Так, внаслідок цинічного підриву Каховської ГЕС, сотні наляканих та розгублених тварин почали самостійно шукати методи порятунку, ховаючись у різних закутках, на деревах тощо. Зважаючи на масштаби затоплення, вони фактично зникли з видимого поля зору, подекуди абстрагуючись від людей. Єдиним порятунком стали небайдужі, котрі виявили готовність допомагати чотирилапим попри всі труднощі та реальну небезпеку. Незважаючи на обстріли, волонтери рятували тварин із замкнених будинків та плаваючих “островів”, на яких раніше вирувало чиєсь життя.

Про найскладніший етап евакуації, що супроводжують безперервні атаки окупанта, а також історіями про вплив катастрофи на стан тварин, що відображається на ефективності їх порятунку – в інтерв’ю для #Букв розповіла Марія Дергачова – режисерка документального кіно, а також зооволонтерка. Головними героями  історій Марії стали волонтери організації “Порятунок тварин Харків”. 

Маріє, якими були основні напрямки діяльності Вашої команди під час рятувальної операції? Акцентуючи на масштабах катастрофи, з якою довелось зіштовхнутися і опинитися безпосередньо в її епіцентрі,  чи існував шанс для тваринок  самостійно врятуватися при такому рівні води?

Зараз я працюю над документальним фільмом про тварин під час війни. З харківською командою порятунку тварин ми познайомились місяць тому, коли разом їздили у зону бойових дій на евакуацію тварин. Коли сталась трагедія у Херсоні команда порятунку перебувала у Часовому Яру на черговій евакуації. Після запланованої роботи вони повернулись до Харкова і одразу ж виїхали трьома екіпажами до Херсону. Головний рятувальник, до слова, в ту ніч спав 1,5 години, а зранку наступного дня після затоплення почалась евакуація в Херсоні.

У перші дні рівень води був надзвичайно високим. Дахи приватних будинків повністю пішли під воду, а багатоповерхівки були затоплені по 2-3 поверхи. Найгірша ситуація була саме у приватному секторі, адже у жителів багатоповерхівок була можливість піднятись на вищі поверхи. Люди також забирали вуличних тварин у під’їзди та переносили домашніх тварин до квартир сусідів. У випадку приватних будинків тваринам доводилось перебувати на дахах, горищах, а часом на плаваючих шиферах, бо будинки повністю йшли під воду. Саме тому більшість роботи командою проводилась там, аби якнайбільше врятувати тварин від водної стихії. Собакам і котам доводилось плисти від одного місця до іншого, бо попередній “острів” йшов під воду. Тварини, звісно, були дуже виснажені й намагались знайти безпечне місце.

Говорячи про темпи евакуації станом на сьогодні та враховуючи час, протягом якого тварини перебувають у пастці, наскільки вираженими є фізичні та психологічні прояви їх травми? Які категорії тварин зараз найвразливіші?

Робота рятувальників триває, тварини й досі знаходяться в затоплених місцях. Дуже багато тварин було вивезено різними волонтерами й місцевими мешканцями у перші дні, проте залишаються тварини у важкодоступних місцях, де неможливо підплисти човном або немає можливості вилізти на поверхню. Хоч рятувальники роблять усе можливе і неможливе, занурюючись з головою в брудну воду й карабкаючись по крихких шиферах будинків. Зараз настав такий етап евакуації, що люди без досвіду не зможуть дістатись до тварин. Місця важкодоступні, доводиться маневрувати човном, вилазити на різні поверхні, що фізично дуже важко й небезпечно. Коти ховаються на горищах, часом їх можна навіть не помітити, собаки ж подають голос, якщо чують, що хтось наближається. 

Тварини налякані, а деякі вуличні й несоціалізовані, просто так до рук не йдуть. Вони тікають, не довіряють, починають кусатись і царапатись. Дуже важко ловити котів, адже вони легко можуть забігти у шпаринки, в які людина не може потрапити. Собаки часто йдуть самі на руки до рятувальників і чемно сідають у човни. Але є такі, що кусаються. Тварини вже дуже голодні й їх можна приманити на їжу, це може не завжди працювати, адже страх сильніший за голод, проте рятувальники шукають до кожного підхід, щоб всіх забрати з небезпечного місця.

На певному етапі евакуації виникло багато дискусій щодо волонтерів, які транслювали її в прямому ефірі, а згодом ці місцевості ставали об’єктом атак. Скажіть, чи опинялася Ваша команда в центрі обстрілів, які фактично не вщухали? А також, чи існували офіційні дозволи, орієнтовані на безпеку волонтерів?

У перші дні на воду виходили усі охочі й на затоплених вулицях були затори з човнів. Але росіяни почали обстрілювати місця евакуації, де перебувала велика кількість врятованих мешканців та волонтерів. Через це вихід на воду ускладнився. З’явилось багато заборон, довелось шукати офіційні дозволи, які врешті-решт отримали, але згаяли багато дорогоцінного часу на бюрократичні питання. Обстріли дійсно не вщухали. Вибухи чутно з обидвох сторін, бо знаходишся посередині між нашою й окупаційною територією. Коли вже перебуваєш на воді, над головою постійно свистить і видно влучання у місті, одразу підіймається стовп диму на горизонті. Якщо ж під час обстрілів знаходишся на суші, то шукаєш найближче можливе укриття або лягаєш на землю. Так одного дня наш човен зламався, ДСНС нас відтягнули до моста, який був затоплений з обидвох сторін і виконував функцію острова. Поки ми чекали, щоб нас забрала наша команда, почався артобстріл. Тоді було поранено двох волонтерів, ми чули як снаряди пролітали над нашими головами, а влучання було на іншій стороні мосту. Наступного дня, коли ми там були, вже було встановлене мобільне укриття.

