В інтерв’ю #Буквам Євген Вольнов розповів про історію появи “майора Чорнобаєва”, поділився своїми спостереженнями щодо ментального портрета середньостатистичного росіянина, яким він телефонує, та поглядами на події в Україні в розрізі військової агресії РФ.

Ти вже не перший рік спілкуєшся з росіянами у своїх телефонних пранках. Як би ти міг загалом охарактеризувати свої враження від спілкування з ними? 

В принципі, вони дуже слухняні. Якщо ти прикидаєшся якимось авторитетом, або кажеш, що ти з Москви, то вони готові робити все, що ти їм скажеш – вони наче раби. Хоча чому “наче”? Вони і є рабами. Дуже часто використовую цей прийом. Кажу, що я, наприклад, з адміністрації президента – і все, вони готові робити  усе, що завгодно. Якщо ти пам’ятаєш, була “Зимняя вишня” в Кемерово [Пожежа в ТРЦ “Зимняя вишня” 25 березня 2018 року – прим. автора]. У мене є відео, де чоловік, якому я зателефонував і сказав, що я з адміністрації президента, на тому місці, де тільки-но згоріли діти, і люди почали приносити квіти та іграшки, ходить та збирає ці іграшки в пакети для сміття! Не наступного дня, не через тиждень – у той же день! Поки там люди стоять, які приносять ці іграшки та квіти – він їх викидає в пакетик. Це – один із прикладів, що свідчить про сліпу слухняність та керованість, характерну багатьом росіянам, яким я телефоную. 

Які їхні відмінності від українців на ментальному та поведінковому рівні ти відзначив для себе за ці роки?

Я ж і кажу – в тому й особливість, що, по-перше, вони дуже слухняні. Я реалізував один і той же сценарій – телефонував в Україну і телефонував в Росію. В Україні мене посилали під три чорти, в Росії ж казали: “Окей, добре. Ми все зробимо”. По-друге, мені набагато легше їх тролити, тому що українці не ведуться на тролінг так, як ведуться росіяни. Тобто коли ти починаєш якимось чином заводити українця у ментальну пастку, він каже: “Та йди ти на х*й”. І кидає слухавку. А росіянин буде тобі доводити, що не верблюд, що він – класний чувак, що він тебе знайде і все таке інше.

Та зараз дехто намагається просувати наративи про “хороших росіян”. І що найтривожніше – такі заяви можна почути від окремих представників української влади. На основі твоїх розмов з росіянами та твоїх особистих думок — чи є взагалі в цьому сенс?

Треба розуміти, що тези про “хороших росіян” просувають ті, хто або танцювали у саунах у тих росіян, або намагалися разом з ними заробляти гроші в їх серіалах – типу Люсі Арестович. Тому слухати  цих у*банів не треба взагалі. Гарний росіянин – це росіянин мертвий! В Україні цих довбо**бів бути не повинно, пішли вони на х*й зі своєю культурою та росіянством – нехай, суки, страждають у своїй Росії! Я категорично проти того, щоб надавати їм громадянство, бо якого біса вони тут забули?! Ми зараз будемо ціною життя наших громадян відбиватися від Росії, а вони приїдуть на все готове?! Пішли вони на х*й!!

З початком повномасштабної війни багато хто знає тебе в амплуа майора Чорнобаєва – коли і як у тебе виникла ідея зі створенням цього персонажа і загальна концепція дзвінків родичам окупантів?

Спочатку був класичний майор Поздняков – я вже дуже давно використовую це псевдо для таких дзвінків. Це було просто рандомне прізвище, яке я використовував. Але оскільки ці дзвінки дуже схожі, адже я їм розповідаю одне й те саме, а потім вони починають волати – вирішив внести якесь різноманіття, вибравши інше прізвище. Ще був майор Стугнов [від назви українського ПТРК «Стугна-П» – прим. автора], або Бєлогородов – це з приводу тієї переправи [знищеної переправи  окупантів через річку Сіверський Донець поблизу Білогорівки на Луганщині – прим. автора].

