#Букви відвідали громадську організацію “В добрі руки” на Київщині та поспілкувались з її засновницею — Катериною.

Історія притулку “В добрі руки” розпочалась 10 років тому. Восени 2012-го Катерина зареєструвала громадську організацію для порятунку безпритульних тварин. На початку створення у притулку налічувалось декілька покинутих цуценят. Нині кількість тварин сягає близько 240, з них — 130 собак та 110 котів.

— Що надихнуло чи змусило Вас створити притулок для тварин?

— Коли кажуть про те, що всі дорослі травми йдуть з дитинства — я сміюсь, бо знаю, що моя історія цьому підтвердження. Бувши дитиною, я завжди тягнула всіх котів та собак з вулиці додому. У дорослому віці я стала співвласницею ветклініки. Тоді нарешті змогла рятувати та допомагати вуличним тваринам. Ми робили програму стерилізації для безпритульних собак, опікали хворих та намагались по максимуму дати їм медичну допомогу. Пізніше, під двері у клініку почали залишати коробки, мішки з маленькими цуценятами та кошенятами. Намагались шукати нових господарів, а випадки такі лише частішали. І ось, мій чоловік, колись спонтанно запропонував мені створити притулок для тварин під Києвом. Так розпочалась наша історія.

— Як і коли сформувалась Ваша команда однодумців-зоозахисників? Скільки людей у роботі з притулком залучено нині?

— На початку створення притулку, поруч зі мною були лише парочка волонтерів і будівельники. А потім кількість тварин почала стрімко зростати, і наших декілька вольєрів та робітників почало не вистачати. Взагалі, шукати персонал у цю сферу дуже складно. Я попереджаю завжди, робота важка морально і фізично. Сюди йдуть не за грошима чи кар’єрним зростанням, а суто через власне бажання, ентузіазм та безумовну взаємну любов до тварин. Нині нас стабільно десятеро: водій, ветлікар, асистент, 2 людини відповідальні з питань дресування та соціалізації собак, 2 співробітники, що готують та прибирають за собаками, ще один працівник займається котами, наш фотограф-СММник і я. Остання частина команди — це волонтери. Вони приймають дзвінки, розміщують оголошення у соцмережах, люди, що допомагають нам у виловлювання тваринок. Ще є ті, хто приходить до нас у вихідні, вигулює собачок.

— Чи відчув на собі притулок початок повномасштабної війни? Як поводили себе тварини ?

— У перші дні вторгнення роз’їхались майже всі співробітники. У цьому була найбільша складність — не вистачало рук. У мене було повне нерозуміння що робити далі. Єдине, у чому я була впевнена — те, що я маю зберегти життя тварин. Стояла у чергах, запасалась крупами, кормом для них. Лінія фронту з нашим притулком була досить близько, наші приміщення й вольєри ходили ходуном. В одній з кімнат посипалась плитка. Тварини, звісно, дуже стресували. Навіть зараз наші робітники, що займаються соціалізацією собак, кажуть що вони дуже змінились після воєнних дій поблизу. Вони травмовані.

— Чому, на Вашу думку, в Україні мінімально розвинена культура притулків та порятунок безпритульних тварин?

— Це наш менталітет. Люди, у більшості, хочуть красивого й породистого песика. Рідко хто замислюється про потенційних друзів з притулків. Людей цікавить картинка, і у цьому наша проблема. Я згадую 2013, коли ми тільки почали співпрацю з “Happy Paw” (від ред. — Благодійний Фонд допомоги безпритульним тваринам). З ними у київському парку Шевченко ми намагались популяризувати притулки серед суспільства. Одного разу, до мене підійшли іноземці на повідку з “дворняжкою”. Тоді вони розповіли, як пишаються й люблять свого безпородного друга. Тоді для мене це була так дивно. Наш український світ йде до цього маленькими кроками, але нам ще так далеко до європейської культури!

— На сайті притулку зазначено “На жаль, прийняти нових тваринок немає можливості”. Чому так?

— В нас висить цей напис вже багато років, проте ми все одне беремо тварин. Банально не вистачає місця та робітників для нових мешканців. Про те, що притулки заповнені багато хто знає. Так само як і про те, яка кількість безпритульних собак й котів бігає вулицями. Розв’язання цієї багаторічної проблеми лежить у тому, що люди вдома не стерилізують своїх котів та собак. Жоден притулок, у жодному регіоні нашої країни не впорається з такою кількістю тварин, якщо кожен з нас не поведе свого улюбленця стерилізувати. Ми маємо у своїх головах перемкнути цей тумблер. Це у випадках, якщо твій собачка чи котик не представляє породних цінностей. Якщо людини вдалось прилаштувати потомство своїх тварин, так вона не дає шансу на нове життя тим, хто у притулку. Це замкнуте коло. Притулку за останні 10 років виросли з геометричною прогресією, проте ситуація на вулицях з тваринами не змінилась.

— Звідки до притулку надходить фінансування?

— Спершу я розраховувала лише на себе. Пізніше треба було залучати благодійні фонди. Нам дуже допомагає “Happy Paw” кормами, вакцинами, ліками. Декілька років тому, ми почали отримувати фінансування ще від бюджету міста. Нині казначейство не пропускає ніякі кошти через воєнний стан. Також дуже допомагають нам донати від людей. Ще під час війни до притулку європейські організації надсилали нам їжу для тварин, чіпи та медикаменти.

— В українські притулки під час російського вторгнення приїжджати європейські організації з пропозицією вивезти тварин за кордон. Чи користувались Ви цими програмами?

— Так, є такі волонтерські організації, які забирали цілі притулки з усіма тваринами. Доля цих собак та котів не відома, звітності немає. У цьому проблема. Я вклала у них душу, сили, мені складно віддавати їх, не розуміючи, що з ними буде далі. З нашого притулку до Польщі, Німеччини та Швеції виїхало близько 70 собак та 20 котів. Ми підбирали найбільш соціалізованих та адаптивних, щоб забезпечити їм нових власників. Проте більше ми не зможемо співпрацювати, бо за словами поляків, у їхніх лісах почали з’являтись українські собаки. Хтось випустив…

— Як стати власником друга з притулку?

— У нас мета не просто віддати тварину напризволяще, а влаштувати її у комфортні умови для гідного господаря. Ми намагаємось максимально підібрати людину та собаку, дуже важливо, щоб їх потреби збігалися. Тож ми запрошуємо того, хто бажає взяти тварину з притулку на співбесіду. Спілкуємось, людина заповнює анкету, у якій близько 45 запитань, знайомиться з твариною. Якщо бачимо, що людині можна довірити тварину, то підписуємо договір та віддаємо собаку чи котика у щасливе нове життя.

— Розкажіть, будь ласка, про програму притулку “взяти під опіку”.

— У нас є 2 варіанти цієї функції. Перше, до нас приходять люди, які обирають собі улюбленці. Тварина живе в нас, але людина максимально його соціалізує, допомагає адаптуватись та опікує. Приходять й ті, хто спілкуючись з котиком чи собакою, так загоюють свої рани, борються з душевними переживаннями чи самотністю. А другий варіант опіки — фінансовий. Кожен може вибрати собі улюбленця, якого підтримує коштами. Отримує фотозвіт, може теж приїхати та приділити час тварині. Були випадки, коли згодом опікуни забирали улюбленців жити до себе.