Жителі Нових Санжар відчайдушно чинили опір рішенню організувати саме в їхньому населеному пункті двотижневу обсервацію для людей, які прибули прямо з епіцентру епідемії смертоносного грипу – попри всі запевнення президента та інших чиновників у тому, що медичний центр Нацгвардії буде «об’єктом, що найкраще охороняється в країні», що він буде оточений подвійним кільцем охорони з 300 бійців, що всі прибулі громадяни ретельно обстежені і клінічних проявів вірусної інфекції у них не виявлено, а тих, у кого запідозрили підвищення температури, навіть на борт не пустили.
Спостерігати за обороною Нових Санжар від заморської зарази було дуже соромно. Але і судити цих людей складно. Кілька днів тому ту ж рішучу готовність «не пускати заражених» демонстрували жителі інших міст – перекривали дороги, палили шини і навіть проводили захисні молебні. Звичайно, тут напрошуються аналогії з середньовічними «чумними погромами». Але списувати все на мракобісся і моральну деградацію «небагатьох спровокованих і екзальтованих громадян», як висловився Антон Геращенко, було б очевидним спрощенням. Причини події – і складніше, і глибше, і масштабніше. Така ситуація могла б і все ще може статися в будь-якому українському місті.
Тому що жителі всіх українських міст, включно зі столицею, перебувають під гнітом «потрійного НЕ» – некомпетентності, невігластва і недовіри.
Загроза неконтрольованого поширення вірусу COVID-2019 урядами всіх країн світу сприймається як кризова ситуація, яка вимагає антикризового врегулювання за двома основними напрямами – обмежити поширення власне вірусу і обмежити поширення паніки.
У нашому ж випадку уряд зробив все, щоб загасити пожежу гасом. Хоча хотіли як краще, наприклад – показати, що уряд готовий зустріти загрозу у всеозброєнні, а замість цього остаточно переконали людей в тому, що загроза вкрай серйозна і ми всі помремо. Річ у тім, що людське несвідоме не чутливе до частинки «не». Можна скільки завгодно повторювати «вам нічого не загрожує». Але хоча на раціональному рівні все добре розуміють сенс сказаного, чуйний радар несвідомого вловлює лише слово «загрожує».
Наприклад, президент Зеленський припустився грубої помилки, коли напівжартома погрожував опонентам, налаштованим на розгін паніки на догоду своїм – дріб’язковим, політичним – інтересам, підселити евакуйованих громадян в їх маєтки в Конча-Заспі. Президент видав своє справжнє ставлення до загрози поширення інфекції, показавши, що розміщення потенційних носіїв вірусу поблизу чийогось будинку – це покарання.
Саме тому, що в кризових ситуаціях у людей знижується активність кортикальних структур мозку, відповідальних за раціональну обробку інформації і такі еволюційні новації, як почуття гумору, а активність лімбічних структур, що забезпечують швидке і пряме реагування на загрозу, навпаки, підвищується, в антикризовій комунікації жарти, напівжарти, застереження і недомовки суворо заборонені. Рідко буває, коли косячать всі, однак в даному разі саме так і сталося.
Практично кожен представник влади, причетний до організації евакуації та обсервації, хлюпнув свій стакан гасу в загальне багаття. У підсумку ми могли спостерігати, як серія некомпетентних рішень, прийнятих посадовими особами, провокує ескалацію кризи. Замість шляхетної операції з порятунку людей з епідеміологічно небезпечної зони маємо 65 осіб, морально розчавлених гостинністю співгромадян, близько дюжини громадян, які перебувають під загрозою кримінального переслідування, кілька співробітників поліції, які отримали поранення і травми, і мільйони спостерігачів, шокованих зустріччю з власним колективним несвідомим.
