Думки
Перезавантаженню Одеського міфу бути
Барінова Яна Дмитрівна Громадська діячка, публіцистка і науковець, член оргкомітету з питань перспективного розвитку Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр"
Українськи міста як поле зіткнення пост-радянської бюрократичної системи та інноваційних ініціатив «знизу» - це сенсовий простір, в якому ми живемо. Інколи здається, що нове отримує шанси на перемогу, інколи – що пострадянська система непереможна. Більшість наших небайдужих співгромадян так чи інакше бере участь у цій вічній боротьбі – інколи виходячи на мітинги, інколи працюючи в неформальних об’єднаннях, інколи просто об’єднуючись в спонтанні ініціативи заради вирішення якоїсь конкретної проблеми.
Понеділок, 6 липня 2020, 09:02

Інколи складається враження, що всередині міста є декілька “міст”, які не дуже добре знають про існування одне одного. Моє рідне місто – Одеса. Але я декілька років працювала в Києві, навчалася спочатку в Одесі, потім в Парижі, працювала в Брюсселі та багато часу проводила в Відні. Вважаю це для себе перевагою. Бо бачу проблеми та організацію суспільного життя різних міст не як турист.

Одеса, яка свого часу розквітла та стала легендарною як місто, відкрите світу, зараз все більше погружається в теплу лампову провінційність – так її бачать ззовні, а вона сама не сильно цьому опирається, пропонуючи на продаж міф умовного Остапа Бендера. Всередині Одеси гранична необхідність перезавантаження міського міфу відчувається дуже давно – і для цього робиться багато.

В Одесі в останні роки я була скоріш спостерігачем, ніж активним учасником процесів. І бачу дуже важливі, на мій погляд, зміни, в яких дуже хочеться вгледіти точки неповернення до сірості.

Але водночас якась суто феодальна машина місцевої влади не просто не підтримує таких проєктів (так, можна говорити про підтримку конкретним чиновником певної ініціативи на особистому рівні), але дивиться крізь пальці навіть на те, що в місті падають будівлі та пожежі з численними жертвами стають не катастрофічними подіями.

Коли говориш про одну Одесу (творчу, потужну, самовіддано креативну), не можеш ігнорувати ту другу, яка змушує людей зневірюватись та їхати з міста. Нещодавно я написала статтю, в якій спробувала подивитись на культуру України крізь призму Одеси – та зосередилась на конфліктних ситуаціях, що вибухають в останні роки в точці зустрічі творчої ініціативи та держави.

Знаю, що дехто образився, тому що я використала визначення “ПГТ Одєсочка” та назвала не всі важливі проєкти. Маю зізнатися – я й далеко не всі скандальні ситуації описала. Бо мені йшлося не про каталог досягнень/катастроф, а про загальну візію культурної ситуації в Україні – на прикладі конкретного та дуже важливого міста. Спробую сьогодні потримати всю неподолану феодальну реальність поза межами свого погляду – бо фокусування на мертвих бюрократичних практиках веде просто до визнання, що нічого не треба робити. Мені важливо зрозуміти – разом з однодумцями – що ми можемо зробити.

Зараз мені хотілося б скоріш поділитись думками та віднайти союзників (запропонувати свою допомогу – чому ні) в формуванні кумулятивного зусилля у створенні нових сенсів в житті Одеси. Я знаю, що в місті давно циркулюють ідеї створення центру міської культури, музею Одеси, центру міської історії тощо.

Деякі з проєктів є масштабними та амбітними – як, наприклад, ідея створення центру міської історії та прав людини в Тюремному замку, пам’ятнику архітектури, де ще минулого року діяла одеська тюрма. Є й більш фокусні ініціативи – від Форуму одеської інтелігенції до Центру лідерства в Одеському національному університеті, що має за мету об’єднання зусиль творчої спільноти заради розвитку міста. Впевнена, що в цьому напрямку робляться зусилля – але поки що вони не досягли фінальної форми.

Мені здається надзвичайно важливим, що зараз ми бачимо й серйозні зусилля щодо розвитку не тільки окремих сегментів культури Одеси, але й формуванні іміджу Одеської області (екологічні проєкти, розробка туристичного продукту тощо – це окрема тема, яку в рамках такого тексту варто просто позначити, але не розгортати).

Одеса гостро потребує центру, що став би think tank перезавантаження одеського міфу, точкою відліку самих різних проєктів розвитку культури. Підкреслю – в жодному разі не якоїсь “парасолькової” організації, що виконувала б функції контролю та відтворювала радянські організації, що планували виробництво гудзиків. Я впевнена, що саме наявність дуже різних ініціатив всередині Одеси є запорукою справжнього розвитку. Бажання включити різні ініціативи в єдину організаційну структуру (яка нібито краще знає, як робити) є скоріш згубною. Але наявність міцного культурного “хабу”, тінк тенку є справді необхідною.

Який фокус може мати така організація? Вона мала б дуже різну спрямованість в різні моменти існування Одеси, але якщо ми говоримо про сьогодні, важливо побачити, в яких саме просторах відбуваються найбільш потужні зсуви. Суспільне життя всередині Одеси тяжіє до музеїв та таких принципово нових місць як Impact Hub Odessa та Зелений театр. На рівні України Одеса фокусує погляд на собі підчас фестивалю Odessa classics та Одеського міжнародного кінофестивалю. Дуже важливі, хоча й суспільно менш помітні проєкти ми бачимо на рівні пошуків Урбан Інституту та подібних організацій.

