369 років тому гетьман України Богдан Хмельницький скликав військову раду у Переяславі. Втрачені та переписані оригінальні умови ради не завадили російським історикам протягом століть наполягати на тому, що під час Переяславської ради відбулося “об’єднання”. Омріяна парадигма зокрема й радянської влади дорого коштували українській нації.

Переяславські міфи спростували самі ж російські історики ще у ХІХ столітті. Але це не зупинило пропагандистів. Зрештою, це була одна з небагатьох історичних зачіпок у відчайдушному прагненні переконати усіх у величі та існуванні імперії.

18 січня 1654 року у Переяславі відбулася генеральна військова рада. Частина козацької старшини на чолі з Богданом Хмельницьким присягнула на вірність цареві Олексію Михайловичу на дотримання майбутнього договору, котрий зобов’язались укласти пізніше. Згодом схвалили угоду, що регламентувала фінансову та військову взаємодію Гетьманщини з московським урядом.

“Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновію.
Наш батю, полковнику чигиринський.
Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови
пили та гуляли,
А неприятеля під нозі топтали!”, – оспівували у Думі “Хмельницький і Барабаш” українського полководця.

На той час Хмельницький мав неабиякий авторитет серед населення.

“Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється…
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой, той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне”.

Натомість пророк українського народу Тарас Шевченко писав у “Розритій могилі”:

“Ой Богдане, Богданочку. Якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала”.

Були й інші слова, що характеризували наслідки рішень Хмельницького:

“Якби-то ти, Богдане п’яний,
Тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь!
Упився б! здорово упивсь!”

Розуміючи політику “збирання земель” московського царя, Хмельницький все ж погодився на небезпечний союз. Але чому? – Прослідкуймо події того часу, зокрема умови зовнішньої політики.

Гетьманщина виборює автономію під час Визвольної війни 1648 року, натомість виявляється затиснута між Річчю Посполитою, Османською імперією та Московським царством.

Відомо, що перед перемовинами з царем,  Хмельницький розглядав у союзники кримських татар. Проте битви 1649-1653 років – зокрема, під Зборовом (1649) засвідчили, що татари – ненадійні союзники. Окрім цього, результати битви під Жванцем (1653) розчарувала його й в османах.

Перед Хмельницьким постав дипломатичний вибір: з ким будувати союз задля збереження автономії.

На той час Москва та Україна мали “спільну” православну віру, це і зіграло на руку Московії.

Тож, гетьман висловлює прихильність до Московського царства. Він звертається до царя Олексія з проханням про допомогу в боротьбі з польським королем. І вже на Земському соборі у 1653 році спільним рішенням представників дворянства, духовенства, купецтва та інших верств населення Московського царства, погодили задовольнити звернення Хмельницького.

Окрім цього, Хмельницький намагався зіграти на суперечностях між Річчю Посполитою, Московією та Османською імперією (обіцяючи прийняти протекцію відповідно царя і султана). Він вбачав користь у реваншистських настроях царя.

Як результат, вже у 1653 році московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Власне, тут варто звернути увагу на аргументацію. Рішення учасників Земського собору зводилося до двох резолюцій:

1) “против польського короля войну весть”;
2) гетьмана Б.Хмельницького з Військом Запорозьким “з городами их и з землями принять”.

Бояри акцентували на фактах “зневаги польської стороною державної гідності Московської держави, переслідування православ’я в Речі Посполитій, загрози переходу православного українського населення в підданство турецького султана Мегмеда IV чи кримського хана Іслам-Гірея III”.

Російський цар, як і його піддані, ухопились за ідею “захистити” Україну.

Для початку процесу перемовин до Переяслава з Москви вирушило велике посольство, яке очолив боярин Василь Бутурлін. Хмельницький відмовився проводити зустріч у Києві, хоч на цьому спочатку наполягала московська сторона.

На самій Раді, окрім жителів Переяслава, були присутні козаки Київського, Чернігівського та Брацлавського полків.

Після молебня мала відбутися офіційна церемонія взаємної присяги щодо військового союзу. Але Бутурлін відмовляється присягати від імені царя, посилаючись на те, що “цар не присягає своїм підданим”. І це вже насторожило більшу частину присутніх, адже військово-політичний союз передбачав рівність сторін.

Українська сторона шляхом довгих перемовин, не у повному складі, все ж таки присягає на вірність царю попри супротив козацьких старшин.