Це що стосується некомпетентності. Тепер про неуцтво. З одного боку, кожен дорослий психічно здоровий член сучасного суспільства повинен володіти базовим набором знань про те, як поширюються вірусні інфекції та які заходи безпеки він або вона можуть зробити для зниження ризику зараження. І з цим в українському суспільстві останнім часом справи геть кепські. Тут справді має сенс говорити про культурну деградацію, з якою держава зобов’язана боротися, але українська держава цю боротьбу повністю провалила. А як йому не провалити, коли представники держави — це ті ж самі громадяни, занурені в середньовічну міфологію і сповідують дикі принципи щодо власного здоров’я?
Наприклад, рішення нагнати до місця протестів у Нових Санжарах якомога більше особового складу, щоб створити натовп і тим самим максимально збільшити ризик передачі хай не коронавірусу, але інших хвороботворних мікроорганізмів — це якраз наслідок невігластва.
З іншого боку, коронавірус сам по собі мало вивчений, а тому лякає особливо сильно. Тим більше необхідно надавати населенню всю актуальну наразі інформацію, причому робити це не для того, щоб «погасити паніку», а саме з просвітницькою метою — надати людям максимальну кількість правдивої інформації, яка дасть змогу приймати їм розумні, а не магічні, рішення по захист себе і членів своєї сім’ї від можливого зараження. Ще важливіше інформувати людей про те, які кроки необхідно зробити у разі, якщо зараження уникнути не вдалося і симптоми хвороби вже проявилися.
Адже очевидно, що вірус неможливо зупинити ні подвійним, ні десятерним кільцем охорони, ні навколо Нових Санжар, ні по периметру державних кордонів. Як очевидно і те, що для запобігання передачі інфекції потрібно захищатися не від людей, а від вірусів. Для цього не потрібні БТРи, для цього потрібні респіратори, свіже повітря і гігієна.
Боротися з громадським невіглаством — пряме і головне завдання держави. Але що робити, коли держава сама неосвічена?
І тут ми підходимо до головного пункту нашої програми — до недовіри. Зазвичай заведено вказувати на недовіру «знизу вгору», тобто на катастрофічно низький рівень довіри громадян стосовно власної держави. І це факт.
Люди вийшли на вулиці не тому, що вони дикі, а тому що вони абсолютно впевнені в тому, що якщо станеться щось по-справжньому погане (а ймовірність висока, див. пункти 1 і 2), то вони виявляться з цією бідою сам на сам. Люди прекрасно знають, що значить бути кинутим напризволяще, що означає бути незахищеними нічим і ніким у скрутну хвилину, і передають цей досвід з покоління в покоління. Чи можна покластися на вітчизняну систему охорони здоров’я? Ні. На систему соціальних гарантій? Ні. На недоторканність приватної власності? Ні. Нічого нема.
Але в кейсі «Нових Санжар» надто яскраво проявилася недовіра «згори донизу». Держава та її представники теж ні на гріш не вірять власним громадянам. Інакше б міністр охорони здоров’я Зоряна Скалецька відразу ж чесно заявила б про те, які саме місця дислокації евакуйованих громадян розглядаються, довіряючи спроможності громадян слухати розумні аргументи за умови, що ці аргументи розумні, а інформація є вичерпною. Але ні. Інакше міністр внутрішніх справ Арсен Аваков не виставляв би проти людей БТРи, вважаючи, що людей не можна переконати, їх можна тільки дотиснути. Але ні. Інакше б президент не соромив співгромадян за відсутність емпатії та співчуття до тих, пред’являючи як приклад шляхетність французів. Але ні.
Некомпетентність, невігластво і недовіра — це наш магічний Уроборос, змій, що кусає себе за хвіст. Невігластво людей породжує некомпетентність влади, яка породжує тотальну недовіру, яка породжує втечу людей в магічні захисні практики й далі по колу. І немає тієї остаточної, абсолютної, авторитетної інстанції, до якої можна апелювати з цього приводу.
Некомпетентність, невігластво і недовіра — симптоми хвороби, яка вразила наше суспільство. Ця хвороба цілком небезпечна для життя. Тому що те, що у нас зараз відбувається — це не життя. Це нескінченна битва за Нові Санжари.