Нормандська зустріч, про необхідність якої весь час говорили монобільшовики, відбулася!

Президентська адміністрація, Кремль і залучені до процесу громадські та політичні групи по-різному трактуватимуть подію на свою користь.

Однак уже зараз можна з упевненістю стверджувати – ніякого прориву не відбулося.

Останніми місяцями в середовищі скептично налаштованих до Зеленського політиків і громадських активістів тривала дискусія про те, наскільки усвідомленою є позиція президента України щодо переговорів.

Умовно кажучи, суперечка зводилася до двох тез. Перша — у Зеленського є таємний план, який допускає масштабні поступки щодо Кремля. Друга — у Зеленського немає ніякого усвідомленого плану капітуляції. Як немає, власне, і усвідомленого плану перемоги України у війні. І його прагнення форсувати нормандську зустріч походить від нерозуміння справжніх мотивів Путіна та Кремля.

Схоже переговори у Парижі поставили крапку в цій суперечці.

Президент Зеленський виявився унікальною постаттю в історії української політики. Ретроспективно можна стверджувати, що ця недосвідчена у політиці людина щиро вірила у все, що говорила під час передвиборчої кампанії.

Картина світу Зеленського, нагадаємо, будувалася на надто проросійському переконанні в тому, що війна точиться бо на ній заробляє влада загалом і президент Порошенко зокрема. Путін і його інтереси випадали з цієї картини світу. Цілком можливо, кандидат в президенти Зеленський щиро переоцінював можливості власної чарівності й чесність намірів. Очевидно, не брехав він і кажучи про те, що йому просто необхідно на особистому прикладі переконатися в тому, хто є Путін. Хоча відповідь на поставлене запитання Зеленському міг дати ветеран і волонтер російсько-української війни.

Судячи з результатів саміту, зоровий контакт відбувся і нічого доброго з цих огдядин  не вийшло.

Вже зараз можна з упевненістю стверджувати, що Москва досягла своєї програми-мінімум. Путін продемонстрував саму готовність продовжувати діалог. Крім того, в спільному комюніке вказана необхідність імплементації неоднозначною і шкідливою для інтересів “формули Штайнмаєра” в законодавство.

Щодо цілей і завдань України – то була досягнута та ж програма-мінімум. Ми не капітулювали перед обличчям агресора. Досягнення так собі, але з огляду на суспільне напруження навколо переговорів відсутність явно невигідних для України результатів уже слід визнати позитивним результатом.

Тим часом  підсумок зустрічі ставить перед Зеленським величезну кількість внутрішніх викликів, бо підриває основи й головну ідею його президентства — ідею досягнення швидкого миру.

На своєму політичному шляху Володимир Зеленський парадоксально повторює шлях свого головного антагоніста — Петра Порошенка. У 2014 році, нагадаю, п’ятий президент України обирався в надії на швидкий мир.

Саме обіцянка “закінчити АТО за кілька місяців” і принципова неможливість виконати цю обіцянку стала головним політичним проломом у корпусі політичного корабля Порошенка.

На виправдання п’ятого президента України можна сказати не лише те, що він публічно перепросив за цю необачну тезу. Але і те, що перші кілька місяців війни Збройні сили успішно діяли проти диверсійних гібридних підрозділів Росії. І що АТО і справді могло бути завершено, якби Росія не ввела на територію українського Донбасу регулярні частини армії. Включаючи ППО і реактивну артилерію. Іловайськ і Дебальцеве стали наслідком поразки Кремля в гібридній війні та переходу Росії до прямого військового наступу на Україну.

Шостого президента України виправдати в цьому контексті неможливо. Навесні 2019 року  на відміну від весни 2014 року  всім, хто хоч якось цікавився війною і політикою, було все ясно.

Передбачити поведінку Росії в ситуації, що склалася, так само нескладно.

Не отримавши в Парижі капітуляцію від Зеленського, Володимир Путін діятиме стосовно нього так само, як він діяв проти президента Порошенка.

Конфлікт   розвиватиметься за абхазьким сценарієм. Провокації на фронті. Дестабілізація ситуації всередині України. Дискредитація влади та президента за допомогою своєї агентури та 5-ї колони. Квінтесенцією цього цілком може стати нова військова операція з “відновлення територіальної цілісності “ДНР” і “ЛНР”.

Добре, що всі формальні рішення для цього сценарію вже підготовлені. “Поради” прищеплених квазіреспублік вже формалізували свої рішення щодо “відновлення територіальної цінності”, угруповання військ на кордонах України зростає, так само як зростає мілітаризація окупованих територій у вигляді зміцнення “корпусів ДНР і ЛНР”.

Побічно про готовність Росії до відновлення широкомасштабної війни говорить і посилення позицій Суркова. Як ми бачимо, чутки про занепад зірки Владислава Юрійовича виявилися надто перебільшеними. Помічник президента Росії був однією з головних дієвих фігур зустрічі у Парижі. І наші, і західні спецслужби вважають, що саме він є головним ідеологом “абхазького” сценарію для України та Донбасу. На відміну від віце-прем’єра Дмитра Козака, який, зазвичай вважається, є головним апологетом “придністровського” сценарію щодо реінтеграції ОРДЛО в тіло України на умовах Москви.

Звичайно ж, не можна стверджувати, що ці сценарії — якась річ у собі. Вони перетинаються і дістаються з-під зеленого сталінського сукна на столі Володимира Путіна в разі потреби. Новий виток війни з точки зору Путіна може бути просто інструментом примусу Зеленського до миру на своїх умовах. Війна може розглядатися інструментом запихання “республік” в Україну.

Все це ставить перед Зеленським по-справжньому екзистенціальне питання. Питання щодо його власної трансформації з голуба миру в яструбка захисту суверенітету.

Саме цей еволюційний шлях за п’ять років пройшов президент Порошенко. Свідомий того на завершення своєї каденції, що єдиними союзниками України можуть бути лише українські армія та флот. А єдиним союзником президента  країни що воює може бути лише пасіонарна патріотична меншість. Та сама “войовнича меншість”, яка так набридла другу Зеленського Сивосі та іншим “втомленим від війни” жителям з “95 кварталу” та “Ліги сміху”. Оскільки тільки це меншість, на відміну від пасивної більшості, готової у разі чого шикуватися в черги перед військкоматами.

Відсутність капітуляції України в Нормандії, до речі, також можна зарахувати до перемог цієї меншини. Що виходить на марші ветеранів та протести проти перетину “червоних ліній” державності. Активна громада — найкращий запобіжник від прийняття дурних рішень з боку влади  і остання надія України в разі початку нового витка агресії.

Суспільство, яке чинить опір агресії та окупації. Народ, який захищає будинок власної державності — завжди виграє в історичній перспективі.

Для Володимира Зеленського настає час X. Після Нормандії час прискорюється. І подальші дії Путіна змусять Зеленського остаточно визначитися з тим, з якого боку фронту він хоче перебувати. Війна Росії проти нашої країни не передбачає місця президента України над сутичкою.