Ми зустрічаємося з Олександром в одному з київських пабів після роботи. Він розповідає, що після звільнення з російського полону влаштувався у компанію, в якій колись працював у Криму, ще до окупації. “Знаєш, я анархіст за поглядами. Анархісти нібито ж мають виступати проти держави як такої. Але коли я чую, як російські анархісти говорять про “громадянську війну” в Україні – мене аж розпирає від злості”. Поки чекаємо наше замовлення – говоримо про останні новини. Резонансні суди. Війну. Врешті, починаємо згадувати події 7-річної давності, коли Росія окупувала дім Олександра – Сімферополь і півострів Крим. Тут і далі – його пряма мова.

Коли починався Майдан і у центрі Києва поставили намети – ми з друзями з антифашистського руху навіть не звернули на це уваги. Ну, тому що в Києві постійно відбувалися якісь акції, мітинги. І ми тривалий час не могли визначитися, як ставитися до Майдану. Але коли побачили відео за 30 листопада, як мусора жорстоко б’ють всіх: і літніх людей, і молодь, і дівчат. Як женуть протестувальників вулицею, як добивають їх на землі натовпом – це була жесть. Плюс ми бачили, як трійка опозиційних лідерів (Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок – ред.) намагаються приватизувати протест, як рядових протестувальників називають провокаторами. Це сильно вплинуло на нас. Коли вже у січні ухвалили диктаторські закони Януковича (пакет законів, подібних до російських, які забороняли “несанкціоновані мітинги”, їздити в автоколонах, носити шоломи чи балаклави тощо – ред.), з’явилися перші убиті протестувальники – стало зрозуміло, що альтернативної точки зору, альтернативного ставлення до протестів бути не може.

У Сімферополі в цей час теж відбувалися мітинги. Це було під Радою міністрів Криму, на площі Леніна. Там організовували акції наші знайомі, Меджліс, ліберальна тусовка міста. Проте ми туди не ходили, аби зайвий раз не показувати обличь. Від нашого антифашистського руху там був хлопець, який осторонь спостерігав за протестами. І така ж людина була від ультраправих. Вони якось розговорилися, обмінялися телефонами, познайомилися. Згодом цей хлопець, з “правих”, захищав мене з друзями від натовпу школярів, які вирішили з нами побитися, бо ми “ліві”. І так сталося, що з частиною представників “правого” руху ми почали спілкуватися саме під час Майдану, хоча знали одне одного й до цього. Просто в попередні роки ми були по різні боки барикад. Вже пізніше нам “праві” розповідали, що 26 лютого у натовпі Антимайдану під будівлею Ради міністрів Криму бачили своїх знайомих з “правого” руху. От така історія.

Ми вперше з хлопцями вийшли на вулиці 23 лютого. Тоді була акція вшанування загиблих на Майдані. Потім був марш від перехрестя вулиць Севастопольської і Козлова до площі Леніна, де Рада міністрів. Вже там свій величезний мітинг влаштовував Меджліс. А ми з друзями з антифашистського руху організувалися й пішли допомагати з безпекою. Аби не було провокацій.

26 лютого, коли під Радою міністрів Криму відбувалися сутички, я весь день був на роботі. Знайомі, які на той мітинг ходили, розповідали, що була повна “каша”: того дня билися Майдан і Антимайдан. І ще був момент, який я добре запам’ятав. У Сімферополі ультраправі були шовіністами, вони погано ставилися зокрема і до кримських татар. Але 26 лютого 2014 року вони підняли червоно-чорний прапор національно-визвольної боротьби українців поруч з кримськотатарським прапором. На одному держаку. Це мене здивувало і вразило одночасно.

27 лютого я вирішив з’їздити під Верховну Раду Криму. Побачив там кулеметників у камуфляжі без розпізнавальних знаків. Жодних нашивок, обличчя сховані за балаклавами. Такі ж люди з’явилися на перехрестях великих доріг, на центральних пішохідних вулицях. Згодом вони з’явилися біля військових частин. І я на 99% був певен, що це росіяни. Тому що скільки себе пам’ятаю – Крим був проросійським регіоном. І місцеві еліти здебільшого були налаштовані проросійськи.

