Розповідь опублікована на сайті маріупольського видання 0629.

“Не ждать конца, в часы уставив взгляд, Тогда и на краю свободно дышишь. И пули, что найдёт тебя, Ты не услышишь, А остальные мимо пролетят”.

“Кожного дня останні три тижні в Маріуполі я повторювала ці слова Макаревича, як мантру. Вони допомагали мені долати страх”, – розповідає маріупольчанка Катерина.

Весь сенс її життя в ці дні звівся до однієї єдиної речі – врятувати власну дитину, доньку Сашу.

Кожного дня під час обстрілів Катя схилялась над донькою, затуляючи від загрози.

“За три тижні моя спина зігнулась так, що я досі не можу розпрямитися”, – каже жінка.

Для будь-якої матері немає нічого важливішого, ніж життя дитини.

“Я зараз в безпеці. Намагаюсь якось жити, зібрати себе до купи. Ось вирішила вранці, як колись, піти на пробіжку. Я біжу по ранковому Львову, а в голові прокручую знову і знову свої розмови з донькою.

– Мама, а якщо ми загинемо? Мені страшно.

– Не бійся доню. “Пулю, которая нас найдет, мы не услышим”. Якщо нам судилося загинути – ми нічого не відчуємо. Боляче не буде. Не бійся.

– Мамо, а якщо ми не загинемо, а будем поранені?

– Ні, доню, цього не трапиться.

Всі три тижні дев’ятирічна Саша спала в гірськолижному шоломі, щоб якщо щось, не поранити голову. Катя тренувала її, як могла.  Казала: “Ти спиш. Тривога. Встаєш. Черевики тут. Шолом. Куртка – хапаєш і в коридор, одягаєшся вже там”.

“Саша стала дуже дисциплінована. Я тільки коротко кажу – у ванну! І вона мовчки миттєво – туди. Здавалось, що не хвилювалась. Зібрана така. Мовчазна. Ось тільки малювала все чорним…”

Катя з чоловіком відпочивали в Буковелі, коли почалась війна. 25 лютого повертались у Маріуполь. На Східному Маріуполі вже палав.

“Чому не поїхали з міста одразу? Не знаю. Мені здавалось, що за 8 років наше місто стало фортецею. Думала, що не трапиться такого страшного. Нам з чоловіком здавалось, що всі, хто залишає місто, — зрадники Маріуполя. Ми працювали, допомагали іншим, ми відчували, що потрібні тут і зараз. Коли почались килимові бомбардування, я подумала, що помилялась”

Катін чоловік – лікар. Він майже не з’являвся дома. Ночував у лікарні.

– Мама, а чому, коли тато працює, ми їмо один раз на день, а коли тато приходить  — то два? – питала Саша.

Лікарі працювали в такій напрузі, що навіть страшно уявити. В ті короткі години, коли чоловік приходив додому, Катя готувала насправді не тільки для нього, а для всіх його колег. Він брав із собою в лікарню кашу, плов – все, що вдавалося приготувати, і годував колег, які жили далеко від лікарні і не мали взагалі можливості потрапити додому.

“Коли у нас зникло світло і вода, а газ ще трошки був, ми зрозуміли з мамою, до чого все йде. Витягли все м’ясо, що було в холодильнику, і почали на газу його тушкувати. Трохи не дотушили – закінчився газ. Але це тушковане м’ясо рятувало нас. Ми змішували з крупами і готували кашу на багатті у дворі.

Щоб бути корисною, Катя почала волонтерити. Закупала ліки для лікарні, необхідні речі для молодих матусь і немовлят. Розвозила все це по місту.