– Яка мета викладання історії в школі?

– Первинна мета – навчити дітей бачити причинно-наслідковий зв`язок у подіях. В історії вивчають хронологію, але ми вже стандартно відходимо від дат, від постатей. Від такого розуміння історії, яке було у Радянському Союзі, чи як навіть в пострадянських країнах, коли вчили лише дату чи постать, які не були між собою пов`язані.

– Набір фактів.

– Так, якийсь набір фактів, діячів, яких чомусь потрібно знати. Ніхто не пояснює, чому. І головна моя задача як вчителя – пояснити дітям, що історія відповідає на два базових запитання: “Хто я?” і “Як я до цього дійшов?” І протягом свого вивчення історії (з 5 по 11 клас) учні будуть вивчати питання особисте. І це стосується кожного, як це було в одноіменній передачі на ТВ. Але дійсно, первинна мета – це навчити розуміти причинно-наслідковий зв`язок. Що будь-яка подія, що відбувається в світі, в Україні, впливає персонально на учнів. І щоб розуміти, як вирішити проблему, вони мають контактувати з історією.

– Чи можемо ми сказати, що мета шкілької програми з історії – це виховати громадянина, який буде корисним для держави? Сформувати уявлення про те, хто ми такі, чому тут живемо і так далі.

– Так, кінцева мета – це національна свідомість. Це те, що формується завдяки урокам історії, разом з уроками української мови та літератури. Це світоглядні предмети. Історія найяскравіша в цьому гуманітарному циклі, бо вона формує образ громадянина певної країни. Актуальне на наш час слово “патріот”, яке було спаплюжено радянською пропагандою, має відповідати національній свідомості. Але я завжди кажу дітям, що в історії є дві мети: світоглядна та практична. З першою зрозуміло, а друга полягає у тому, аби навчити дітей працювати з великими обсягами інформації. 

Тому що історія – це єдина наука, де інформації дуже багато. І обробляти, аналізувати цю інформацію – це практична навичка. Я пояснюю, що навіть той же телеграм-канал – це історичне джерело, де є купа фейкової інформації. І порівнювати, аналізувати інформацію, історичні джерела навчає урок історії. 

– Ви якраз зауважили про історичні джерела і певну аналітичну складову вивчення історії в школі. Тоді поставлю таке питання: в чому засаднича відмінність між навчальною історією і академічною історією?

– В тому плані, що навчальна історія знайомить. Вони вводить в курс справи. Вона не заглиблюється в сенси, на жаль. Історичні сенси залишаються на розсуд вчителя. І не всім щастить з вчителями. Деякі вчителі хочуть поскоріше вичитати програму, хтось заохочує дітей лише до складання ЗНО, хоча в цьому році й навіть це скасували. А академічна історія в університеті змушує людину аналізувати інформацію з різних джерел. Це праця не лише з джерелами, які комфортні для сприйняття. А й із документами пропагандистського характеру. І це дослідження персонажів – таких як Гітлер, Муссоліні, яких ти на фізичному рівні не сприймаєш. А ти маєш дослідити ці постаті і зрозуміти, як, наприклад, люди свого часу повірили цим диктаторам. Це більш комплексний аналіз. Тут допомагає філософія та багато прикладних наук. Тому урок істоії в школі має бути інтегрованим з іншими навчальними предметами. 

– Соціологія та інші науки.

– Так. Соціологія, політологія і все інше. Зараз в школі з 5 класу вивчають не лише вступ до історії, а вступ до історії та громадянської освіти. Поняття “громадянин” та “історія” – це тотожні поняття. А громадянська освіта, яку вивчають у 10 класі, і такі поняття, як “демократія”, “суспільство”, “устрій”, що допомагають зрозуміти історичні етапи, зараз вчать у 5 класі. Це дуже важко. Найважче, що може для мене бути у викладанні історії – це вчити дітей 5 та 6 класу. Бо ти ще не знаєш, як дитину зацікавити. 

