“Жінки зі сталі” – об’єднання дружин, матерів, сестер захисників України, які опинилися в полоні, зникли безвісти або загинули. Спільнота, де кожен її представник знайшов підтримку та впевненість у тому, що він – не самотній, і йому є на кого розраховувати на етапі проживання власного травматичного досвіду. Це про об’єднання в умовах війни та боротьбу, якій немає меж.

#Букви поспілкувалися з представницями громадської організації “Жінки зі сталі”, історії яких є унікальними, але об’єднані одним сенсом – “Азовсталь” та полон. Про дві протилежні хроніки порятунку, але один спільний шлях до справедливості – в матеріалі.

Софія Черепанова – сестра захисника “Азовсталі”, який вже рік перебуває в російському полоні. Крайній зв’язок з братом був 22 травня 2022 року. 

– Для мене “Азовсталь” лунала голосом молодшого братика. Він нас із мамою беріг, не розповідав про жахи, що там відбувались, ні разу не жалівся. У нього завжди було “все ок”. Навіть в повному оточенні. Для нас, по-жіночому, було важливо, чи є в нього що їсти і чим оборонятись. Він казав, що все є. Звісно, ми знали, що це – неправда, адже можна сказати, що бачили в прямому ефірі, що відбувалось в Маріуполі насправді. Ми бачили, як нищать цвіт нашої нації. Братик нас беріг. Адже військових, на відміну від цивільних, життя і вишкіл готувало до будь-якого перебігу подій на фронті. Лише одного разу, десь на 80-ий день оборони, він пожалівся, що вже дуже хочеться чистого (одягу) і свіжого (про їжу). Найчастіше Артем наголошував на тому, що нам треба жити далі і радіти життю, адже саме заради нас – своїх матерів, сестер та дітей, задля нашого майбутнього, вони там виходили за межі своїх можливостей. Аби дати шанс Україні на перемогу та вільне майбутнє! 

Анастасія Міхільова – дружина нацгвардійця, яка також два місяці перебувала з чотирирічним сином у бункері “Азовсталі”. Андрія – чоловіка Анастасії, звільнили з російського полону 21 вересня.

– “Азовсталь” стала для нас місцем охорони. І якби мій чоловік не вивіз нашу родину на “Азовсталь”, ми просто не вижили б… 10 квітня Андрій прийшов додому, сказав, що тут знаходитися вже небезпечно, тому одразу вивіз нас до азовстальського бункеру. Вже 13 березня в дім, в якому ми мешкали, було 28 влучань, одне з яких – прямо в нашу квартиру. Знаю, що також у нашому будинку завалило підвал, де майже 200 осіб загинуло заживо. Тому для мене “Азовсталь” – це передусім місце, яке зберегло життя. 

– По-різному, але ви на власному досвіді відчули “реальність” та “неминучість” наслідків, які панували у стінах “Азовсталі”.  Якою сьогодні Ви згадуєте ту атмосферу, яка існувала по той бік екрану? Чи усвідомлювали ви фінал власної долі в цій історії? 

Софія: – По той бік екрану на “Азовсталі” панувала впевненість, що Україна їх не покине, що допомога обов’язково прийде. Захисники “Азовсталі” знаходились в надлюдських умовах, проте віра в перемогу ні на хвилину їх не покидала. Як на мене, це абсолютний героїзм – відчувати щохвилинні напади супротивника, який в десятки, а то й у сотні разів переважав озброєнням та кількісно, але не зламатись духом. Знаю, що в полон братик здаватися не збирався однозначно. Коли вже почали ходити чутки про “почесний полон”, він сказав, що піднімати руки догори і здаватися ані він, ані його побратими не планують. “Ми знаємо що робити” – загадково сказав він. Думаю, це означало або бій на смерть, або самоліквідація. Проте, пролунав наказ від вищого військового командування про складання зброї заради збереження життя. І вони склали. 

