Очікувано, що першими у трагедії звинуватили авторів сюжету та сам канал, пригадавши його власників, серед яких є й Оксана Марченко, дружина нещодавно затриманого СБУ Віктора Медведчука.

Проте, сюжет “1+1” з’явився не лише у випуску ТСН, його поширили й ресурси, які не те що не мають серед власників родини Медведчуків, але й спеціалізуються на військовій тематиці, наприклад портал “Мілітарний”, співзасновником якого є Тарас Чмут, колишній морський піхотинець і голова фонду “Повернись живим”. Щоправда, цей матеріал згодом видалили з сайту (збереглась його архівна копія та дописи в соцмережах видання).

І не лише ЗМІ – сюжет “1+1” опублікувала сторінка Військової служби правопорядку ЗСУ!

Дехто причиною появи сюжету та обстрілу (хоча “після” не означає “внаслідок”) називав піар керівництва “Укроборонпрому”, адже опублікований сюжет охоплював не лише кадри ремонту трофейної російської техніки, а й коментар очільника УОП Юрія Гусєва.

Потік звинувачень усіх в усьому, від недбалості до роботи на ворога, підсилили й заяви в російських телеграм-каналах про, начебто, успішне наведення ракет саме завдяки відео “1+1”.

Дійшло й до публічних дискусій між медійниками та публічними особами, наприклад членом політради партії “Демократична сокира” Віктором Трегубовим та виконавчою директоркою Інституту масової інформації Оксаною Романюк.

На цьому етапі слід нарешті відійти від запитання “хто винен” і перейти до запитання “що робити, щоб мінімізувати ризики надалі”, адже по своєму мають рацію обидві сторони, про що й зазначив Віктор Трегубов в опублікованому пізніше прикладі OSINT-аналізу сюжету “1+1” – можливість визначити певну локацію за сюжетом не означає, що саме так вона була визначена. В Росії є чимало інших шляхів для обрання цілі, починаючи від аналізу зібраної за роки інформації, агентури й закінчуючи класичним російським “куди бомба впала, там і база “Азова”.

Очевидно, що варіант “не публікувати нічого” нереальний як з точки зору реалізації, так і з точки зору сприйняття суспільством. Цензура, необхідна для його втілення, вимагає ресурсів, яких просто ніде взяти, а її методи містять значно більше загроз для України в майбутньому, ніж ті вигоди, які можливо(!) ця цензура принесе зараз.

А українцям не менш важливо знати, що насправді відбувається в їх країні, насамперед після того, як офіційна версія щодо (тоді ще) можливого нападу РФ та реальність – розійшлись у протилежні боки. Дуже часто від такої інформації буквально залежить життя.

Водночас інформація про те, як Україна протистоїть російській агресії, виборюючи своє право на незалежність та існування, є ефективним інструментом у цій боротьбі, який сам по собі дає ресурси на її продовження. Цю ефективність, зокрема, забезпечує відсутність того самого цензора, який каже – “це публікуємо, це не публікуємо”. Тисячі журналістів, блогерів, публічних осіб, людей зі смартфонами та доступом до інтернету генерують гігабайти контенту про війну, героїзм ЗСУ і воєнні злочини росіян. 

Деякий “живе” кілька хвилин у стрічках соцмереж, а деякий – з’являється на сторінках світових ЗМІ, привертаючи до України увагу сотень мільйонів людей. Неможливо уявити структуру, яка б змогла опрацювати весь цей потік інформації, проаналізувати результат публікації того чи іншого матеріалу та отримати хоча б тисячну частку того ефекту, який дає змогу отримувати свобода слова та обміну інформацією. 

Власне, ця свобода і є одним з наріжних каменів того, за що сьогодні воює Україна. Було б дивним – намагатись перемогти Росію в бою, в тилу самим перетворюючись на Росію, з її жалюгідними медіа, які продовжують тиражувати офіційну пропаганду та замовчувати воєнні злочини російської армії, навіть коли їх блокують в самій Росії.

