Зазвичай на святкування юдейського Нового року Рош га-Шана в Умані на могилі цадика Нахмана, засновника Брацлавської течії хасидизму, збирається кілька десятків тисяч хасидів-паломників. Сама дата Нового року не є сталою і припадає зазвичай на вересень. Святкування тривають три дні, впродовж яких паломники моляться, співають і танцюють. Вони також зазначають, що для хасида важливо бодай раз побувати біля могили Нахмана. А деякі з них вірять: якщо тут зустріти Рош га-Шана, то наступний рік буде вдалим. Цього року святкування припали на 18-20 вересня, час карантину в Україні. Тож це внесло певні корективи.
Блокпости на дорогах
«Далі проїзд закритий. Ви взагалі хто? Журналісти? А з якого каналу? Не каналу? А можна ваші документи? Жінки є в салоні?», – говорить до нас поліцейський, намагаючись зазирнути у темний салон автомобіля. Проїзд перегороджують кілька бетонних блоків, які перекривають вулицю Пушкіна, де близько години тому хасиди почали святкувати Рош га-Шана. Трохи віддалік стоїть поліцейське авто, яке ритмічно блимає синім світлом. Поруч кілька чоловіків у чорній формі поліції та малинових беретах.
«Дайте документи ще раз, треба їх сфотографувати. Ми вас пропускаємо, але там далі буде ще один блокпост, вас на ньому вже чекають», – говорить поліцейський, фотографуючи наші посвідчення на телефон. Врешті ми повільно об’їжджаємо бетонні загородження і їдемо темною вулицею. Десь на тротуарах під деревами ходять ледь помітні силуети – це місцеві жителі вертаються додому: на час юдейського Нового року доступ на вулицю лише за спеціальними перепустками. Ліхтарів вздовж дороги майже немає, світло дають хіба що вікна кіоска, який працює допізна. За дві хвилини ми впираємося у ще один блокпост.
«Так, ми вас уже чекаємо. Далі проїзд закритий. Як чому? Рош га-Шана. Не можна їхати. Як ви в готель? Який? Яким чином? Добре, проїжджайте. І маски надягніть», – говорять поліцейські, перевіривши наші документи. Знову доводиться об’їжджати бетонні загорожі. Ліворуч від нас лишається недобудована багатоповерхівка, на якій висить величезна фотографія президента США Дональда Трама й підпис: «Пане президент. Ви полюбите Рабі Нахмана. Підтримайте нас у прагненні святкувати в Умані». І тут само припарковані два мікроавтобуси поліції на випадок заворушень: від звичайного транспорту їх відрізняють важкі залізні решітки поверх вікон.
Чим далі рухаємося, тим більше світла навколо. Найбільше ліхтарів на повороті вулиці Пушкіна, над приміщенням, яке більше нагадує звичайний ринок: сюди хасиди ходять поїсти. Зараз саме вечеря. З-за залізної стіни, яка відмежовує їдальню від вулиці, чути гомін сотень голосів, часом лунають радісні вигуки. Іноді в стіні відчиняються двері – і тоді у невеличку шпарину можна розгледіти святкову ілюмінацію, закріплену під стелею. Хасиди приходять і йдуть групами, іноді прихоплюючи із собою коробки з їжею. Майже усі паломники вдягнені у біле, на ногах у них туфлі й високі білі гольфи, а на головах – білі або чорні кіпи. У декого – штраймли, головні убори для врочистих заходів – це кіпи, обтягнуті лисячими або соболиними хвостами. Попри те, що у кварталах, де відбувається святкування, діє посилений карантин, медичні маски носять одиниці. Навіть у приміщеннях.
«Ви говорите англійською? – Біля нас зупиняється хасид. Усміхнений чоловік одягнений у чорне, в руці – пакет з їжею. – Я просто поспілкуватися хотів. Скажіть, як в Україні ситуація з коронавірусною хворобою? Бо мені здається, що влаштовувати локдаун – то хибна ідея. І я досі не розумію, чому ваш уряд закрив кордон і не пустив хасидів на святкування. Знаєте, я сам з Нью-Йорка, прилетів кілька тижнів тому. І, чесно, я не знаю, звідки взявся той вірус. Але я схиляюся до думки, що він таки був виведений у лабораторіях Уханя. Що він штучного походження. Та й Білу Ґейтсу ця історія вигідна. Припускаю, що він навіть міг за це заплатити. А уряди країн використовують хворобу для запровадження обмежень, аби ще більше контролювати своє населення. Наприклад, забрати з обігу паперові гроші. І запровадити електронні. Тому що так більше контролю над людьми. Можливо це правда, можливо ні – я не знаю. Але як версія – має право на існування», – говорить чоловік, бажає нам хорошого року і йде до себе додому.
