Були часи, коли для того, щоб зробити відкриття, люди вирушали в далекі подорожі, не знаючи навіть навпевно, чи повернуться вони на батьківщину. Магеллан, Лаперуз і Кук, зрештою так і не повернулись. Та й серед кабінетних вчених було чимало тих, хто заплатив за наукові відкриття своїм життям. Українським журналістам та експертам ризикувати здоров’ям, на щастя, вже непотрібно. Та й плисти, їхати чи навіть йти кудись не обов’язково. Неймовірні – принаймні для них самих – відкриття вони зазвичай роблять, переглядаючи новини про результати виборів. Дізнаються нарешті про країну, в якій живуть. Знайомляться з тубільцями в первісному значенні цього слова – адже спочатку так називали мешканців не лише далеких островів, а сусідів по селу.
Хіба що в наш час йдеться про сусідів по кварталу чи навіть під’їзду. І щиро дивуються тому, кому ці аборигени віддають свої голоси. Звісно, певною мірою це традиції – бо ще з радянських часів багато хто “добре знав молодь”, спостерігаючи за її життям лише по телевізору. Але сучасність цю тенденцію посилила – тепер в інформаційній бульбашці, створеній власними руками, живуть не лише споживачі, а й навіть творці новин.
Тим гучнішими є плачі про те, що народ виявився не таким, а країна швидко і невпинно рухається до феодальної роздрібненості доби середньовіччя. Ніби Україна хоча б колись у своїй історії була жорстко централізованою державою. А з часів останнього здобуття незалежності тенденції до фрагментування не були постійним чинником суспільного та політичного життя країни.
Свого часу ними навіть пишалися – пояснюючи неможливість формування на наших теренах чогось подібного на путінський чи лукашенківський режим. Насправді до феодальної роздрібненості куди ближчим був стан України у 90-х роках – особливо в той момент, коли регіональні “барони”, які присягали президенту Кравчуку, вирішили перейти на бік іншого претендента на корону, Кучми.
Втім, саме Кучма став першим “збирачем земель”, який іноді доволі жорстко скручував голови надто самостійним місцевим ватажкам. А вдруге “зібрав землі” Янукович. Спираючись на власний домен на сході, він поступово підім’яв під себе всі інші регіони. Це, звісно, не подобалося його супротивникам з національного табору, проте лише тому, що їм був несимпатичний Янукович, а не сам сценарій.
Спроби Ющенка переконати донецьких у тому, що перед ними не пастух гусей, цілком вкладалися у цю логіку. Просто в третього президента не вистачило волі, ресурсів і, зрештою, нахабства четвертого, щоб довести справу до кінця.
Нинішня ситуація в Україні нагадує радше не Німеччину часів герцогського свавілля, а Італію доби Ренесансу з її синьйоріями. В якій панували не спадкові князі, а спритні та/або грошовиті вискочки, що підпорядкували собі окремі міста разом з округою – іноді використовуючи самоврядування в своїх інтересах, іноді ігноруючи його. Зрештою вони також перетворилися на самостійних володарів з фамільними гербами, але з іншими, нефеодальними джерелами своєї влади і, відповідно, іншою легітимністю. Тим, для кого Ренесанс – це Боккаччо, Леонардо і Рафаель, не варто сприймати таке порівняння як комплімент. У політиці це була доба Борджіа, Сфорца і Макіавеллі. Цинічна і кривава.
Звісно, можна себе втішати, що тенденції до усамостійнення місцевих “синьйорів” ще на увійшли до стадії сепаратизму – відкритого чи прихованого. І більшість гравців виступають під загальнонаціональними прапорами. Чи принаймні намагаються це зробити – як “Майбах” чи “Пропозиція”. Але, по-перше, вони так чи інакше змушені підлаштовуватися під вимоги виборчого законодавства, а по-друге (і це, мабуть, найважливіше) не варто перебільшувати дисципліну всередині партійних “армій”. Зазвичай партійний лейбл – це лише франшиза, яка здається на тих чи інших умовах в оренду місцевим угрупованням на час виборів – а після того, як кандидати отримують мандати, у партійних центрів майже не залишається важелів, що б дозволяли контролювати їхню діяльність.