На мою думку, головна задача вчителя така ж, як і у лікаря – не нашкодити. Не відбити зацікавлення. Коли приходять і кажуть: “Ігорю, давай подивимося на Другу світову”, а ти кажеш: “Ні, у нас інший період”, то ти стопориш зацікавленість дитини. Добре, що моя школа дає мені деяке поле для творчості. І зараз, на щастя, немає такої чіткої догми щодо викладання, і поле для маневру залишається.

– Академічна історія не обов`язково допоможе сформувати громадянина, якого хоче бачити держава. У будь-якому разі для дітей п`ятого, сьомого та й одинадцятого класу все-одно потрібен якийсь шаблон – підручник. Він має показати, що відбулися такі події, в них були задіяні такі люди. А академічна історія передбачає аналіз і більш ґрунтовне освоєння матеріалу. Чи можемо ми говорити про те, що перехід до аналізу вже на рівні школи може бути небажаним?

– На жаль, деякі проблемні моменти в історії, “контроверсійні постаті” та інше упускається або подається спрощено, однобоко тощо. Я вважаю, що тут має бути вчитель, який продемонструє дітям вміння аналізувати та самим давати відповіді на питання. Я завжди залишаю відповідь за дітьми. Я не даю їм готовий продукт, кажучи, що так правильно. Вони мають самі прийти до думки, чому правильно ходити на вибори. Чому їх батьки не ходять, а вони мають піти. Вони мають зробити свій вибір. Як вони зроблять свій вибір – це має бути їхнє свідоме рішення. Я ставлюся до дітей в школі не як до потенційних елементів пропаганди. Пропаганда тут – це нав`язування готового продукту. Я хочу, аби мої учні дійшли до висновків самі. Я хочу будити свідомість, яка спирається на наш досвід, історичний досвід!

І я завжди вчу дітей, що якщо ми вивчаємо певний період – ми ніби переносимося в нього, а не сприймати факти з позиції сучасності. Ми маємо перенести себе на місце відповідного персонажа. Історія не має умовного способу. Ми не можемо нічого змінити, але ми можемо проаналізувати, як людина прийшла до цього. У нас з дітьми є гра, яка називається “Суд історії”. Хтось виступає прокурором, а хтось адвокатом.

Вони мають захищати одне одного. Це академічний принцип, це проводиться в університетах. Це вміння поставити себе на місце персонажа, ти маєш знайти аргументи, чому ти зробиш так, а не інакше. Це корисний soft skill. Без академічного підходу – ніяк. Я даю дітям літературу. Я не впевнений, що всі читають. І не треба, аби всі читали. Хтось до неї повернеться за 5 років, хтось зараз, а хтось ніколи не читатиме. Це буде їх вибір і їх шлях, який вони мають пройти самі. Я маю лише спрямувати їх, а йтимуть вони вже самі.

– Як Ви можете оцінити сучасну програму, і наскільки добре вона справляється з поставленими завданнями? 

– Навчальна програма побудована таким чином, що вона йде за хронологією. Для мене не зовсім прийнятно те, що, скажімо у 5 класі – лише 1 година історії на тиждень. В нашій школі є додаткові години, але це саме в нашій школі так. І це – на розсуд вчителя. В 10 класі історія України є злитою з історією світу, де ми паралельно вчимо події. Так, це дає розуміння того, що Україна не живе окремо від решти світу. Тут важливо, аби діти розуміли, що події в Україні та світі відбувалися паралельно, і та ж Паризька мирна конференція мала більший вплив на подальшу долю України, ніж свого часу Київська громада. Але сучасна програма – загалом адаптована для сприйняття учнями і вона залишає поза увагою багато моментів, які хотілося би детальніше розібрати з дітьми.