Анастасія: – Ми знаходились в бункері, де перебувало 42 особи, з яких – 11 дітей. Наймолодшим був мій чотирирічний син. Звісно, там не було жодних умов, коли ми приїхали, вже навіть не було сухпайків. Був великий дефіцит їжі. Мій чоловік навідувався до нас раз на три дні, хоча дорога від бункера до бункера була дуже небезпечною, тривали постійні обстріли. Щоночі здавалось, що ця ніч буде останньою, бо на цей період доби припадало найбільше. Бункер постійно хитало, здавалось, що він в будь-який момент міг скластись. Ми, як цивільні, також виходили на двір, щоб добути елементарно цукор, чай, теплий одяг, якого також не було. Чоловік приносив нам борошно, жертвував власною їжею заради нас. З борошна ми намагались зробити якісь млинці, їх давали лише дітям, бо кількість була обмежена. Інколи до нас спускались інші військові, перевіряли наш стан, підтримували, зокрема інформаційно тримали в курсі щодо подій нагорі.

– Особисто для Вас, яким був момент найбільшого зламу цієї героїчної оборони, що відкриває її незвідану сторону? Які події є для Вас особливо знаковими та показовими? 

Софія: – Багато людей “романтизують” війну. Мовляв, це дуже красиво, почесно та велично. Безперечно, так і є. Проте війна це НЕ красиво. Адже за картинкою в новинах криється біль, кров та великі втрати, повна антисанітарія, голод, холод та банальна неможливість сходити в туалет, коли хочеться.  “Азовсталь” – не виняток. Я навіть уявити не можу, що відчував мій брат, коли не мився три(!) місяці. Перша фраза, яку він сказав, коли вперше і востаннє подзвонив з полону – “Нарешті нам дали можливість помитись, вперше за три місяці”.

Анастасія: – Певний час мій чоловік приходив, а потім зазнав поранення. В один момент він не прийшов через день, два, тиждень… Звісно, ти починаєш думати про найгірше, і в цьому нерозумінні я жила близько місяця. Мені снились сни, як він до мене приходив, я намагалась вловити та розшифрувати їх сенс. Далі на місці нашого бункера вирішили зробити шпиталь, бо поранених було дуже багато. Нас переселили у сусідній, і я зустріла військового, якого впізнала. Він пообіцяв щось дізнатися про чоловіка і попросив написати записку. Ми написали її разом з сином: “тато, ми тебе дуже любимо і сумуємо”. І підписали: “твій син Іван”. Через три дні він повернувся із запискою-відповіддю. Я спочатку не повірила– думала, мене хочуть заспокоїти, це все не по-спражньому. Але коли я побачила слово “зірочка”, точно зрозуміла, що це мій Андрій. Спочатку мені було погано, але потім я усвідомила, що головне – те, що він живий, а з пораненням ми обов’язково впораємось.

– Протягом періоду оборони “Азовсталі”, яких змін зазнав світогляд, моральний та бойовий дух захисників? Чи можемо ми говорити про особистісну трансформацію та “друге життя”, подароване стінами заводу?

Софія: – За час оборони “Азовсталі” внутрішньо мій брат не змінився ніяк. Він змінився раніше. Артем із дитинства був дуже м’яким, добрим та щирим хлопцем, чуйним до людей. Щиро кажучи, ніхто з нас не очікував, що у дорослому житті він стане на шлях воїна. Проте він завжди мав загострене почуття справедливості. Через це його гнобили вчителі і дуже поважали однолітки. Думаю, саме ця притаманна йому риса та гнів зі сторони вчителів загартували його внутрішній сталевий стержень. Він завжди знає, чого хоче, виважений та послідовний в діях. Коли нам здавалось, що в надлюдських умовах там, у пеклі “Азовсталі”, його внутрішній світ може надломитись через цю  чуйність, він натомість ще й заспокоював нас тут і запевняв, що все буде добре. 