Ближче до 11 вечора на вулиці Пушкіна лишаються самі поліцейські. Більшість хасидів розходиться по домівках. Хоча поодинокі паломники трапляються на вулицях до глибокої ночі. Також у кварталі, де тривають святкування, закриті майже всі кафе та магазини (назви та оголошення на них написані їдишем): тут не продають сувеніри, а поїсти можна або купивши печива у нічному кіоску, або замовивши доставку їжі до блокпоста.
«Я працюю в ресторані поруч з вулицею Пушкіна. І кілька днів тому нас закрили. Нібито через карантин. Самі бачите, – говорить дівчина, показуючи рукою на великий заклад, що стоїть неподалік блокпоста. – Зараз навіть не скажу, де тут поруч можна повечеряти. Всі заклади навколо позакривали. Це хіба у центр міста йти треба. А як довго ми будем закриті – не знаю», – говорить вона.
Шабат
Хасидський квартал в Умані оживає ближче до полудня. На вулиці знову у своїх справах виходять паломники. Частина з них збирається біля автоматів із безплатною кавою, чаєм та печивом, які встановили благодійники. Хтось уже попиває червоне вино. Більшість, втім, доволі стримана. Власне, у хасидів шабат – день тижня, в який заборонена будь-яка робота. Дехто навіть відмовляється фотографуватися й закриває обличчя.
«Містер! Містер! Шабат! Шабат!», – кричать чоловіки на надто наполегливих журналістів.
Дехто, правда, у більш піднесеному настрої. В першу чергу – молодь. Вони ходять групами, посміхаються на камери, розпивають вино й іноді можуть почати чіплятися до перехожих не-хасидів, яких тут майже і немає.
«Десь після 14-ї вони мають іти молитися на озеро. Можливо навіть купатися будуть. Принаймні, мені казали, що так має бути. Але ж самі бачите: цього року їх не так уже й багато, порівняно з попередніми: три тисячі цьогоріч проти 30-40 тисяч минулого року. І на могилу цадика вас знімати теж не пустять. Ходять чутки, що хасиди образилися на Зеленського. Бо він закрив кордон для паломників. Тому цього року все буде більш закрито, ніж зазвичай», – говорить представник поліції діалогу. Ми саме стоїмо біля входу до будівлі, зведеної над могилою цадика Нахмана. За парканом десятки чоловічих голосів читають молитву. Охорона на вході пояснює: в шабат зйомка в будівлі заборонена, але зайти і подивитися – можна.
Сьогодні до кожної групи журналістів приставляють поліцію – для охорони. На всі питання правоохоронці лише знизують плечима: «Такий наказ згори прийшов». Хоча поліцейські намагаються триматися віддалік, вони все одно привертають увагу паломників. Куди б ми не йшли – правоохоронці слідом. Вони залишають нас лише на одному з блокпостів, дорогою до озера, яке також важливе значення для хасидів: сюди вони приходять помолитися. Біля води, щоправда, цьогоріч паломників майже немає. Лише десятка два людей. Здебільшого вони читають молитви, розхитуючись туди-сюди. Поліції та рятувальників на берегах кілька десятків.
«Ми тут патрулюємо. А біля хреста, його, здається, місцева ВО «Свобода» колись ставила, у нас окрема охорона. Ну ви ж знаєте: юдеї не визнають Ісуса. Тому коли йдуть повз, то можуть в розп’яття плюнути. А в якийсь із років, здається, його взагалі зрізали вночі. Тому там зараз постійна охорона, так. Хоча поки ніби без інцидентів. З того, що цього року було: в якийсь із днів група хасидів розпалила мангал на балконі, хотіли посмажити м’ясо. Але їх швидко зупинили», – розповідає поліцейський, який чергує біля озера.