Врешті, ще на початку 90-х була історія з проголошенням незалежності півострова. Здається, тоді це робив президент Криму Юрій Мєшков. Але я малий був, не надто це пам’ятаю. Плюс вже під час Майдану місцевих готували до окупації та референдуму. Наприклад, у Сімферополі в тролейбусах були телевізори. І там крутили пропагандистські відео про Майдан: що це зло, вогонь і сутички. Здається, там навіть був якийсь голосовий супровід. І це не було відео якогось телеканалу, це був запис з інтернету. Вже пізніше, після втечі Януковича, я зустрів знайомого, з яким ми колись працювали разом на “Новій пошті”. І він мені цілком серйозно розповідав, що у Крим їде поїзд з бандерівцями, які нас всіх будуть вбивати.

9 березня ми знову вийшли на мітинг. Цього разу біля парку Шевченка. Організатори з нами не контактували, ми самі вирішили прийти, аби допомогти з безпекою. І того дня я побачив, як на акцію приходять… скажімо так: асоціальні люди. Можливо, напідпитку. Вони говорили з учасниками протесту, брали в них листівки. А потім я побачив, як до нас суне цілий натовп: на око 100 таких самих асоціальних людей, може більше. І вони були агресивно налаштовані. Ми з хлопцями вийшли їм назустріч і встали у ланцюг, аби захистити протестувальників і відбити напад, якщо він раптом станеться. Сутичок, на щастя, не відбулося. За тиждень, якщо не помиляюся, біля парку Шевченка мав бути ще один мітинг, але провести його ми не змогли: на нас там уже чекали тітушки.

16 березня у Криму влаштували “референдум”. У цей день ми з друзями зібралися подалі від центру, аби не псувати собі настрій і не розчаровуватися в людях. Намагалися відпочити. Один зі знайомих згадував, як бачив сюжет по телебаченню, де учасники “референдуму” розповідали, як відбувається голосування. І наводив коментар одного з учасників у тому сюжеті: “…голосувати йшли всі: люди, татари…”. І, як на мене, ця цитата – расистська дичина. Просто аби ви розуміли, хто зокрема ходив на те “волевиявлення”. Згодом до нас приїхали журналісти з Франції, аби зняти сюжет про кримських майданівців. Ліричний відступ: ми під час усіх подій у Криму намагалися допомагати іноземним журналістам. Не лише переносити апаратуру, ні. Ми намагалися стежити, аби вони були в безпеці. Бо місцеві на іноземців погано реагували, були випадки нападів.

Додому в той день я вертався через центр. І це було якесь пекло. На площі Леніна був святковий концерт. Там же встановили якісь “барикади курця”: місцевий Антимайдан намагався зробити те ж саме, що й на Майдані у Києві. Вони притягли якісь піддони, колючий дріт, шини, звалили все на купу. Там же стояла польова кухня і можна було випити 100 грам. Поруч стояла міліція, обвішана георгіївськими стрічками. Запам’ятав, що біля магазину “Сільпо”, який був тоді у центрі Сімферополя, була сім’я: чоловік, дружина і діти. У чоловіка вище поясу одягу не було – лише російський триколор, зав’язаний на плечах. І він з пляшки пив горілку. І люди, які на площі, скандують: “Росія”. Того ж вечора у всіх барах і караоке, повз які проходив, співали російські пісні. А деколи й взагалі – гімн Росії. Центр був забитий народом. І ситуація абсурдна, з неї можна було б посміятися, якби я був просто стороннім спостерігачем. Але я ж жив серед цих людей! Було сумно це усвідомлювати.

