ятовуються негативні моменти. Самі розумієте, рутина і цей апатичний стан вже є звичними. Ти розумієш, що в будь-який момент можеш отримали поранення чи втратити життя. Нещодавно їздив до Куп’янська на ротацію, там машину розбили, хлопці мало не загинули. Воно бахкає, а тобі вже начхати. Тому запам’ятовуються лише звірства, коли ти домальовуєш в своїй фантазії, як воно відбувалося, а в голові – питання: “навіщо ви то робите, кляті нелюди?”.

Аналізуючи одні з найскладніших рятувальних операцій, які найстрашніші аспекти Вашої діяльності можете виділити?

Найстрашніше – втратити підлеглого, насамперед друга. Або ж не виконати завдання чи допустити помилку. Я думаю, для кожного рятувальника найстрашніше – це якщо хтось загине через твою непрофесійність. Тому, мабуть, через цей страх ми постійно тренуємося, щоб завжди бути у формі. І, звісно, найголовніше – не втратити когось із своїх.

Що Ви, зазвичай, робите, коли повертаєтесь з рятувальної операції?  Усвідомлюючи, що Вам доведеться опинятися на місцях трагедій знову, що допомагає триматися?

Мабуть, це якась професійна деформація, але коли ти повертаєшся з виїздів, намагаєшся про це не думати. І коли наступного дня змінюється зміна, ніхто не домовляється, але хтось дістає пляшку і накриває невеликий скромний стіл. Тоді просто сидимо і балакаємо. Як кажуть “якщо ти трішки випивший, в тебе є виправдання, щоб поплакати”. Бо професія потребує серйозності, і ти не можеш дозволити собі сліз. І, зазвичай, після такої кількості загиблих, масованих атак, люди дозволяють собі слабкість. Це своєрідна психотерапія. 

Моя дружина з донькою живуть в Німеччині. Я їх туди відправив у червні, бо з першого дня ми жили разом у пожежній частині. І коли туди прилетіли уламки, які ППО збивала, моя мала каталася на самокаті. Вони впали буквально в п’яти метрах від неї. Тоді я вже сказав дружині, що якби щось трапилося, я б не пробачив ні собі, ні їй. Після того було прийнято рішення про їх виїзд. Мені, звісно, складно, порожнеча якась, але я штучно заповнюю її тренуваннями, басейном, сауною. Тобто, якимись правильними активностями. 

Враховуючи те, що Вам довелося працювати у найскладніші воєнні часи, вважаєте свою професію моральним обов’язком чи радше покликанням?

Я б сказав, що і те, і інше. Почалася війна, і я знаю, що є багато людей, які досить дурні, щоб не зрозуміти, що таке Росія, і на що вона здатна. Ну, дійсно є люди, в яких відсутнє критичне мислення. Вони подивляться канали, які оплачуються російськими, або навіть нашими олігархами, то звісно у них буде зомбована голова. Проте більшість українців розуміють, що Україна краща – в плані свободи, демократії. 

Знаєте, я стільки разів любив вийти в онлайн і тих рашистів потролити. Кажу їм: “чим ви кращі і що можете нам дати?”. Розповідаю, що можу хоч зараз в центрі Києва вийти і вимагати імпічмента Зеленському, і ніхто мені нічого не зробить. Максимум поліцейський слідкуватиме, щоб я нікого не вдарив. А він мені натомість нічого не міг відповісти.

Коли почалась війна, було лише питання “а хто як не ми?”. Може хтось і думав, що потрібно брати речі і тікати, але я дуже радий, що в моїй частині всі залишилися. Перші два тижні, звісно, читався страх. Боялися, але робили. Бо ти розумієш, що є ризик, і знаєш, як його зменшити. Це був і моральний обов’язок, і наша улюблена робота. Не можна в такий критичний момент кинути службу, бо це був би хаос, анархія.

Проте є й ті, що врешті покинули службу або взагалі виїхали за кордон. Якою є Ваша думка щодо такої громадянської позиції?

Це слабкі люди. Вони передусім думають про себе. Я також думаю про свою родину, але є робота та обов’язок перед державою та громадянами України. В мене в голові не вкладається, як можна все покинути. Ти просто підставляєш своїх наставників, друзів, сусідів. Хто в рашку поїхав, то взагалі п*дараси.

Я навіть декілька разів трішки сварився з дружиною з цього приводу. Вона казала, що коли я маю відрядження, то можу подумати, щоб залишитися. Але це не обговорюється. Треба закінчити війну і тоді вже висновки якісь робити. У нас всіх зараз є дивовижна можливість робити Україною кращою в найкоротші терміни. Раніше ми багато речей брали в Заходу, а зараз навіть перегнали їх. Зараз ми можемо разом зробити нормальний уряд, парламент, забрати у деяких представників повноту влади. Тож, якщо ми сьогодні не будемо єдині, ми втратимо країну та можливість жити краще в майбутньому.

Романе, скажіть, станом на сьогодні, чи усі потреби у Вашій сфері задовольнила держава?

Держава завдяки партнерам і волонтерам намагається забезпечити нас усім. До війни були проблеми з фінансуванням, зараз є питання з паливом. Коли я пишу рапорт про надання палива, мені кажуть намагатися співпрацювати з волонтерами або фундаціями, бо бензину на складі дуже мало і треба його окремо закуповувати. Загалом, якщо судити по своїй частині, я укомплектував її дуже сильно. По три – чотири комплекти одягу, сучасне обладнання, авто, з якими допомогла благодійна організація з Польщі. Придбали професійну машинку для прання бойового одягу, бо, якщо не прати, збільшується ризик захворювання на рак. Можливо, в області ситуація інша, але моя частина забезпечена.

Сьогодні рятувальників називають “героями без зброї”. Як Ви сприймаєте таке найменування?

Приємно чути, що твою роботу так оцінюють. Приємно і те, що авторитет служби підіймається. Але я б сказав, що кожна людина в Україні, хто робить внесок у перемогу, є такими ж героями, як і хлопці на передовій. Це і про медиків, що також працюють під обстрілами, але отримують меншу зарплату, ніж рятувальники. Це і комунальні служби. Також і ті люди, які ведуть інформаційну боротьбу з агресором. І журналісти, бо ви висвітлюєте всі ці проблеми. Всі перераховані категорії є героями без зброї.

Наостанок: яким буде Ваше професійне побажання насамперед для людей?

Щоб намагалися ніколи не панікувати та викликати допомогу, якщо Ви бачите, що є серйозна потреба. Бо бувають такі випадки, коли горить будинок, багато людей дивляться, і ніхто не викликає пожежних, бо думають, що це зробив хтось інший. Хай вас 30 – 40 людей подзвонить, і це буде навіть краще. Диспетчери прискорюватимуть цей процес, розуміючи, що виклик – не хибний. 

По-друге, дуже прошу батьків пройти курси, які допоможуть вберегти дитину в подібних ситуаціях. Бо дуже багато людей гинуть через те, що їм не можуть надати першу допомогу. Пам’ятайте, що допомога, надана в перші 3-4 хвилини – це 100% успіх для подальшого порятунку людини.