Жодного письмового договору в Переяславі тоді так і не уклали.

Відмовились підтримати угоду полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко та Михайло Ханенко. У повному складі Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський, Уманський полки, деякі міста, серед них – Чорнобиль, а також духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим не згодились. Не присягнула московському цареві також Запорізька Січ.

Аби знизити супротив, козаків запевняють та дають гарантію щодо збереження державних прав Гетьманщини.

З кінця ХІХ століття історики намагалися визначити правові основи або ж юридичний характер укладеної угоди. Українські знавці схильні вважати, що це був військовий союз, котрий досягався за допомогою форми васалітету на основі збереження та розширення автономних прав Гетьманщини.

Другим етапом перемовин став проєкт договору, який у формі петиції з 23 пунктів до Москви повезли переяславський полковник Павло Тетеря і військовий суддя Самійло Богданович-Зарудний. Оригінал не зберігся, відомо лише про декілька московських чернеток, згідно з якими положення петиції об’єднали в 11 пунктів,  і 27 березня 1654 року схвалені царем у формі жалуваної грамоти. Серед основних вимог, –  Україна в межах трьох воєводств, визначених Зборівським договором, переходила “під царську руку” зі збереженням власного устрою, з вільним вибором гетьмана. Щобільше, між Україною і Московською державою зберігався митний контроль на кордонах.

Натомість гетьманові заборонили вести дипломатичні перемовини з Османською імперією та Річчю Посполитою, але заборона була формальною, оскільки Хмельницький майже одразу скеровує послів до Стамбула, а вже наступного року розпочинає інтенсивні перемовини про підданство султану.

Водночас підтвердженням так званого союзу також є лист кримського хана Мегмет-Ґірея, який у жовтні 1654 року запропонував Богданові Хмельницькому: “Відкиньте від себе Москву, а з нами будьте у приязні”. Хмельницький відмовився, тоді хан уклав угоду з польським королем.

На основі угоди, вже до весни 1655 року козацько-московське військо (70 тисяч козаків та 20 тисяч московитів) розбило польсько-татарське. Обидві сторони втратили убитими по 15 тисяч вояків, зокрема, втрати московитів становили 9 тисяч, а козаків – 6 тисяч. Перемога в Охматівській битві дала початок воєнній кампанії 1655 року, за результатами якої козаки спільно з московитами захопили територію майже до Вісли.

Договір 1654 року, за тими уривчастими відомостями, був в цілому рівноправним. Але діяв лише 2,5 року. Вже 24 жовтня 1656 року Віленським перемир’ям із Річчю Посполитою Москва його денонсувала.

Оригінал статей востаннє згадано у серпні 1657 року, коли їх зачитали на козацькій раді вже після смерті Хмельницького, після чого документ зникає з українських архівів. Вже у жовтні 1659 року князь Олексій Трубецькой приймав присягу від Юрка Хмельницького в Переяславі на сфальшованому документі угод.

Цей і не дивно. Росіяни ніколи не турбувались про проблему достовірності. Ідея “покровительства” несла у собі все необхідне для окупації.

Постійне втручання Москви у внутрішні справи Української держави, зрештою призвело до сумнозвісної російсько-української війни 1658–1659 років, що спричинила підписання 14 жовтня 1659 року Переяславського договору.

Проте вже з початку 1659 року  усі гетьмани – до Івана Скоропадського – присягали московським царям на сфальшованих статтях. Щоразу до документа присяги додавали нові кабальні статті, що ще більше обмежували автономію Гетьманщини, натомість зміцнювали владу царських воєвод.

Про те, що Березневі статті сфальсифікували, свідчить насамперед є те, що врешті їх було не 11, як 1654 року, а 14. Вони кардинально різнилися від попередніх за змістом, водночас залежність України від Москви помітно зміцнювалася.

У сфальшованих статтях Гетьмана затверджував особисто цар у Москві, збільшувалася кількість воєвод у містах. І основне – київська митрополія мала підпорядковуватися московській, тоді як в оригіналі Березневих статей, а також у жалуваній грамоті питання належності київської митрополії до Константинополя не порушувалося взагалі і не піддавалося сумніву.

Готуючи історичну аферу, Москва мала бути певна, що оригіналів статей вже не існує, інакше у відповідь на сфальшований документ козацька старшина могла надати справжній.