Анастасія: – Після поранення мій чоловік фактично до виходу в полон був у шпиталі, бо не міг ходити. Він мав наскрізне поранення в стегно, його нога почала чорніти, ліків була обмежена кількість, антибіотиків майже не було. Якось до нього прийшла медсестра і сказала: “готуйся, завтра будемо ампутувати ногу вище коліна”. В той час поряд із ним лежав “азовець”, в якого були дуже важкі поранення, йому кололи антибіотики. Підтримували того, кому гірше, тому чоловікові не вистачало. Вночі цей “азовець” помер. Вранці, коли Андрій прокинувся, в нього під подушкою було два шприци, які кололи “азовцю”. Тобто, він помирав і відчував, що це його не врятує, а моєму чоловіку допоможе. І саме завдяки цьому йому і врятували ногу.

– Повернімось до одного з  найскладніших та найбільш переломного періоду – початку евакуації та виходу в полон. Епізоди прощання з місцем, яке, попри весь біль – зберегло життя. Якими Ви згадаєте ці дні?

Софія: – Перший і останній на сьогодні дзвінок від брата надійшов 22 травня 2022 року з Оленівки, під час якого брат повідомив, що живий і що він – у полоні. Потім настали 8 жахливих місяців очікування та гнітючої невідомості. 2 січня 2023 року ми отримали звістку про ймовірне місце утримання Артема хлопців, обміняних на Новий рік. З того часу знову тиша. Мені нічого невідомо – ані про стан його здоров’я, ані про моральний дух, ані про його долю. Лише серцем відчуваю – живий! І ми дочекаємось зустрічі. 

Анастасія: – 6-го травня була евакуація. Нас, як цивільних, виводили з “Червоним хрестом”. Спочатку повели на фільтрацію, ми її не пройшли, і у мене був допит, який тривав 6 годин. Мені показували відео, як комусь відрізають пальці, казали, що: “с тобой ещё нормально разговаривают, смотри как допросы проходят…”. Хапали за волосся, руки, проводили огляд синців на ключицях… Виїхати нам все-таки вдалось, хоча мені погрожували, що я залишусь, а сина відправлять у Донецьк. Опинившись у відносній безпеці, почалася нова боротьба – за повернення чоловіка з полону. Його довгий час не додавали в перелік на обмін. Врешті, обміняли 21-го вересня. 

– Як зазначає більшість родичів військовополонених, полон став ще більш складним випробуванням, аніж спротив на “Азовсталі”. Чи поділитесь, яким є життя після полону найріднішого? Як змінилось Ваше життя “під час” та “після” “Азовсталі”?

Софія: – Спочатку було дуже складно. Це відчуття невідомості за долю рідного просто випалювало все зсередини. До того ж, ще й війна триває, постійні тривоги, ракетні обстріли та неприємні новини. Потім в моєму житті з’явились “Жінки зі сталі” – мої однодумці, які навчили трансформувати свій невимовний біль у дію. Об’єднавшись з іншими родинами, ми почали на своєму фронті боротись за повернення наших з полону та захищати їхні права. Я відчула, що я – на своєму місці. 

Анастасія: – Коли Андрія обміняли, я зрозуміла, що найважчим є саме відновлення, а не очікування з полону. По-перше, це підірване здоров’я. Майже 5 місяців в полоні, без повноцінного харчування, без глюкози, і, як наслідок –  проблеми із пам’яттю. По-друге, складні психологічні розлади. Наприклад, мій чоловік майже не спить вночі, бо коли вони знаходились на “Азовсталі”, наймасовіші обстріли були саме вночі, тому він до цього звик. Також, він боїться, якщо до нього хтось підходить зі спини, в нього спрацьовують рефлекси. Коли заходжу до кімнати, повинна щось казати, щоб він розумів, що ти тут є. Зайве слово може спрацювати як тригер. Також він не розуміє, як можна жити далі, перебуваючи тут, в Україні, коли його побратими – у полоні. Він не відчуває себе комфортно через те, що вони там перебувають під реальними постійними знущаннями та тортурами. Кожен день мій чоловік збирається у бій. Я намагаюсь його переконати, кажучи, що зараз його здоров’я – не те, яким було до війни, й спочатку потрібно пройти реабілітацію. А він кожні три дні збирається на фронт, каже, що не може знаходитися тут, поки “мои пацаны там погибают”. І правда, повноцінним життям ми жити не можемо, допоки наші знайомі знаходяться в полоні і від них немає жодної звістки.