Повз нас іде сім’я хасидів. Усі в масках. Вони підходять до води, швидко моляться й збираються назад.
«Я взагалі парамедик. Живу в Ізраїлі, працюю. Приїхав на Рош га-Шана в Україну. Коронавірусна хвороба й справді несе масу ризиків. Тому моя сім’я носить маски. І загалом масковий режим потрібен, аби убезпечити людей», – говорить він.
«Містер! Містер, ви з якого журналу? Ви фотограф? Розповідаєте про Рош га-Шана? Так цього року мало людей. Ви ж знаєте, багатьох не пустили в Україну, закрили кордон. А згадайте, скільки тут людей було минулого року. Нам здається, що це все не про хворобу, не про пандемію, це більше про політику», – говорить група підлітків до нас, помітивши камери. Щоправда, вони не пояснюють, чия політика й для чого.
Сутеніє. Проходимо повз готель «Меланія» і повертаємося сходами на вулицю Пушкіна. Тут кількасот хасидів саме йде вечеряти. «Шабат! Шабат!» – час від часу лунає з балконів багатоповерхівок. З настанням темряви хасиди починають курити. Втім, через релігію у них певні складнощі.
«Містере, у вас не буде підкурити? І ви не могли б підпалити вогонь на запальничці? Я не можу, свято, – говорить один із них до групи журналістів. Йому підпалюють сигарету, він затягується димом, повільно видихає його в повітря, – дякую», – чоловік простягає великий палець в гору і йде разом із натовпом у бік їдальні.
Вулицею бігає група дітей. Вони розкидають листівки з написами рідною мовою. Чим додають роботи комунальникам: через певний час з’являються люди у помаранчевих жилетах із мітлами, швидко прибирають вулицю. Біля закритого продуктового магазину стоїть група хасидів, які голосно говорять між собою. Просимо розповісти про поїздку до України. Чоловіки дещо ніяковіють, відходять назад. Перед нами лишається хасид у чорному одязі. Він говорить тихо, впевненою російською.
«Я сам з Ізраїлю. Те, як я добирався на Рош га-Шана в Україну – та ще довга історія. Але під запис її розповісти вам не можу. Це було б не чесно, адже ми дотримуємося релігійних традицій. А вони забороняють у це свято давати інтерв’ю на камеру. Прошу поставитися до цього із розумінням. Якщо хочете – можемо поговорити з вами у неділю, після 20:00. Тоді я з радістю вам усе розкажу і прокоментую», – говорить чоловік.
Як і в попередній день, близько 11 вечора вулиця порожніє. Тут не лишається нікого, окрім поліції, яка патрулює квартал.
Шофар
«Як я ставлюся до хасидів? Та намагаюся не брати від них замовлення. Мені здається, що вони нас за людей не вважають. Оце було пару днів тому, підвозив одну сім’ю. Треба було їхати десь за місто. Я приїхав, а там п’ятеро дітей, чоловік і дружина його. Що вже робити, на вулиці їх не кинеш. Поїхали. І дорогою цей хасид починає своїх малих дітей пересаджувати на переднє сидіння. Я його прошу цього не робити, а він мені каже: «Та нічого, я вам грошей доплачу». Та не треба мені його гроші, мені головне, щоб він нормально ставився до моїх правил. А малі діти – вони ж непосидючі. Розбили мені бокове вікно. Довелося ремонтувати. Відтоді попросив диспетчерів, аби мені замовлення від хасидів не давали», – скаржиться таксист. Ми знову під’їжджаємо до блокпосту поліції. На відміну від попередніх днів тепер тут проводять дезінфекцію автомобілів: чоловік у захисному костюмі оббризкує розчином колеса всім авто, які їдуть у квартал, де святкують хасиди.
«У нас тут журналісти без супроводу. Пришліть когось, – говорить поліцейський у рацію, – Ми не можемо вас пропустити самих. Такий наказ», – говорять вони вже до нас.
В останній день святкування юдейського Нового року над вулицею Пушкіна стоїть гамір. Це хасиди, які моляться групами у різних частинах кварталу. Щоправда, якщо у попередні роки все відбувалося на вулицях, то цьогоріч, через карантин і незначну кількість паломників, обряди проводять або у синагогах, або десь у зйомних будинках чи квартирах.
