Якщо говорити про Хмельниччину, то звісно передусім згадується Кам’янець-Подільський з його прекрасною фортецею. І, якщо ви ще там не бували, то безумовно рушайте туди. Але це геть не єдине місто в області, де варто побувати.

Бакота

Природною перлиною Хмельниччини є Бакота. Колись тут було село, яке затопили у зв’язку з із будівництвом Новодністровської ГЕС. А ще 5 віків до того Бакота була столицею Русі Дольної, і справжнім торговельним портом на Дністрі.

Краєвиди Бакоти точно не лишать вас байдужими. Крім того, зможете побачити один з найстаріших Михайлівський печерний монастир і його келії.

Сатанів

Ще одна мальовнича місцина області – це Сатанів. Місто побудоване на території найбільшого заповідника України “Подільські товтри”.

Звісно ж, найцікавіша тут назва міста. Одна з версій, що походить воно таки від слова “сатана”. Прокляте місце – так ніби після невдалої спроби загарбання прозвали це місце турки, натякаючи, що місце охороняє нечиста сила. Проте назва виникла ще до турків. І може щось в цій місцині лякало і тубільців. Наприклад, в тутешніх місцях зберігався останній острівець язичництва, а таємні обряди давнім богам здійснювалися аж до XVI–XVII століть.

Третя версія – назва містечка пов’язана з молдавським словом “сат”, що означає  велике село, селище.

У Сатанові треба відвідувати Свято-Троїцький  монастир, який є пам’яткою архітектури 16 ст. Тут монахи колись зцілювали людей водою з джерела. До речі, місцева мінеральна вода має протизапальну, жовчогінну та дезінтоксикаційну дію.

Тут міститься й камінь подвигу, на якому колись випробовували, чи в змозі майбутній ченець служити Богу, лишаючи його тут стояти всю ніч. Зараз камінь теж вважають цілющим для ніг.

Другий пункт подорожі – сатанівська фортеця. Як і в більшості міст області, це радше руїни, але дуже мальовничі.

Єврейську синагогу та старе кладовище також варто відвідати.

На території ОТГ розташована Гусикова гора, названа так на честь подільського Робін Гуда – Гусика. З неї відкриваються прекрасні краєвиди.

Маліївці

Напевно, важко очікувати чогось особливого від села на 700 мешканців. Але Маліївці – це такий несподіваний малий шедевр, що їх просто гріх оминути у своїх подорожах Україною.

У XV столітті ця земля належала Яну та Петру Мелейовським, звідки й виникла назва села.

А головна архітектурна окраса місцевості з’явилась тут через три століття, коли землю придбав коронний надвірний ловчий Ян Орловський, який був фаворитом останнього польського короля Станіслава Понятовського.

Орловський перетворив Маліївці на свою постійну резиденцію. І силами архітекторів Доменіко Мерліні і його учня Якова Кубицького збудував тут у 1788 році палац в дусі французького класицизму.

Портики та фронтони – все як в роботах Палладіо, і хоча місцеві атланти мало схожі на паризькі чи римські, але все ж вони дуже милі. Попри геть не прокачані руки, як сказали б зараз.

Від палацу можна прогулятись до водонапірної вежі й до старої брами, а також по дендропарку, який розкинувся на 17 гектарів.

Радянської доби палац слугував тубдиспансером, і це врятувало його від того, щоб бути розібраним на цеглу. І хоча більшість колекції з палацу було вивезено до Франції все ж дещо з прикрас стін тут збереглося і було реконструйоване.

Парк біля палацу теж запущений, але прогулятися біля штучних озер і знайти справний фонтан все ж приємно.

Але головною окрасою парку є 18 метрова скеля, з якої падає штучний водоспад.

Колись вода сюди подавалася дерев’яним водогоном, та потім  він згнив. І ситуацію врятувала одна жінка – лікарка  Малієвецького дитячого санаторію, розташованого в палаці, Олександра Соколова, яка на отриману премію 400 рублів купила металеві труби, замінима водогін і люди знову отримали можливість милуватися водоспадом.

У скелі також є дві печери. Верхня печера називалася ім’ям Іонна Предтечі й тут начебто колись жив самотній монах. А в нижній ховався народний герой Устим Кармелюк, який влаштував селянське повстання на Поділлі.

Поряд з Маліївцями міститься Підлісний Мукарів. Сюди варто заїхати, щоб побачити шедевр неоготики римо-католицький костел Святого Йосипа Обручника.

Ізяслав

Ізяслав розташований не надто зручно з точки зору планування подорожей, але якщо ви поїдете на вихідні лише туди, ви не пошкодуєте.

Як каже Вікіпедія, Ізяслав – єдине місто в Україні, де збереглася планувальна структура часів Київської Русі.

При в’їзді до міста з боку Рівного одразу можна помітити костел Івана Хрестителя.Будівництво храму розпочалося у 1599 році за наказом князя Януша Заславського. Костел не раз руйнували козаки й відбудовували поляки, але в радянські часи його віддали… тракторній бригаді, де з нього зробили водонапірну вежу. А потім храм випадково згорів.

Від костелу прогуляйтеся до Старозаславського замку. Його спорудження у XV столітті пов’язують з ім’ям князя Василя Федоровича. Насправді це не той “замок”, про який ми звикли читати. Про призначення споруди й досі є суттєві різночитання – її називали й Заславською коморою (митницею), припускали, що це була княжа скарбниця а, може, арсенал чи в’язниця. Остання в містечку, до речі, теж є, в досить несподіваному місці.

