Багато хто вважає, що мистецтво – це не першочергова потреба суспільства, і що не треба почуватися винним, якщо не розумієш нічого в сучасних художніх рішеннях. Але, як показує практика, це хибна думка. І в цьому можна пересвідчитися, просто дивлячись на хвилю зауважень та висловлювань у Facebook, наприклад, щодо встановлення у місті інсталяції достатньо не контроверсійного художника Олексія Золотарьова. 

До слова, цей автор вже не вперше реалізує свої об’єкти в київських громадських просторах (його твір “Рух Супрематизму” вже кілька років стоїть біля комплексу “Космополіт” на Шулявці, об’єкт “Груша” на Позняках, а нещодавно триметрова скульптура “Роза вітрів” Золотарьова опинилася у публічному просторі в районі станції метро “Лівобережна”). 

І 29 жовтня об’єкт “Протистояння” авторства Золотарьова замінив горезвісну “Синю руку”… Це місце на бульварі Шевченка стало судним – тут постійно відбуваються зіткнення різних  ідеологій та думок, естетичних вподобань. 

Тому саме його було обрано як експериментальний майданчик для різних мистецьких об’єктів; знаєте, як на Трафальгарській площі в Лондоні. Там уже багато років біля Національної галереї тимчасово експонують твори художників, і всім подобається; це весело та розвиває у людей смак та любов до сучасного арту. Чому ж кияни не готові до такого простого експерименту? Що, дійсно існують у цього місця фантомні болі? Тут стояв пам’ятник Леніну. 

Виявляється, що мистецький об’єкт таки впливає на сприйняття суспільством реальності. До речі, попередній теж на цьому місці був не першим, його було встановлено у 1945 році, ставили вже готовий пам’ятник, не переймалися, чи підійде. Можу погодитися із тим, що мистецький об’єкт не правильно просто знищувати (хоча, на жаль, багато країн через це проходять і в різні часи), але й залишати його там, де він не є актуальним, не варто. Ми не спромоглися створити музей, куди б могли такі об’єкти інтегрувати. Це ще одне запитання до культури. 

Але нічого поганого в мистецьких експериментах теж точно нема. Це нонсенс, що цього не розуміють у такому наче прогресивному місті, як Київ. До речі, про “Протистояння”. 

Саму скульптуру навіть не задумували як пам’ятник (автор вважає, що пам’ятник – це достатньо категорична форма художнього висловлювання, і вона йому не була цікава в даному контексті). Цим твором художник продовжив власну творчу серію, що почалася із “Механічного апельсина” 2014 року.

 Тоді об’єкт викликав захват та високу оцінку мистецтвознавців, причому міжнародних. Адже перший із серії “Механічний апельсин” було представлено в Німеччині під час бієнале “Kunst und Film” у проекті “Трансформація.Докази” в музеї Паули Модерзон-Беккер (Ворпсведе). Наступним кроком у розвитку мистецької думки художника стала презентація триптиху під час проекту KyivArtWeek.

Тоді об’єкти Золотарьова взяли участь у скульптурній інтервенції “Illusion of matter” (в рамках M17sculptureproject). У 2019 році Олексій взяв участь у конкурсі Українського кризового медіа-центру (УКМЦ) і виграв. Але виграв не встановлення пам’ятника до “п’ятиріччя Революції Гідності”, а право переосмислити та висловити свою думку та відчуття щодо подій, які відбувалися та відбуваються досі, передати стан суспільства, свій власний стан протиріччя. 

Ідея проекту полягає в тому, що об’єкт буде мандрувати Україною та світом, опиняючись у різних містах та контекстах. 

Тож об’єкт, який ви бачите у тимчасовій експозиції на бульварі Шевченка, має велику передісторію. Але все це стало абсолютно неважливим і навіть нецікавим порівняно із тим, що цей об’єкт став на місці (хоча насправді перед, бо постамент ще там) Леніна… і ще й в самому центрі міста. Скільки різних думок, виявляється, може породити твір мистецтва у правильному контексті. А здавалося, що уже нічим не здивуєш киян.

А чому слово “протистояння” взагалі викликає стільки негативу? Чому думки та дії в суспільстві не можуть бути різними, а отже – протиставлятися одні одним? Цікавим фактом є те, що ніхто не хоче зізнаватися, що політика у нас в країні вища за культуру, і що все транслюється виключно через призму політичного. Цінності – відповідні. Скільки різних думок, скільки комплексів та сумнівів. А винен, ясна річ, мистецький об’єкт. Тобто нам байдуже, що зносити: зрозумілі та ненависні (але, як виявилося, не для всіх) артефакти комуністичного минулого, чи незрозуміле, а отже, гидке сучасне мистецтво. Виявляється, що до здорового дискурсу не готові, бажання зрозуміти та вивчити немає. 

Залишається лише подякувати УКМЦ за надану художникові можливість реалізувати свою ідею, а КМДА – за надану суспільству можливість піддати себе аналізу через експеримент з деполітизацією громадських просторів міста. Але поки що спроба “звільнити” від політичної ролі місця для містян все ж викликає супротив. Причому з боку самих містян. До речі, пропонуємо вам прийти на відкриту дискусію з художником та поставити запитання, що хвилюють, а не влаштовувати батл критиканства у Facebook.

(Дату та місце зустрічі опублікують “Букви”).