Думки
Від Богдана до Брагара: чи навчаться можновладці поводитися гідно
Леонід Швець колумніст
Вічний український дефіцит - відсутність гідності влади. Скільки країні потрібно депутатів? Три мало, тисяча багато. Прикинули - і чотириста п'ятдесят багато. Зійшлися на трьохстах. Гарна цифра: триста спартанців, наприклад. Прийняли поправку до Конституції в першому читанні. А, може, вистачило б і тридцяти, тільки гідних?
П’ятниця, 7 лютого 2020, 15:08

Кількість важлива, але без якості не важливо вже нічого. Питання про розум і респектабельности законодавців останнім часом постає все гостріше. Може, воно постало б і раніше, якби тоді досягла нинішнього рівня фототехніка, що дозволяє заглядати в депутатські смартфони, так і поява самих смартфонів, соціальних мереж і месенджерів зробила загальнодоступним глибокий внутрішній світ народних обранців, а там виявилася, з одного боку, безодня, з іншого – приголомшлива порожнеча.

Втім, і старий добрий телевізор продовжує вносити свою лепту: «слуга народу» Євген Брагар саме в прямому ефірі телеканалу 112 запропонував мешканці Кіровоградської області Любові Павлівні Колючій продати свою собаку, щоб оплатити рахунки за газ.

Окреме питання, навіщо взагалі 25-річний аспірант-історик пішов на програму, в темі якої нічого не розуміє, і взагалі навіщо ходити на медведчуківський канал, надаючи респектабельність російській пропаганді. І все це разом – собачка, 112 і бажання молодої людини не зважаючи ні на що світитися в ефірі,  ставлять під сумнів користь, яку Женя-аспірант може принести народу в якості законодавця.

Але ж, зверніть увагу, Женя таки аспірант, та ще, судячи з усього, старанний, крім занять історією, він ще й польську мову викладає. Однак освіта не врятувала його, а, ймовірно, навіть підштовхнула до того, щоб публічно пороти нісенітницю. Брагар не єдиний такий, він просто найсвіжіший приклад, як відбувається самодискредитація правлячого класу. Зрозуміло, що молодий депутат у фракції на підхваті, править, скоріше, не він, а ним, і раптово впала Брагару на голову політична суб’єктність його як суб’єкта очевидно придавила, але ж формально – народний депутат, уповноважений представник народу.

Інший приклад – президентська прес-секретар Юлія Мендель, яка закінчила, як і Брагар, Київський національний університет імені Шевченка і навіть отримала в ньому ступінь кандидата філологічних наук. (Для допитливих: тема дисертації «Натурфілософська металогія лірики Володимира Затуливітра в контексті поезії 1970-90 рр.») У Вікіпедії Юлію Володимирівну шанобливо називають державним діячем, як Вадима Євгеновича – істориком. Та обставина, що державний діяч Юля потрапила на свою посаду нібито за результатами складного конкурсу, ніяк не рятує ні нас, ні її безпосереднього роботодавця від постійних плюх президентської прес-секретарки.

Так що там молоді-зелені, якщо вже навіть кандидат юридичних наук і заслужений юрист України Андрій Богдан постійно демонструє суміш інфантила і циніка, що не може не позначитися на сприйнятті його офісу, який, взагалі-то, не його офіс, а президента, а президент не сам по собі, а України. І так, це все кадри його, Володимира Зеленського, якому, навпаки, конче потрібні люди, які б компенсували початкову несерйозність його президентства.

Іншими словами, за всіма зовнішніми ознаками правлячому класу не можна відмовити в освіченості, це освічений правлячий клас, місцями навіть вчений, але за зовнішніми проявами він постійно губить одну дуже важливу річ: гідно представляти свій народ.

Мова навіть не про ефективність, якої, припустимо, буває складно досягти в силу якихось об’єктивних причин навіть найкращим фахівцям, а саме в умінні гідно нести влада, не викликаючи питання, якого біса ти в цій владі робиш.

Складовою частиною цього вміння, між іншим, є і вміння гідно з нею прощатися, а цим не може похвалитися майже ніхто з попередників нинішнього політичного покоління. В Україні вічні колосальні проблеми з показушністю не тільки при владі, а й у опозиції. Власне, влада і опозиція разом і становлять той самий горезвісний правлячий клас, дивлячись на який українцям кожен раз незмінно хочеться плюнути і виматюкатися: «Знову! ..»

Наскільки для України важливий приклад успішного керівництва, щоб остаточно не втратити віру в здатність керувати своєю долею, настільки відчувається божевільний дефіцит владної гідності. Йому в університетах не вчать, а відповідна політична традиція не склалася. Кажуть, це народ вибирає весь час не тих і не те, але, здається, навпаки, обрані для великих справ регулярно зливають свій і спільний шанс, використовуючи владу, щоб зім’яти, ум’яти країну у відповідність зі своїм дрібним масштабом і дріб’язковим розрахунком.

Зрештою, влада – це завжди персональний виклик, що стоїть перед конкретними людьми. Пошук правильних людей не можна припиняти, більше того, він повинен становити зараз головний політичний сенс. Як для правлячих, так і для опонентів.

Теги: Андрій Богдан, Юлія Мендель, власть, культура

Межа у Telegram

Підписатись