– Знаю, що 20 травня відбувся забіг для сталевих – “RUN FOR AZOVSTAL”, метою якого було нагадати про полонених та зібрати кошти для реабілітації звільнених захисників “Азовсталі”. Власне, захід організовано завдяки благодійному фонду “YOUkraine” та громадській організації “Жінки зі сталі”, частиною якої Ви є. Тож, особисто для Вас, яким сьогодні є життя “жінок зі сталі”? Якою є цінність та місія діяльності організації?

Анастасія: – Коли я приїхала до Києва, була в дещо невідомому та незрозумілому стані, бо “Азовсталь” також була ударом для моєї психіки. Можливо, це якесь диво, але так доля звела мене з “Жінками зі сталі”. Від них я отримала підтримку та впевненість, що я – не одна в такий важкий період життя. Тоді я зрозуміла, що ми всі об’єднані спільною проблемою. Один біль, який єднає. Коли мого чоловіка повернули з полону,  я змогла більш тверезо оцінювати ситуацію та розуміла, що потрібно боротися за полонених. “Жінки зі сталі” дуже тісно комунікують з органами влади, міжнародними організаціями. Також ми намагаємось залучати як українських, так і іноземних журналістів, що зараз дуже важливо. Також ми передаємо гуманітарну допомогу на лінію фронту та організовуємо благодійні, спортивні акції, на яких збираємо донати, які підуть безпосередньо на реабілітацію хлопців після полону. Для когось це буде місяць, а для когось – рік і більше…

Софія: – 20 травня у місті Українка разом з партнерами ми влаштували великий захід до річниці виходу українських оборонців з “Азовсталі”. Це благодійний забіг, фотовиставки та аукціон, що має на меті зібрати кошти на відновлення повернених з полону та їх сімей. Такі заходи дуже важливі, адже, по-перше, ми маємо змогу нагадати Україні і світу, що війна триває, і далеко не всі Герої вдома, а по-друге, зібрати кошти на реабілітацію військовополонених. Наш спільний обов’язок – реінтегрувати військових в суспільство та повернути їх до нормального життя, адже вони віддали найцінніше, що в них було – своє здоров’я, щасливу молодість та можливість спокійно жити. Життя “ЖІНОК зі СТАЛІ” дуже буремне. Інколи нам непросто. Інколи здається, що ми живемо в паралельній реальності, де війна і боротьба триває вже рік, а люди зовні не розуміють наш біль. Безсоромно жаліються на курс долара, на вимкнення світла, недостатні успіхи ЗСУ на фронті тощо. За все це, наші кращі з найкращих, наші рідні, платять своїм життям.  Критикувати та зневажати треба ворога, а щоб своє ставало кращим, потрібно кожному до цього докладати зусиль. Хоча б відмовитись від російської музики та почати прибирати за собою сміття в лісі.

“RUN FOR AZOVSTAL” – благодійний забіг, проведений з метою нагадування про тих, хто обороняв Маріуполь, хто продовжує знаходитися у російському полоні, а також тих, хто вже повернувся в Україну. В рамках заходу підтримки бійців Маріупольського гарнізону провели аукціон з метою збору коштів на лікування та реабілітацію звільнених з полону захисників “Азовсталі”, а також допомогу родинам, які ще чекають своїх бійців.

У заході взяли участь українські захисники та захисниці, звільнені з полону оборонці, волонтери, представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, рідні та близькі тих, хто був або залишається в заручниках у ворога.

Марафонців, які фінішували у першій трійці, нагородили медалями. Також ті, хто не брав участь у забігу, але хотів зробити благодійний внесок та підтримати учасників, могли побачити виставку ексклюзивних картин та фоторобіт.