Тож “арміями” їх можна назвати лише умовно, по суті ж це “збірні” окремих загонів, ватажки яких – так само як італійські кондотьєри – в будь-який момент можуть перейти на бік іншого командувача (і деякі мери наочно продемонстрували це, змінивши вже кілька прапорів). Симпатії виборців до певного бренду теж є доволі умовними. І це також нагадує середньовічну Італію, в якій належність до гвельфів чи гібеллінів визначалася не переконаннями чи політичними настановами пересічних “партійців”, а суто місцевими обставинами, іноді просто випадковими. Суто формально перших, звісно, вважали прихильниками папи римського, а інших – імператора. Але не більше. А з часом і влада імператорів над країною стала такою ж формальною, як і вірність йому гібеллінів.
Чого не було за Середньовіччя – то це турборежиму. Шлях, який володарі Священної Римської імперії долали століттями, Володимир Зеленський пройшов за рік. Отримавши, разом з монобільшістю в парламенті, майже абсолютну владу над країною, тепер він намагається хоча б зробити вигляд, що після місцевих виборів в нього залишилося хоч щось, окрім порожньої шкаралупи від цієї влади. Проте психологічний бар’єр вже подолано. Якщо депутати монобільшості посилають один одного в фейсбуці відкритим текстом, то подумки відправити кудись подалі їхнього президента тепер може собі будь-хто з можновладців. Наразі він лише один з гравців, до того ж без серйозних козирів на руках. І аж ніяк не може завадити іншим спробувати дійти згоди між собою і без президента.
Якщо вдасться – падіння Зеленського вже нічого не зупинить. Йдеться, звісно, не про формальне усунення від влади. В цьому насправді немає потреби. І не тому, що процедура імпічменту виписана таким чином, щоб переконати його ініціаторів, що шкурка не варта вичинки. Зрештою Януковича усунули без всякого імпічменту. Але навіщо вплутуватися у складну процедуру – якщо президента можна просто ігнорувати? Або навіть залишити йому формальні прерогативи – в обмін на освячення досягнутих без нього домовленостей. Відкритим залишається питання, хто візьме на себе роль модератора перемовин і домовленостей усіх з усіма. А відтак – і будівничого “нового консенсусу”.
Як вміє витрачати свої шанси Зеленський – зрозуміло й без слів. Єрмак став надто токсичним. Авакова відверто бояться. Коломойський, схоже, вчергове став жертвою власної метушливості – та й результати “Майбаху” на виборах тріумфом назвати важко. А час спливатиме швидко. Набагато швидше, ніж у попередні дванадцять місяців. І не тому, що в народу урветься терпець – як це люблять казати вітчизняні публіцисти. Українці терпіли й не таке. Просто в умовах Covid і працюючої через раз економіки, в громадян майже не залишилося запасів, необхідних для виживання. А держава залізає до їхніх кишень все нахабніше. Вони, може, й не будуть хапатися за вила. Але безумовно зловтішатимуться будь-яким нещастям, що можуть трапитися з можновладцями – без поділу їх на владу і опозицію.
І більшості з них насправді буде все одно – різатимуть пани один одного самі чи з іноземною допомогою. Останній варіант, до речі, здається наразі навіть вірогіднішим. Адже до тих політиків, хто ще вчора волав “Путін, прийди”, тепер додалися ті, хто вимагає: “ЄС, втруться”. Так і до покликання варягів можна дійти… Зрештою, варто пам’ятати, чим все завершилося в ренесансній Італії. Претензіями на італійську спадщину з боку сусідів – підкріпленими не лише юридичними аргументами, а й зброєю. Війною, що тривала пів століття. І кількома поділами країни між нападниками і захисниками. Якщо немає часу, щоб дізнатися про це з книжок, можна хоча б кіно подивитися. Щоб потім не дивуватися новинам зі стрічок.