Хотілося би більше часу на дискусії. Є практичні заняття. Але я вважаю, що вчителі історії мають брати до уваги не лише вік дітей, але й політичні обставини. Для мене набагато важливіше обговорити з дітьми на уроці, скажімо, проблему мовного питання, проблематику Криму та Донбасу. І це нарешті є в деяких програмах. Є програма, запропонована Міністерством освіти – це база, на яку ми спираємося, але й інші варіанти, коли ми обираємо підручники та додаткові джерела. Ти можеш сам собі обрати підручник, за яким вестимеш предмет і зараз немає догми, як раніше. 

Але при цьому негативним є виключення історії з числа обов`язкових предметів. Що, мовляв, історію не можна вчити з примусу і що це має бути свідомим вибором. Але у мене тоді питання до пана Шкарлета: чому офіціант у кафе повинен тоді спілкуватися зі мною українською? Він же має бути свідомим заздалегідь. У цьому випадку держава перекладає відповідальність щодо формування свідомого громадянина України з себе на батьків, які травмовані відсутністю національної свідомості протягом 30 років.

Ті, хто народилися на початку 1990-х, вже мають своїх дітей, і я вчу їх дітей. Де їм взяти національну свідомість? Вони перебували в контексті пострадянщини, Януковича, міністра освіти Табачника. Коли Ківалов і його товариш Колісніченко придумали закон про російську мову…

Я вважаю, що історія має бути обов`язковою. Так, це буде певний примус, але діти мають розуміти, що історія є обов`язковою. Держава каже, що, аби бути громадянином, ти маєш знати мову та історію. В багатьох країнах тест на громадянство складається саме з перевірки знання мови та історії. Не математики. Перше, що роблять окупанти, коли приходять на нашу землю, вилучають книжки – не книжку з математики, а книжки з української мови, літератури та історії. 

Якщо люди задаються питанням: “Нащо мені історія?”, то це означає, що ми програємо на освітньому фронті, але ми все ж тримаємося до кінця.

– Я знаю про випадки, коли люди, що вже виросли за часів незалежності і здобули в Україні вищу освіту, вважають, що від російської культури в теперішньому контексті немає шкоди, що Бандера співпрацював з німцями під час Другої світової…

– Людина, яка має вільний доступ до інформації…

– Так. Але тут питання: вільний доступ до інформації є, але ж яку інформацію ця людина споживатиме….

– Так, я ж кажу. Одна з практичних навичок – це навчити споживати інформацію. Відрізняти, де є пропаганда, а де ні. У мене є тест для дітей на цю тему.

Тут поруч, на Костянтинівській, досі висить барельєф Пушкіна…Такі люди досі не розуміють, в чому шкода російської культури… Наші інтелігенти-музиканти вирішили залишити прізвище Чайковського в назві консерваторії… У такий спосіб вони самі себе маркують культурними маркерами іншої країни. Для світу Петро Чайковський – це російський композитор. Ви хочете, аби вас асоціювали з росіянами? Вам недостатньо того, що закордоном вам все життя казали: “Are you from Russia?” Це справа світоглядна.

Другу світову німцям ми пробачили. Але вони 80 років до того нас не принижували, і у мене з ними немає такої передісторії. А російське військо вперше зайшло сюди в середині XVII ст., в часи Олексія Михайловича. Потім був Петро І і різанина в Батурині і так далі. Тому я не хочу мати нічого спільного з цими людьми, я хочу відгородитися від них.

Так, ми вчимо історію Росії в блоці всесвітньої історії. Я кажу, що ворога потрібно знати в обличчя. Але все це має формувати відповідний світогляд. Історія – це той чинник, який нарешті може об`єднати українців. Щоб не було такого, що герой на сході – маршал Жуков, а на заході – Бандера. Зараз об`єднання нарешті відбувається. 

– Історія справді виступає як свого роду цементуючий агент. Бо національна ідея формується завдяки історії, а не завдяки математиці. Хоча це не заперечує важливості математики і всіх інших наук для формування освіченої людини. Але, якщо говорити про формування громадянина, то історія має тут керівну роль.