Загалом події з цим “референдумом” розвивалися стрімко. Його ж намагалися тричі провести, змінювали дати. Всюди у місті висіла агітація й заклики прийти і проголосувати. Ми тоді ще з друзями жартували: якщо таки “проголосують” за “незалежність” – то у нас буде Кримська народно-демократична республіка. Матимемо свою КНДР. При цьому люди, які закликали Росію, як мені здалося, схожі на сектантів – вони не сприймали раціональних аргументів. Було враження, що за кілька днів народ у Сімферополі просто показився.

Я розумів, що Росія таки забере собі Крим. Але на відміну від симпатиків Антимайдану, я також розумів, що півострів не буде звичайним російським регіоном, ні. Уявлялося, що ситуація в нас буде трохи краща, ніж в Абхазії, Осетії чи Придністров’ї. І в результаті Росія хоч і декларувала приєднання Криму, але жити там не так вже просто. Наприклад, там діє лише один банк. І знайомі, які лишалися в Криму, розповідали, що він бере з клієнтів гроші за додаткову послугу: захист від крадіїв та шахраїв. І коли ти банку висуваєш претензії, мовляв, це ж ваша базова функція, вони відповідають просто: “Не подобається? То шукайте інший банк”.

18 березня Росія підписала “документ” про приєднання Криму. І, якщо чесно, після попередніх днів, після всіх подій, починаючи із появи людей зі зброєю на вулицях, це сприймалося лише як формальність. Спочатку здавалося, що може початися війна, але після “референдуму” стало зрозуміло, що бойових дій ніхто не планує. З явних змін, які почалися після того, – поява рублів. З квітня вони були в обігу поруч з гривнями. Навіть був якийсь коефіцієнт співвідношення однієї валюти до іншої, але його майже ніколи не вдавалося точно вирахувати.

Ми з друзями з антифашистського руху знали, що таке Росія. Ще з нульових ми в Криму влаштовували акції солідарності з російськими антифашистами, анархістами, які потерпали від репресій. Нам не треба пояснювати, що й до чого. Тому частина знайомих виїхала з півострова. Наприклад, один знайомий за день до референдуму взяв білет в один бік, до Львова. І тепер там живе. Встиг повоювати на Донбасі, був в “Айдарі” якийсь час. Входив до “Автономного опору”. А 2017 року в нього були обшуки (у жовтні 2017 року у Львові Служба безпеки провела обшуки в активістів “Автономного опору”, підозрювала їх у підготовці державного перевороту – ред.). І знайомі казали, що СБУшники під час обшуків говорили: “Думаєте, справи Майдану закрили? Хрін там, все лише чекає свого часу”. І це казали представники спецслужб не десь у Криму, на півдні чи сході України, ні. Це відбувалося у Львові. Тобто, як мені здається, силовики все пам’ятають, досі ображені на Майдан і просто чекають.

Після “референдуму” стало зрозуміло, що брати участь у публічних акціях – небезпечно. По місту, та й загалом у Криму, з’явилися оголошення-листівки, з фотографіями та адресами активістів. Розповідали, що ми проходили вишколи в таборах ЦРУ. Що цікаво: адреси, які вказували, це була наша прописка. Тобто цю інформацію брали з офіційних баз даних, можливо – міліції. Я вирішив, що публічна діяльність для мене виключена.

Згодом на мене через спільних друзів вийшов один хлопець, який запропонував взяти участь в одноразовій акції: ми планували підпалити офіс Партії регіонів. А за сумісництвом – Штаб самооборони Криму. За чутками, які до нас доходили, там катували громадських активістів і загалом підозрілих для Антимайдану людей. Фактів про катування саме в цій будівлі я не знаю, але фанати “Таврії” (футбольний клуб з Сімферополя – ред.) розповідали, що під час одного з матчів, вже не згадаю точно якого, міліція їх затримала й частину людей повезла до офісу Компартії (ймовірно, Олександр говорить про епізод 6 квітня 2014 року, коли міліція Сімферополя затримала групу фанатів за український прапор на трибунах – ред.). І там їх катували: били, підключали струм до тіла. От така історія.