“Статті Хмельницького” вважали автентичними аж до кінця ХІХ століття, допоки російський історик Петро Шафранов після ґрунтовного археографічного аналізу й порівняння обох документів не викрив фальсифікат.

Тепер важливо згадати про інший тогочасний фейк Московії, що стосувався велелюдності самої ради. Це вилилося в гіпертрофовану ідею про “споконвічну мрію” українського народу возз’єднатися зі своїм “старшим” братом – російським народом.

У 1920-х роках український історик В’ячеслав Липинський зауважив чітке розрізнення умови в Переяславі та переяславської легенди. Початок легенди він виводив з епохи Руїни, а після Полтавської битви вона набрала таких форм, котрі існували століттями.

За легендою, створеною окупантами, “малоросійський народ” приєднався до “одновірної” Росії, проте вже у ХІХ столітті термін “одновірної” замінили на “однонаціональної”. Саме це і стало основою так званого “возз’єднання Русі”. Ідеологія простежується у висловлюваннях російських політиків, коли стверджується, що українці та росіяни – один народ. Такими твердженнями сучасна російська політика стосовно України, без сумніву, сягає корінням у минуле, котре свідомо викривили.

Залежність козацької держави від Московії поглиблювалася згодом підписанням Батуринських (1663) Московських (1665), Глухівських (1669), Конотопських (1672), Переяславських (1674), Коломацьких (1687) і Московських (1689) статей.

Звісно, однозначно стверджувати, що саме Переяславська рада стала відправним пунктом агресивної політики московитів, не можна. Зрештою, ворог не раз намагався перекрутити факти та реальні події. Проте одна лише Батуринська трагедія мала б викарбувати неприйняття усього російського, зокрема огиду до ворожого наративу щодо “братських” народів, розтиражовану у часи СРСР. Саме Батурин став наслідком підписаних домовленостей з московитами. Першим нагадуванням для майбутніх поколінь. Оскаженій російський цар Петро не міг допустити й думки про те, що Україна хоче і може звільнитись від московського ярма. Війська князя Меншикова з особливою жорстокістю виконали наказ свого господаря. Як раби, котрі плазують перед своїм рабовласником, але люто ненавидять вільну людину, росіяни знищували столицю українського гетьмана Івана Мазепи.

Історію легко переписати, але змінити те, що насправді було, неможливо. Без загибелі Батурина важко усвідомити існування російської держави. Проявлені у військовій кампанії 1708 року приклади нечуваного деспотизму, жорстокості – реакція самозбереження російського самодержавства, до якого не були готові ані учасники боротьби за волю України, ані Європа, – писав історик Сергій Павленко.

Таких прикладів було надто багато, більших або менших за масштабами, проте бажання “миру за будь-яку ціну” призводило до посилення впевненості східного сусіда у власній безкарності, а український народ все глибше затирав свою ідентичність.

Та все ж, кожен поворот історії має декілька ймовірних сценаріїв розвитку. Оскільки гетьманські уряди присягали російським царям, то усі укладені угоди, навіть попри питання легітимності кожної, остаточно втратили чинність у лютому 1917 року, зі зникненням династії Романових. Світова спільнота визнала відновлене право на самовизначення України напередодні підписання мирного договору у Бресті 9 лютого 1918 року.

Проте, тоді вже радянська окупація посилила тиск і прирекла на десятиріччя боротьби за визволення. Тож особливо багато запитань виникає щодо того, як саме росіянам вдалось насадити українцям свій наратив про “мирну співдружність”.

Москва завжди намагалася нав’язати своє “братерство” Україні, зокрема й шляхом фальсифікації Березневих статей. У 2014 році наша країна вкотре переконалась у нікчемності будь-яких договорів з Росією. Вже 24 лютого 2022 року увесь цивілізований світ отримав докази підступності тих, хто прагне вкрасти чужу історію й культуру.

Історія має обтяжливу звичку повторюватись. Нині, коли російські ракети, диверсійні групи, ворожі наступи намагаються зламати волю нескореної нації, мимоволі спливають численні події та політичні рішення, що поступово знову призвели до великої війни, котрій налічується майже 400 років.

Тож, якщо ви досі шукаєте першоджерела поведінки росіян та їх маніакального бажання переписувати історію – саме час згадати про фейк світового масштабу. Переяславська рада стала однією з відправних точок намагання московитів окупувати нашу культуру та звичаї. Адже, виявляється, без історії та культурного надбання України, імперські прагнення псевдобратів не мають жодного підґрунтя.