– Так. Це як фізична культура в школі. Чому вона так називається? Вона виховує фізичну культуру. Вчать про те, що доглянутість має бути, це виховується. Це базові навички виживання. Не дай Бог всім жити в підручнику з історії. Чим краще для історика, тим гірше для людей. 

Сьогодні на уроці я запитав у дітей: “У нас скоро рік війни. Як ви змінилися за цей рік?” Одна дівчинка заплакала, бо вона згадала, як виїжджала з Києва, згадала трагедію в сім`ї. Цим дітям 14 років. Вони не кажуть, що це – світоглядна війна, екзистенційні процеси чи ще щось. Вони це формулюють по-своєму. Вони розуміють, що росіяни зробили їм боляче. І ми цю травму маємо пропрацювати, а не забити на неї.  Нам потрібно закрити цей гештальт під назвою “малоросійство”, відступити від цього і створити свою націю. Той же націоналізм за Міхновським – це дуже просто. Ангел помсти за поневолення. Ми зараз мстимося. 

До мене інколи приходять діти з дуже агресивними посилами, які вони бачать у медіа. 

В цьому контексті я не можу їм заперечити. Я розумію їхній біль. Коли вони мені кажуть “Ми будемо їх вбивати”, я розумію, що я не можу їх цьому вчити. Діти мене питають: “Чи потрібно всіх росіян карати?” Я кажу, що до них, їхньої культури, музики, літератури, потрібно бути максимально байдужими. Найбільше покарання – це байдужість.  Ми нарешті маємо збайдужіти до всього російського. Саме завдяки історії.

– Байдужість і забуття. Ім`я Герострата, який спалив храм Афіни в давній Греції, в якості покарання постирали з усіх хронік саме з цією метою, аби про нього забули. 

– Історія – це не наука, де ми розкидаємося аксіомами. Тут більше теорем. Чим більше ми вчимо історію, тим більше у нас буде до неї питань. Але це і є прогрес. 

Я викладаю не лише в школі, у нас є ще проєкт з моїми друзями, в якому я працюю лектором. Послухати лекції приходять як мої учні з батьками, так і люди, які мають власний бізнес, приходять і мої колеги. Ми даємо лекції на зовсім різні теми: від інтимного життя старого Києва до розстріляного Відродження. І люди приходять. Рік тому на подібну лекцію у мене прийшло би 5 людей, а зараз це 20-25 людей. Зараз я проводжу додаткові заняття з історії, і це контингент віку 30+. Вони кажуть, що в школі вони були травмовані історією. Вони не розуміли, до чого їм дати, постаті, як це все поєднується. Такі приклади показують, що люди зараз хочуть знати свою історію. Люди повертаються до свого, до коріння. 

Саме там вони бачать початок свого шляху, шляху вільної людини!

– Згадую шкільну програму з історії, яку ще сам застав. От наприклад, був собі король Речі Посполитої Владислав IV. А що мені дає знання цієї персоналії?.. Це сприймається як набір дат і імен, що не мають прикладного застосування. Багато людей, коли дізнаються, що я за фахом – історик, питають: “А ким ти можеш працювати? Вчителем історії в школі?” Складається враження, що людина з історичною освітою  може лише сидіти в школі і вести уроки для таких самих фанатиків, як і вона.

– Так, у мене те ж саме. Але я кажу, що це вміння аналізувати інформацію. Та ж політика, всі ми у неї так чи інакше залучені, це і є прикладна робота. Той же піар. Історія – це дуже базова дисципліна. Це глобальна царина, в якій можна бути спеціалістом, а можна бути й вчителем. Для цього потрібно мати талант. Мене питають: “Ти такий молодий, невже ти все життя будеш вчителем?” Я кажу: “У вчителя теж є кар`єра. А що в цьому поганого?” Якщо у тебе є талант вчителя, до тебе приходять діти і вони вдячні за отримані знання, то це та ж сама віддача, що й кількість проданих квартир для рієлтора. Чому рієлтор – це престижно, а вчитель – ні?