Чому я почала з цієї картографії сенсів Одеси? Тому що за останні декілька років в Одесі відбулися дуже важливі зсуви – і важливо бачити напрямки цих змін. Люди, занурені в суспільне життя міста, пам’ятають, що нещодавно в Одесі працювали островці культурного життя в музеях, але їх було критично мало. Згадайте, як на зустрічі Відкритого університету Одеси (приватна ініціатива підприємця Віталія Оплачко) збиралося декілька сотень людей – зал культурного центру Бейт Грант був забитий вщент. Чому зараз на культурні івенти не збирається стільки народу? Тому що місць народження сенсів стало значно більше.

Останні пару років на рівні загальноукраїнської видимості знаходиться Одеський художній музей. Більш звичними для одеситів є ініціативи Музею сучасного мистецтва Одеси – місця, де була запущена традиція Одеських бієнале сучасного мистецтва (радію, що до однієї з бієнале я мала певне відношення, зацікавивши в участі одну з учасниць), де відбуваються постійні пошуки форм роботи з сучасністю як зоною турбулентності. Якщо б взялася перелічувати ініціативи, я б писала не статтю в періодичне видання, а наукову роботу. Я просто прокреслюю точки наявності суспільного життя. В контексті того, про що я думаю, для мене важливим є, наприклад, створення між-музейного освітнього проєкту “Школа музейного знавця” – музеї об’єднали свої зусилля для формування цілісного культурного ландшафту у маленького одесита.

Одесити вміють об’єднуватись щодо культурних ініціатив. Так, не всі. Деякі. Але місто, в якому є “Корпорація монстрів”, довело, що люди вміють об’єднуватись та довіряти один одному. Ця довіра дуже коштовна, вона дається дуже непросто і в контексті одеського життя з його постійною “війною всіх проти всіх”, і в контексті широкого пострадянського простору з тотальними підозрами в шахрайстві. Зсередини Одеси дуже добре видно, як важко людям домовитись: як це не дивно, Одеса є маленьким містом, де всі (хто здатен щось робити) знайомі особисто, і дуже важко приховати щось негарне. Найменшу підозру ми в Одесі здатні роздувати до фантасмагоричних розмірів – варто тільки людині стати ледве помітною, як вона наживає собі ворогів. Коли в цьому “місцевому болотці” бачимо довіру та спільну дію – стає зрозуміло, що можливо все.

Попри все – падаючі будинки та порожній готель, перед яким Дюк стоїть швейцаром – одесити об’єднуються для створення сенсів. Зусилля скількох людей та організацій сходяться в єдиному річищі, щоб зробити можливим Odessa Classics? А скільки зусиль треба об’єднати, щоб здійснювати негучний, але надважливий проект “Тисяча дверей Одеси”? В світі симулякрів люди роблять ретельну професійну реставрацію старовинних дверей. І доводять світові, що знищення культурного ландшафту – злочин, що не має виправдання. Збереження спадщини можливо.

Декілька цих моментів – концентрація рефлексій міського міфу в царині мистецтва, досвід соціальної солідарності, реалізація надзвичайно цікавих урбаністичних ініціатив – підштовхують мене до думки, що згаданий на початку статті think tank може бути зосереджений на питаннях мистецтва та культури в широкому сенсі, на перезавантаженні одеського міфу в керунку відновлення справжньої одеської розмаїтості не тільки к контексті “міста гумору”, але у свій складності та навіть трагічності історії. Моделлю розмаїття я бачу слова Володимира Жаботінського з роману “П’ятеро” про те, як п’ять племен принесли сюди свою гордість.

Я бачу важливість створення think tank громадянського суспільства, точки нового суспільного договору, де можна було б спільно випрацьовувати нову одеську ідентичність. Це важливо на рівні репрезентації Одеси на рівні держави: в силу відсутності загальноукраїнської стратегії роботи з локальною своєрідністю ми могли б створити приклад аналітико-діалогового центру, який створив би прецедент продуктивного пропрацювання регіональної багатошаровості. Я бачу можливість створення лабораторії міської пам’яті, яка б брала участь у розробці арт-проєктів, які вводили б нас в складні вузли міської пам’яті. На ментальну мапу Одеси вже повернулося ім’я Маразлі як втілення меценатства (“Клуб Маразлі”). Для мене важливо актуалізувати сенси, пов’язані з Жаботинським та Бернардацці.

Якщо ми зараз не допоможемо один одному в просуванні в полі культурного ландшафту, катастрофа буде неминучою. Може, вона й зараз неминуча, але це не привід скласти зброю. Зробити зусилля, що відкриє Одесу Україні та світу – це важлива умова виживання. Маючи досвід керівництва інституціями культури, я пропоную свої компетенції для створення think tank інституції в Одесі. Для мене важливо знайти однодумців, з якими ми зможемо зробити наступний крок в перезавантаженні одеського міфу, який включав би візію майбутнього.

Межа у Telegram

Підписатись