Колишній спеціальний представник американського державного департаменту з питань України заявив в інтерв’ю “Голосу Америки”, що у команди Володимира Зеленського на переговорах у Мінську немає ніяких ілюзій щодо можливості проведення виборів на Донбасі. Саме так американський експерт прокоментував включення до складу української делегації представників переселенців з окупованих Росією територій Донецької й Луганської областей.
Щодо самого цього включення було вже чимало найрізноманітніших коментарів – від тверджень, що воно доведе Росії, хто насправді представляє населення Донбасу до заяв, що поява переселенців допоможе Москві вкотре заявити про “внутрішній конфлікт” на Донбасі та буде сприйнята як черговий крок до чергових спроб організувати прямі переговори Володимира Зеленського з керівниками “народних республік”.
Найцікавіше, що і той, і інший підходи мають повне право на існування. Просто питання — який у всьому цьому сенс.
Володимир Зеленський говорить про необхідність включити переселенців до складу української делегації в Мінську практично з першого дня вступу на посаду. І це абсолютно логічний і правильний підхід до проблеми — якщо лише вважати, що переговори в Мінську справді можуть призвести до припинення російсько-українського конфлікту тому, що Володимир Путін спить і бачить, як би йому цей конфлікт припинити й піти з Донбасу. А не міг Путін піти з Донбасу просто тому, що на Донбасі збагачувався Порошенко. Але оскільки зараз ніякого Порошенка немає, а в його кабінеті на Банковій окопався добрий і веселий хлопець, то залишилося лише перестати стріляти, а переселенцям — пояснити Володимиру Володимировичу, чого насправді хочуть люди, що жили й живуть на Донбасі. І Путін відразу ж піде з Донбасу з високо піднятою головою.Але оскільки Путін з Донбасу йти не збирається, а використовує переговори для шантажу України та затягування її влади в прямий діалог зі своїми маріонетками, то не має жодного значення, хто взагалі входить до складу української делегації. Можна взагалі їздити до Мінська всім українським урядом, всім парламентом, включити до складу делегації взагалі всіх переселенців, а не лише їх представників. Нічого не зміниться. Для України переговори в Мінську важливі лише з точки зору доказу невиконання Росією своїх зобов’язань по Мінську і продовження санкцій проти Росії. І якщо заради посилення цього доказу потрібно розширювати склад делегації — заради Бога, розширюйте, це не дуже важливо. І все. Крапка. А як же війна? А війна триватиме. Ніякі переговори в Мінську її не зупинять.
Володимир Путін говорить про необхідність проведення прямих переговорів українського президента з главами “народних республік” з 2014 року, з першого дня окупації Донбасу. Навіщо йому це потрібно — теж зрозуміло. Прямі переговори перетворюють Росію з агресора в посередника, створюють той же “статус-кво”, що зараз з Молдовою і Придністров’ям і колись з Грузією й Абхазією, дозволяють виходити на скасування санкцій при збереженні контролю над Донбасом. Але, оскільки Зеленський вводить представників
переселенців не заради прямих переговорів з Пушиліним і Пасічником, а задля доказу, що жителів Донбасу представляють саме ці люди, а не кремлівські маріонетки, особливого значення для успіху Росії розширення української делегації не матиме. Власне, чергова заява Бориса Гризлова, який у зв’язку з появою переселенців в українській делегації звинуватив Україну в виході з Мінського процесу, це наочно ілюструє. Так що все піде своїм гирлом. Путіну нікуди поспішати.
Зате є куди поспішати Зеленському, який, ймовірно, досі не може зрозуміти, що війна не закінчиться, і не здатний побачити справжні причини цієї війни.
Зеленський буде штурхати Єрмака. Єрмак, для якого імітація переговорного процесу є інструментом консолідації влади, буде вигадувати якісь нові безглузді рухи, доходити до чергової “червоної лінії” і відкочуватися на попередні позиції, як це було з консультативною радою. І так – до закінчення перебування Володимира Зеленського в кабінеті президента України – якщо лише, звичайно, якийсь незграбний рух з боку глави держави не спровокує або повстання його співгромадян, або ескалацію конфлікту з Росією з можливим захопленням нею нових територій на сході. Не потрібно забувати, що Зеленський в силу свого непрофесіоналізму і відсутності розуміння ситуації просто непередбачуваний. Це дитина з сірниками й він може підпалити все, що завгодно. А інституцій, здатних стримати це безумство, в нашій країні немає (якщо не брати до уваги Майдан). Це вам не Америка, хоча й Америка вже дотрампилася” до катастрофи.