«Розумієте, у кожної общини свої… звички. Хтось починає молитися о 5 ранку. А хтось – о 10-й. Тому це триватиме майже весь день. А загалом це важливе для хасидів свято. Їм важливо приїхати до Умані, до могили раббі Нахмана. Він закликав своїх послідовників приїжджати до нього на кожен Новий рік і молитися, аби світ ставав кращим», – пояснює «Буквам» колишній нардеп від Народного фронту Георгій Логвинський, який також приїхав на святкування.
Близько полудня молитви замовкають: хасиди йдуть на обід. На перехресті вулиць, неподалік могили цадика Нахмана, один із паломників виносить стіл, ставить велику каструлю, поруч запечене м’ясо, починає розкладати їжу по тарілках і пропонувати охочим: паломникам, поліції, комунальникам, журналістам.
«Болоньєзе! Паста! Спагетті! Болоньєзе! Це ж смачно! Пригощайтеся!» – час від часу вигукує він англійською. До столу підходять хасиди, беруть свої порції їжі і швидко розходяться, аби не утворювати натовп. Представники поліції, які чергують поруч, кажуть: за весь час святкування не склали й десятка адмінпротоколів. А ті, що були, виписані за порушення перетину кордону, дрібне хуліганство і порушення правил карантину.
За годину з різних частин кварталу знову чути ритуальні співи. На вулицях лишаються лише поліцейські, журналісти, діти та жінки. Одна з них саме пробігає повз нас. Слідом за нею швидким кроком іде патрульний. Оживають рації у правоохоронців навколо: «Хлопчик, на вигляд три роки. Одягнений у білу сорочку, штани із синіми підтяжками. В руках морозиво».
Правоохоронці починають обходити навколишні двори. За 5 хвилин дитину знаходять. Знервована жінка несе хлопця на руках, її оточує кілька поліцейських. «Оце ви поки тут асфальт свій знімаєте, поліція працює. От, дитину знайшли», – кидає один із людей у формі до журналістів, які нудяться неподалік могили цадика Нахмана.
Близько 14-ї до молитов додається новий звук: то тут, то там хасиди починають сурмити у шофар – баранячий ріг, звук якого, за традицією, закликає до молитви, покаяння та сповіщає про настання Нового року. Згодом люди з рогами з’являються на вулицях і балконах багатоквартирних будинків: вони сурмлять і читають молитви. За годину вулиця Пушкіна повна народу: хасиди вийшли на святкування.
«Умань-Умань, Рош га-Шана, Умань-Умань, Рош га-Шана», – то тут, то там співають паломники. При цьому вони пританцьовують, взявшись за руки.
«Хочете зробити фотографії? Робіть! Заходьте! Пригощайтеся!» – говорить нам один з хасидів, запрошуючи до будинку, де накритий святковий стіл.
«Куди! Не можна знімати! Свято!» – говорять йому друзі.
«Я зараз господар цього дому! Хай заходять! Хай знімають, що хочуть, якщо вони це роблять з доброї волі! – відповідає хасид. Всі починають співати. Господар при цьому наливає нам горілку у пластикові стакани. – Випийте з нами за Новий рік! За раббі Нахмана! Аби рік був солодкий!» – повторює чоловік.
Біля озера знову починають збиратися чоловіки. Поки вони моляться, за їхніми спинами стоять жінки: дочки й дружини, які стежать за меншими дітьми, які граються серед дорослих. Аби завершити святкування, лишається один обряд: викидання гріхів. Хасиди мають витрусити у воду вміст своїх кишень, звільняючись таким чином від минулорічних гріхів. Щоправда, цей ритуал відбувається без нас: час вирушати додому. Викликаємо таксі. За кілька хвилин за нами приїжджає старенький Lanos.
«Знаєте, в мене немає якогось особливого ставлення до хасидів. І як серед всіх людей, серед них є адекватні й неадекватні. Так що, як на мене, нічого поганого в тому, що вони приїжджають до нас в Умань, я не бачу. От така філософія», – говорить таксист і везе нас з міста.