– Образ роботи вчителя як непрестижної, як на мене, формується завдяки двом причинам: 1) низьким зарплатам  2) тому, як деякі вчителі самі ведуть уроки. 

Прийшов, відчитав урок і пішов.

– Так, бо інколи вчитель приходить і проводить урок “від дзвінка до дзвінка”, а навіщо – ніхто не розуміє. І складається враження, що його робота не має сенсу. 

– Так. Маю свіжий приклад. Ось навіть сьогодні з дітьми розглядали, які існують професії в громадянській освіті і ринок професій, що не можуть бути замінені машиною. Так, робота можна навчити механічно видавати інформацію, але у мене, наприклад, ви на контрольній не зустрінете жодної зайвої дати. У вас є інтернет, читайте дати там. Мені важливіше розуміння того, що сталося, а не того, яка точна дата. Бо якщо ви розумієте подію, то й запам`ятаєте дату. Скажіть мені століття. Ви орієнтуєтеся в тому, що це Середньовіччя? І це вже добре. 

Вчитель має не лише дати знання. Інколи у вчителів є така зверхність. Що от я месія, а от вони не хочуть сприймати. Я завжди апелюю до себе. Може, це я щось не так роблю? Якщо у мене в класі 20 дітей, і це – 20 особистостей. Треба мати хист, аби знайти підхід до кожного. Вчитель може працювати лише з власного бажання. Роботи за принципом “куди взяли чи куди відправили”, бути не має.

– Це ж якраз так і працювали в Радянському Союзі. 

– Так, все так. У мене в родині – династія вчителів, починаючи з прапрабабусі. Я з 9 класу писав календарно-тематичні плани для батьків. Мене ніхто не змушував до цього. Мені навпаки казали: “Може вступиш на юридичний, у тебе знання є?” Я відповідав, що хочу бути істориком. І батьки мені не заперечували, хоча знали, що заробляти я можу мало. Зараз я працюю в приватній школі, тож ситуація тут інша. Але ринок праці я знаю, бо батьки працюють у звичайній школі. Це абсолютно знецінює працю вчителя в очах дітей.

Коли в 11 класі діти можуть завдяки Інстаграму заробити втричі більше, ніж вчитель, то в очах дитини формується відповідний його образ. І діти тут не винні. Це так працює суспільство. Люди звертають увагу на те, який в тебе телефон, як ти одягнений тощо. А держава має попіклуватися над тим. Не лише казати вчителю те, як він має викладати. Але й те, що оплата роботи вчителя має бути гідною – це теж база, яку Міністерству освіти теж потрібно дещо підкоригувати. 

– Чи є якась кардинальна відмінність між сприйняттям історії дітьми, їх батьками та, можливо, навіть старшим поколінням, яке вчило історію ще в радянський час? 

– Теперішні діти значно більш відкриті до нової інформації. По-перше, вони вже володіють комп`ютерними технологіями і для них пошук інформації вже простіший. От вони кажуть: “Ми погуглили українською, російською та англійською, і у нас – три різні відповіді на Ваше запитання”. 

Коли навчалося пострадянське покоління, то воно фактично навчалося на основі тієї ж радянської школи. І ті вчителі, які ще застали радянську освіту, вже не перевчалися. Курси підвищення кваліфікації – це ті ж люди розповідали те ж саме, що в СРСР.

Майстерність вчителя має бути на покоління. І такі допоміжні засоби, як, наприклад, VR-окуляри, звичайно, дозволять під час уроку гуляти Версалем під час підписання там мирної угоди, але вчитель має вміти провести урок так само якісно з крейдою та мапою.