Але залишимо Зеленського. Тому що нам варто відповісти самим собі на питання: війна триває, переговори ні до чого не призводять, люди гинуть. Що ж далі, чи є вихід?
Вихід, звичайно ж, є. Але щоб його знайти, потрібно знати ідеологію ворога. Те, чого українці в силу своєї природної віри в диво і неприродної невіри в ідеологію знати не хочуть.
Коли почалися югославські війни, кожна більш-менш розумна людина в республіках колишньої Югославії знала, що сербський президент Слободан Мілошевич воює не просто так, знічев’я, а тому що є прихильником ідеї, що всі серби повинні жити в одній державі – тобто території колишніх республік, де є серби, повинні бути від цих республік відокремлені, а “зайве”» – несербське – населення – відправлено додому. Все це було популярно викладено в роботах відомого письменника і першого президента Союзної Республіки Югославія Добрица Чосіча задовго до того, як Мілошевич взагалі з’явився у сербській політиці – і в дусі відданості цим ідеям була вихована практично вся сербська номенклатура покоління Мілошевича. Взагалі вся. І сам Мілошевич. І його войовничий союзник, радикал і прихильник Росії Воїслав Шешель. І противники Мілошевича, майбутні лідери революції в Сербії Воїслав Коштуніца і Зоран Джинджич. Всі ці люди зачитувалися Чосічем.
Поки Мілошевич був при владі, напруга на території колишньої Югославії була нормою життя. Десь він програв — як у Хорватії. Десь зміг домогтися появи очищених від “інородців” територій — як в Боснії. А десь прорахувався, як в Косово. Але Мілошевич — на відміну, до речі, від самого Чосіча — був прихильником військового і силового втілення сербської ідеї в життя. Він сам був війною. І поки він правив країною, війна просто не могла закінчитися.
Те, чого хоче Путін, теж вельми популярно викладено в книжці. У брошурі іншого видатного письменника, нобелівського лауреата Олександра Солженіцина “Як нам облаштувати Росію?”. Там чітко пояснюється, що від 12 колишніх союзних республік потрібно просто позбутися (ну хіба що забрати російські райони “роздутого Казахстану”), а нова держава — Російський Союз — має складатися з Росії, України та Білорусі. Це ніяке не відкриття Солженіцина, так, по суті, було в царській Росії, де державотворчою нацією вважалися росіяни — малороси, великороси й білоруси. Коли ця стаття вийшла — в липні 1990 року — в Україні на неї звернули увагу хіба що ті деякі «маргінали», хто мріяв про незалежну країну. А переважна більшість українців тоді вважала своєю батьківщиною Радянський Союз і могло обуритися хіба що спробою письменника відокремити від цієї батьківщини наші улюблені 12 республік.
Натомість для пізньої російської номенклатури, представником якої є Путін, ця брошура стала керівництвом до дії. У Росії тоді ставлення до ідей Солженіцина було зовсім іншим. І це те, що Путін робить зараз. Просто, як і Мілошевич, він є прихильником військового і силового втілення російської ідеї в життя. І поки він буде президентом, конфлікт продовжиться. Путін — це і є війна.
Тому — і це те, що я намагаюся пояснити з 2014 року — все, що може і повинен зробити будь-який президент України, так це окопатися і не допустити захоплення нових українських територій. І в такому стані постійної мобілізації дожити до кінця путінської Росії. Я зовсім не стверджую, що спадкоємці Путіна не будуть такими ж прихильниками “держави Солженіцина”, як і він сам. Зрештою, і Сербією вже давно керують люди, які ідеологічно не надто далеко пішли від Мілошевича.
Просто ці люди не хочуть воювати. І нові лідери Росії можуть просто не хотіти воювати, це і буде наше вікно можливостей для приєднання до НАТО і ЄС і остаточного розмежування з Росією, тепер уже назавжди. І все, що нам насправді потрібно — це не розслабитися і не стати путінською здобиччю. Дожити до дня, коли Україна буде існувати, а Путін не буде президентом Росії.
Тому що якщо ми розслабимося, якщо ми віддамо перевагу не реальній політиці, а імітації, якщо наш президент захлинеться в океані, в який він так невдало потрапив прямо зі свого самодіяльного жабенятника — що ж.
Тоді ми зникнемо.