Через декілька днів після затоплення вода почала сходити. І це добре для міста, але ускладнило евакуацію. Так як через низький рівень води почали проявлятись різні предмети – машини, паркани, блокпости. Деколи їх не було видно і човни постійно натикались на щось. Таким чином ламались мотори і рвались гумові човни. Течія збільшувалась і щодня поїздка була ще більш небезпечною, ніж вчора. Але, на щастя, все завершувалось добре, хоч і з невеликим стресом, адже ти відповідаєш не лише за своє життя та екіпажу, а й тварин, які вже знаходяться на човні.

Крім волонтерів, чи багато небайдужих людей зголосилося на допомогу залишеним або безпритульним тваринкам? Наскільки сьогодні забезпечено умови для їх подальшої адаптації і що є першочерговим у цьому процесі?

Багато людей одразу ж відгукнулись на допомогу тваринам. Приїхали волонтери з різних міст України. Люди активно донатили на корм й в якийсь момент допомоги стало більше, ніж потрібно. Це емоційні пориви, які властиві людям, проте варто все ж раціонально підходити до вирішення кожної з проблем. Зараз різні притулки та центри адопції забрали до себе врятованих тварин, частина з них повернеться до своїх старих господарів, якщо вони знайдуться або ж доведеться шукати нову сім’ю. Й охочих забрати тварину з Херсону немало, але людям варто усвідомлювати, чи готові вони до такого серйозного кроку. До того ж, щодня тварин вивозять із зони бойових дій та й у відносно мирних містах так само переповнені притулки й перетримки волонтерів. Тож, якщо хтось хоче прихистити тваринку – це чудово, хвостатих вистачить для всіх, але варто дуже серйозно підходити цього рішення і не керуватись емоціями.

Як Ви зазначили раніше, тварини не завжди охочі довіряти людям, а особливо якщо вже опинились в умовах, які суперечать їх безпеці. Чи були випадки, коли не вдалося врятувати тваринок, які діяли під впливом страху?

В очах тварин видно страх й подяку. Вони розгублені й не розуміють, що відбувається навколо. Вони сумніваються чи довіряти величезному човну, який пливе на тебе і з якого простягається декілька рук. Чи довіряти цим рукам? Ці руки рятують? Буває й таке, що через страх тварина втікає й робить собі лише гірше. У перший день евакуації ми побачили собаку, який пливе у воді й рушили до нього. Він почав у воді змінювати траєкторію й заплив на паркан, зверху якого був колючий дріт. Пес почав повзти в цьому тунелі, чіпляючись за дріт і плачучи від болю. Рятувальник намагався вхопитись за собаку, проте той був повністю покритий мазутом чи іншими нафтовими продуктами, які вилились з заправок під час затоплення. Тварини стають слизькі і буквально вислизають з-під рук. А потім і твої руки покриваються слоєм масла, який неможливо відмити. Проте, цей собака заліз на труби і вже там рятувальник зміг його дістати, тож історія цього собаки закінчилась щасливо. Це був вуличний пес, який не довіряє людям, але вже у човні він заснув поруч зі своїм рятівником. Та є випадки, коли так і не вдалось зловити тварин, тоді рятувальники день за днем повертались на ті самі місця. І на другий, третій день “полювання” все ж забирали бідолашну тварину. 

Маріє, в соціальних мережах Ви дуже щиро називаєте волонтерів “героями”, які щодня здійснюють відчайдушні вчинки, вважаючи це власною буденністю. Яким Ви побачили цих людей в умовах крайньої рятувальної операції?

Ці люди, без перебільшень, – герої, проте для них це дійсно буденна робота. З нового лише довелось опановувати керування човном. А в усьому іншому – це те, що вони роблять щодня. Рятують тварин під обстрілами й виплутують з місць, куди звичайні люди не можуть дістатися. Гадаю, що кожне врятоване життя надає силу рятувати наступне. 

Сьогодні усі історії порятунку є унікальною розповіддю про роботу людей, які проявили неабияку готовність та відвагу в ситуації, ймовірність якої було навіть страшно допускати. Особисто для Вас, що стало найпоказовішим під час рятувальної операції?

Насправді кожна історія дивовижна і важко виділити якусь одну. Адже врятувати життя в епіцентрі техногенної катастрофи, чи це вже не дивовижно? На сторінках “Порятунок тварин Харків” можна знайти відеозвіт з кожного дня порятунку, який триває і дотепер. Коли дивишся ці відео, важко повірити, що це не якийсь вигаданий фільм-катастрофа, а наші реалії. І неймовірно, що існують такі люди, які продовжують рятувати кожне життя, не зважаючи ні на що.