Сучасні діти значно більш відкриті до інформації, вони її швидше аналізують. А старше покоління вже має травму історією. Вони її десь вчили, щось чули. Вони вчили історію в школі, а потім їм сказали, що насправді все було не так. Мовляв, нащо нам була “історія обману”? Ми ж все одно не дізнаємося істини… Все не так однозначно…

– Виходить свого роду парадокс: через те, що в радянський час вивчення історії було дуже викривленим, зараз деякі люди всерйоз ставляться до “альтернативної історії”, яка насправді є всього лише конспірологічною маячнею. Так, у якійсь газеті ще у 2009 році була стаття про те, що нібито атомну бомбу “Малюк”, яку США використали в Хіросімі, ці ж американці вкрали у німців, а німці, в свою чергу, у Харкові. І люди сприймають інформацію за принципом: “Тоді нам брехали, а зараз же нам розкажуть ВСЮ правду!”

– Так, і це дійсно проблема. Нещодавно бачив на телебаченні передачу під назвою чи то “Неймовірна історія”, чи щось таке. І там теж… Все ніби побудовано… Ніби історичні факти подано, але я розумію, з яким тоном це читається, і все інше, і це дуже небезпечна стежка. Нещодавно дитина в 10 класі мені сказала: “Ігорю, може досить нам розповідати про те, які ми нещасні?”. Справді, і тут може бути помилка вчителя, коли ми звертаємо увагу лише на гноблення, приниження…Україна – ніби фенікс, якого спалюють і який щоразу відновлюється.

Не існує народів, які або тільки переможці, або тільки переможені.  Якщо подивитися історіографію 1990-х, початку 2000-х. Там куди не глянь, написано, які українці бідні, і як нас всі гнобили. Але при цьому увага не акцентується на тому, як ми з поляками ледь не спалили Москву у 1618 році, як із литовцями і білорусами розбили московитів під Оршею за сто років до того. Це – наслідок народництва, яке ще в якійсь мірі культивувалося в Радянському Союзі.

– Я це називаю комплексом жертви.  Моя мета – не розповісти, як нас принижували, а як ми встояли. Історія має надихати. Вона не має розчаровувати людей, показувати, які ми були поневолені. Вона має вказувати на досвід того, чому поневолювали та як визволялись.

– Наскільки важливим є вивчення історії з точки зору виживання нації?

– Історія формує стержень, вона формує розуміння та застерігає. Це свого роду “броня”, яка не дає тебе розбивати. Інформаційна війна є складовою глобальної війни. Історія – це інформація. Вона потрібна, аби бути підкованим, аби вміти аналізувати. Історія вчить цьому.   Кажуть, що історія – це найкращий вчитель, у якого найгірші учні. Історія – це одна з тих дисциплін, яка вчить ніколи не здаватися. Історія – це не про минуле. Це той present continuous, якого немає в українській мові. Це дія, яка відбувається зі мною зараз, якою я завдячую минулому і яку я передбачаю у своєму майбутньому. Тому історія мене захистить. Коли мені погано, я беру книжку з історії і читаю. Бували настільки темні часи… Але під час них народжувалися люди, які ставали світлом доби. Завдяки цьому вже народився я, у якого є інформація, всі інструменти для того, аби продовжувати свою боротьбу. Історія застерігає. Діти мають запам`ятати досвід поразок та тріумф перемог українців. Поразка так само важлива для вивчення, як і перемога.

– Можливо, навіть і важливіша, бо вивчення поразки дає змогу провести аналіз. 

– Так, це свого роду як робота над помилками. Робота над помилками відсутня у шкільній програмі з історії, а контрольні роботи зводяться до дат. Якщо дитина просто запам`ятає, що Русь прийняла хрещення у 988, а у не у 999 році, то це нічого не дасть. Учень має розуміти, чому Русь взагалі прийняла хрещення. Форми есе теж немає, а ЗНО – це лише тести. Це механічне запам`ятовування дат. Це не формує світогляду, ми над цим ще маємо працювати. 

Освіта – це стратегічне питання під час війни. Ми тут маємо стояти спільним фронтом. Суспільство має реагувати на те, що НМТ з історії скасовується. Ми маємо визначати суспільну думку.