Історики знають, що між зустрічами у Баварії та Криму була практично вся Друга світова війна (у лютому 1945 року її результат був цілком очевидним не лише для лідерів антигітлерівської коаліції або “Великої трійки”). Власне, і зараз ми спостерігаємо послідовну гру м’язами країни, яка використовує не лише статус спадкоємиці СРСР та ядерної держави, але і мільярди нафтодоларів, отриманих протягом останніх років. Росія сконструювала сучасну та потужну машину пропаганди, яка діє не лише всередині країни, але і транслює кремлівську брехню за кордон. Звісно, використовуючи сучасні інформаційні канали та недоліки демократичної системи. 

У лютому 2007 року своїм виступом на Мюнхенській конференції з питань безпеки Владімір Путін продемонстрував агресивні наміри Росії, наголосивши, що світ не може бути однополярним. Його тактика протягом наступних 15 років могла змінюватися, проте стратегія відновлення впливу в масштабах Радянського Союзу чи Російської імперії залишалася незмінною. Захоплення 20% території Грузії у 2008 році, окупація Криму та розпалювання війни на Донбасі у 2014-му – далеко не єдині агресивні прояви російської політики. Протягом останніх 15 років були й “газові війни”, і дискредитація опонентів, і намагання втрутитися у демократичні процедури. Російський ведмідь прагне господарювати не лише у євразійському “лісі”, але демонструє претензії планетарного масштабу. На сучасному етапі – прагнучи повернути собі визнаний іншими статус одного зі світових лідерів, втрачений після нападу на Україну у 2014 році.

Проте є важливий нюанс: попри агресивну манеру поведінки, російська економіка може не витримати протистояння з західним світом. “Гарантії безпеки”, яких гучно вимагає Кремль, є насправді елементом шантажу та провокування США та НАТО з метою перевірки їх готовності реагувати. Узгоджена відповідь Вашингтону та Брюсселя дає підстави для оптимізму, проте далеко не означає завершення кризи, адже останні події, пов’язані з активним постачанням зброї Україні, Росії не сподобалися.

На наших очах Путін  прагне реконструювати одну з найбільш драматичних подій XX сторіччя – Мюнхенську угоду 1938 року.  Нагадаю, що її результатом стало фактичне знищення Чехословаччини – країни, яка могла протистояти Гітлеру, однак через тиск західних союзників здалася без бою та була пошматована. Промисловий потенціал Чехословаччини протягом Другої світової війни обслуговував військові потреби нацистської Німеччини.  Однак не менш важливим є інше: Чехословаччина розвивалася за демократичними принципами, нехай не ідеальними, чим помітно відрізнялася від більшості політичних режимів тогочасних європейських країн.

Сьогодні ми бачимо вкрай небезпечні аналогії з подіями 30-х років. Хіба не нагадує окупація Криму аншлюс Австрії? Захід проґавив ритуальний крок німецького диктатора у XX столітті так само як окупацію Криму російськими військовими у 2014 році. На жаль, демократичні країни так і не навчилися вести розмову з диктаторами, тримаючи напоготові необхідні заходи для їхнього приборкання. Численні випади Гітлера на адресу Чехословаччини, які, власне, спричинили проведення Мюнхенської конференції та її рішення, дуже нагадують нинішні слова Путіна про “створення України Владіміром Леніним” на історичних російських землях”.  Подібні претензії озвучують не випадково, вони є modus operandi для носіїв імперської ідеї.

Хіба лідер Судетської німецької партії Конрад Генлейн, який вправно виконував забаганки Берліна, не подібний захарченкам, пушиліним, пасічникам, які діяли та діють на українському Донбасі? Вони навіть не приховують власної суті: “вожді” бандитських республік у 2021 році отримали партійні квитки “Єдиної Росії” – панівної у РФ партії. Власне, і функціонування самопроголошених ДНР/ЛНР – це історія, дуже подібна до боротьби за автономію Судетської області. Нагадаю, що  ОРДЛО теж пропонують “розширену автономію” у складі України. Той факт, що Угорщина та Польща у 1938 році взяли участь у поділі Чехословаччини, зараз дає змогу припустити, що Росія продовжить залучення Білорусі до власних геополітичних авантюр. 

Росія невипадково прагне відновити контроль над Україною, для неї це питання стратегічного значення. Питання не лише в українській державності, а у створенні плацдарму для подальших агресивних дій. Одної лише України Кремлю замало. Путін у такому разі отримає можливості для виходу на оперативний простір, зможе загрожувати низці держав-членів НАТО, які  вступили до лав Альянсу після 1997 року (згадайте про гарантії безпеки, які вимагає Кремль від Заходу).  І це дозволяє ще раз нагадати про небезпеку політики умиротворення агресора, незалежно від того, хто сьогодні говоритиме про її доцільність.

Однак є і ще один факт: Москва дуже зацікавлена у тому, щоб саме Захід примусив Україну підкоритися російській волі, добре усвідомлюючи деморалізаційний характер подібної ситуації. Владіміру Путіну байдуже, хто гратиме роль Едуарда Даладьє чи Невіла Чемберлена у виставі, де він відвів собі місце Адольфа Гітлера, а Лукашенку пропонує приміряти на себе чорну сорочку Беніто Муссоліні.  За великим рахунком, для Путіна не має значення, хто заявить, подібно Чемберлену, “Я привіз мир для цілого покоління”. Його мета сьогодні має пропагандистський характер: до 100-ї річниці утворення СРСР спробувати відновити щонайменше емоційний контроль над ключовими пострадянськими республіками, отримавши право називати їх “союзниками”.

Якщо наприкінці 30-х років європейські політики могли пояснювати геополітичне танго з Гітлером прагненням не допустити поширення комунізму у Старому Світі, то на сьогодні реалії є іншими. І зараз Україна, а не Чехословаччина опинилася в центрі уваги всього світу, зараз саме на українській землі розв’язується питання безпеки континенту. Тому від спроможності Заходу діяти відповідно власним обіцянкам, і від рішучості керівництва України залежить сьогодні дуже багато.