Костел святого Михайла та монастир ордена отців бернардинів – надзвичайно гарна споруда на високому березі річки Горинь. Його будівництво відбулось в золоті часи Речі Посполитої, коли князі Заславські торгували зерном з Францією і Нідерландами. Храм стали будувати на місці вже дієвої церкви, де зберігалась чудотворна ікона Пресвятої Богородиці.

Роботи зі зведення масштабного храмово-оборонного комплексу на пагорбі над містом тривали понад два з половиною десятиліття.

У 1648-ому козацькі загони Хмельницького розгромили всі католицькі святині Ізяславля, включаючи й кластер бернардинців. Відновити його вдалося лише через століття силами Карла Сангушка – чоловіка останньої спадкоємиці роду місцевих князів Марії Заславської.

Над проєктом працював архітектор італійського походження Паоло Фонтана.

Саме в такому вигляді монастир і зберігся ззовні, а ось всередині радянська влада його перетворила на в’язницю. Вона там і донині. Тож милуватися монастирем можна лише з берега Горині.

Ізяслав ще часто називають містом руїн, і навіть історичної сільської забудови там збереглося мало.

Єдина пам’ятка Ізяслава. яка перебуває у доброму стані – це бароковий костел святого Йосипа, що належав монастирю ордена лазуритів. А будував його для Сангушка вже згаданий Паоло Фонтана.

А найбільша руїна – новозаславський замок. Його заклали князі Януш та Михайло Заславські як осердя Нового Заслава.

Відповідно до найстарішого опису в 1637 році Новозаславський замок містив муровану в’їзну браму, палацу на одинадцять покоїв і шість кімнат з вікнами, оправленими в олово з венеційськими шибами. В палаці міститься також каплиця з захристям, дзвоном і садком по колу обмурованим, скарбничка, пивниці та кухонні приміщення.

У XVIII столітті замок був перебудований Карлом, а потім і його спадкоємицею Барбарою Сангушко. І простояв у своїй красі до появи радянських військ. Зараз же сюди треба поквапитися, щоб побачити хоч не геть розвіяні руїни. Бо ніхто не береться за  поновлення спадку.

Летичів

Якщо до Ізяслава потрапити важко, то до  Летичіва значно простіше.

Він стоїть на автошляху Хмельницький-Вінниця, десь в 50 км від Хмельницького. В містечко варто заїхати, щоб побачити могилу славнозвісного Кармелюка, місцевий замок та скуштувати смачної риби. У місті над Бугом є аж 2 рибні базари.

Кажуть, що містечко Летичів не змінювало назви з часів давньоруської держави.

А місцеві мають романтичну легенду про князя Летичика, який нібито відмовився від свого титулу та багатства заради коханої дівчини та заснував поселення на березі мальовничої річки під назвою Летичів.

Місто часто було жертвою нападів, його дерев’яні будівлі весь час горіли. Тому  1579 році Ян Потоцький почав перебудову замку на кам’яну фортецю.

А на початку XVII століття у Летичів приїздять монахи домініканці й починається будівництво костелу та монастиря, що нині знаний як Санктуарій Летичівської Богородиці. Монастир пережив пожежу і руйнування ще за часів царської Росії, був відновлений і знову занедбаний у радянські часи. Але зараз  активно відроджується.

Під летичівською фортецею стоїть пам’ятник Кармелюку, а ось щоб знайти його могилу, треба зайти на місцеве кладовище. З тіла вбитого народного героя шляхта добре познущалась, а потім ще кілька тижнів возила селами для залякування селян. Зрештою, тіло скинули на узбіччі цвинтаря. Але люди місце запам’ятали.

Можна також заїхати в село Кудинці й на березі Буга подивитись на камінний трон Кармелюка. За переказами, тут, понад Бугом, проходив єдиний шлях, котрим панські вози прямували на ярмарок до Новокостянтинова. І саме тут, напівдорозі в урочищі, їх зустрічав Устим разом зі своєю ватагою і, як розповідають кудинчани, казав панам “добрий день”. А далі як в переказах про Робін Гуда.

Слобідка Шеляхівська

Неподалік від Летичева, в Деражнянському районі, за 13 км від райцентру є маленьке село Слобідка Шеляхівська. Саме тут в маєтку Анни Вакар проводила дитинство поетеса Анна Ахматова. Кажуть, у дівчинки був магічний дар – вона могла вказати, де треба копати криницю. Зусиллями покійної вчительки української мови Марії Скорбатюк тут створено музей Ахматової.

Крім того, в Слобідці є ще одна архітектурна пам’ятка – маєток Новіцьких. Про нього ходить похмура легенда, що в ньому живуть привиди. Бо колись старий пан Новіцький намовив отруїти просту сільську дівчину, в яку закохався його син. Після смерті дівчини син прокляв батька і пішов з дому.

Вже сучасна “легенда” доби Януковича стосувалася того, що маєток начебто купив якийсь дипломат і хотів там робити мисливський клуб. Але й через 7 років по тому обійстя стоїть пусткою.

Утім попри гіркоту цих занедбаних пусток, край справляє затишне враження.