Але свобода = відповідальність, насамперед тоді, коли від інформації буквально залежать життя. Звісно, ідеальним варіантом було б навчити, якщо не всіх журналістів, то хоча б відеооператорів, фотокореспондентів та випускових редакторів принципам та технологіям OSINT (open source intelligence, розвідка на основі даних з відкритих джерел), щоб вони на етапі підготовки матеріалу могли розуміти що можна показувати, а що – не варто. 

Однак, це лише трохи менш примарний варіант в короткостроковій перспективі, ніж уже згаданий цензурний орган. В довгостроковій перспективі це, безумовно, потрібно робити, адже день, коли Росія перестане становити загрозу для українців, найближчим часом не настане.

Виходом може бути зміна підходів до змісту матеріалів, зберігаючи їх сенс. Розглянемо на прикладі того самого сюжету “1+1”: головним його посланням є те, що Україна ремонтує і повертає проти Росії російську ж техніку, захоплену ЗСУ.

Чи потрібен для ілюстрації цієї тези відеоряд з ремонтом техніки в цеху Київського бронетанкового заводу? Ні. Можна обмежитись фотографіями, для яких значно легше вибрати ракурс, на якому крім техніки нічого видно не буде. В крайньому разі – фото значно простіше заретушувати, “розмивши” зайві ділянки. Це, до речі, можна зробити й з відео, трохи більше мороки, але нічого надзвичайного.

На тлі тієї ж техніки можна й записати коментарі працівників заводу – танк достатньо велика штука, щоб закрити весь задній план для такого фільмування, не показуючи приміщення, в якому танк стоїть.

Чи потрібне інтерв’ю з очільником Укроборонпрому Юрієм Гусєвим на київських вулицях? Теж навряд, попри гарну погоду й весняну пору. Безлике “протокольний” тло не гірше відтінятиме постать пана Гусєва, ніж київські пейзажі.

Найголовніше – чи втратить читач/глядач якусь важливу частку інформації, якщо йому покажуть не панораму цеху, а описаний вище відеоряд? Ні, оскільки буде передана головна інформація – трофейна російська техніка ремонтується і повертається в бій, в руках Збройних Сил України. Який саме вигляд має ремонтний цех, скільки дірок заварили в конкретному БМД-4 тощо – нічого нового чи суттєвого не додадуть до головного меседжу сюжету.

Наостанок залишається нагадати ще один приклад недбалого ставлення до поширення інформації, в якій не було жодної потреби – скандал з радником вже другого очільника МВС Антоном Геращенком, телеграм-канал якого публікує все, що завгодно, від місць влучання російських ракет у Києві до копіювання заголовків з російських же ресурсів з характерним “на Украине”.

Дійшло до того, що рятувальники публічно закликали пана Геращенка трохи заспокоїтись з нарощуванням своєї медійної присутності, адже він наражає на безпосередню небезпеку тих, хто рятує мирне населення. 

Про те, що звинувачення не є голослівними, свідчить приклад Дніпра, де 10 квітня росіяни завдали двох ударів по одному району з різницею в кілька годин. Другий обстріл припав саме на момент розчищання завалів після першого – одна працівниця ДСНС опинилась в лікарні в тяжкому стані, 3 отримали ушкодження середньої тяжкості, ще 2 були легко поранені.

Нам усім довелось засвоїти величезну кількість нової інформації, яка до 24 лютого була цікава хіба представникам окремих професій або людям з як багато хто вважав”дивними” хобі. Наївно було вважати, що ворог, яким би недолугим він не здавався на тлі героїчного спротиву українців, не адаптуватиметься. Саме тому нам потрібно робити це швидше, випереджаючи росіян на декілька кроків всюди, де може ховатись загроза для нас. Зокрема і в питаннях поширення інформації.