Вже після офісу Партії регіонів (підпал стався в ніч на 18 квітня 2014-го, офіс ПР був порожній, постраждалих не було, Кольченко, за версією “слідства”, “стежив за прилеглими вулицями”, збитки від пожежі оцінили у 200 тис. рублів – ред.) ми з Олегом Сенцовим і Геною Афанасьєвим їздили містом і закидали фарбою проросійську рекламу на білбордах. Важливий момент: ми не надто добре знали один одного. З Олегом нас звела спільна знайома, він один раз возив нас на Майдан до Києва, потім ми кілька разів зустрічалися. Гену я знав ще гірше.

9 травня ми з друзями вибралися відпочити в ліс під Ялту. Частина знайомих з антифашистського руху лишилася у Сімферополі. Вони мені зателефонували й розповіли, що бачили, як хлопця з татуюваннями, дуже схожими на тату Гени, затримують і саджають у цивільне авто. Я одразу ж зателефонував знайомому, з яким підпалювали офіс регіоналів. І він виїхав з Криму. Потім зателефонував Олегу, він сказав: “Мені телефонував Гена і пропонував зустрітися. Але говорив якимось загробним голосом. Я зрозумів, що відбувається щось не те. А твій дзвінок розставив усе по місцях”. 10 травня я вже був у Сімферополі, ввечері ми з Олегом домовилися про зустріч. Але він не прийшов. На дзвінки не відповідав. Згодом я дізнався, що його затримали. Тож я вирішив виїхати з міста, знову до Ялти. Були пропозиції вибратися з Криму, але мені здавалося, що десь на адмінкордоні російська ФСБ перевірятиме поїзди і обов’язково мене знайде.

Минуло 6 днів. І я думав, що якби мене шукала ФСБ, то вже давно б знайшла. Тому я повернуся до Сімферополя. Пішов гуляти зі знайомими. Ми проходили повз колишню будівлю СБУ (після окупації там базується ФСБ – ред.), звідти вибігли люди в костюмах і нас поклали лицем в асфальт. Знайомих відпустили, а мене довго розпитували про якихось людей. Про Сенцова, Афанасьєва. А я цих прізвищ не знав. Ми ж з Олегом і Геною по прізвищах не знайомилися. Тож навіть якби я і хотів щось розказати – просто не зміг би. Питали ще про когось, але про таких людей я навіть і не чув ніколи. Отак я дізнався, що є членом “терористичної групи Сенцова” і що ми планували підірвати пам’ятник Леніну, лінії електропередачі та кілька мостів.

Суд нагадував театр абсурду (Сенцова і Кольченка судили в Ростові-на-Дону – ред.). Чи якусь виставу. Я був статистом, від якого нічого не залежало. Складалося враження, що я в якійсь VIP-ложі і спостерігаю за процесом. 12 чи 14 серпня 2015-го, точно не згадаю, в суді почалися дебати, виступала прокуратура, просила для мене 12, а для Олега 23 роки тюрми. Ми тоді сиділи чи то в суді, чи то уже в боксах, з яких нас мали забирати в СІЗО. І говорили, що як суд випаде на 24 серпня, то можна буде влаштувати перфоманс, заспівати Гімн України. Вирок нам читали 25 серпня, але ми все одно співали. І знаєте, коли я співав, відчув, що я не просто статист. Що можу щось зробити. Показати свою позицію. Прізвище судді, який читав вирок, уже не пам’ятаю (Сергій Михайлюк – ред.). Коли ми співали рядок “Згинуть наші вороженьки”, суддя оголосив перерву і вийшов із зали. Було весело.

Вже у таборі я багато думав: чи треба було виїжджати з Криму? Думаю, за ці роки я б міг принести більше користі і родині, і суспільству. А з іншого боку, я познайомився з купою хороших людей і в Росії, і в Україні. І наша історія, сподіваюся, стала ще одним прикладом того, що таке Росія. Тобто поліцейська, авторитарна держава.