Але Чорнобаївка була у всіх наших на слуху. Ти ж розумієш, що ці дзвіночки – вони для наших, в першу чергу. Всі наші знають, що таке Чорнобаївка. А росіяни – ні!

У цьому також є свій прикол, коли я їм представляюсь «Чорнобаєв  Степан Андрійович», вони “Ааа, Чорнобаєв, добре-добре…”. Тепер всі знають про майора Чорнобаєва – і малі діти, і літні люди. І це дуже кльово. Не тому, що всі про мене знають – вони не знають, хто такий Жека Вольнов, розумієш? Вони знають, що є якийсь там майор Чорнобаєв.

Кайф в тому, що цей терапевтичний інструмент спрацював. Є люди, які отримують трішки полегшення, коли чують, як волають російські мамки. Це і є мета. А не те, щоб всі дізналися, хто такий Жека Вольнов.

Щодо мети. Хотів би дізнатися про це детальніше. Мета цих дзвінків – просто нагода розважити себе та слухачів, чи все ж за цим приховане щось ще?

Насамперед – це створення терапевтичного контенту, тому що всі ми маємо великий стрес “завдяки” росіянам.

Всі ми бажаємо їм помститися, але безліч людей не мають можливості відрізати окупанту голову або, наприклад, вистрілити йому в обличчя, адже військовослужбовців – всього нічого у відсотковому відношенні від усього населення.

Росіяни думали, що у них є ракети, їх мародери на танках, що вони invincible (невразливі – англ.), що ми не зможемо їх дістати, що вони захищені в тилу… А ОСЬ І НІ, Б**ТЬ!! А Х*Й ТАМ!! Не захищені! Я доберуся до кожного! Ну не до кожного, зрозуміло. Але доберуся до тих, хто відправив своїх чоловіків, синів, братів нас вбивати.

Я маю дуже багато зворотнього зв’язку різних людей будь-якого віку, будь-яких верств населення – всім це дуже подобається, і вони від цього отримують задоволення. Тож в першу чергу – це терапія. В другу чергу – дуже кльово те, що росіяни показали це на своєму ТБ.

Тепер кожна кацапська мамка знає, як вона буде волати, коли їй зателефонує… ну, може, не майор Чорнобаєв, а якийсь клерк російської армії, який повідомить їй, що її син зник або загинув.

Таким чином вони мають розуміти, на що вони погодились. Вони мають розуміти, до чого призводить їх мовчання. Тому що їм завжди подавали цю війну як перемогу, як геройство: “Ооо, як добре!”.

А ні – ось воно, ось ціна цього всього. Це сльози, це стрес, це жах, це волання, це кінець життя, тому що до тебе вже не приїде твій **баний синочок і не зробить тобі онуків. Тому що ти, довбо**б, відправив його в іншу країну зі зброєю.

Взагалі вважаю, що будь-який процес, будь-яка дія має бути багаторівневою та багатобічною – це має бути і прикольно і корисно. І приносити гроші, якщо це можливо – та це, звичайно, не стосується дзвінків родичам окупантів від майора Чорнобаєва. Я, в принципі, кажу про те, що якщо ти чимось займаєшся і робиш це кльово, ти маєш це робити добре, це має приносити задоволення та користь тобі та іншим.

Про показ тебе на російському ТБ – ти маєш на увазі той момент в етері одного з пропагандистських шоу “Первого канала“?

Так. Тобто, вони зробили за мене мою роботу, розумієш? Я ніколи б у житті своїм телеграм-каналом чи ютубом не достукався б до російських мамок. А ці довбо**би самі притягли мій дзвінок до себе на телевізор і пустили його в ефір. Причому найцікавіше – вони кажуть, що у дзвінку “він глумиться”. Де там глум? Я просто повідомляю – це я навіть не вигадував прикольну історію його смерті. І жодних деталей, як я роблю зараз – що його там, наприклад, собаки чорнобаївські зжерли, розумієш? Тобто, дзвінок є максимально коректним. А верещить вона ах*єнно!

Ти кажеш, що твої дзвінки направлені на українську авдиторію. Тобто ти не розглядаєш це як можливість вплинути на авдиторію російську?

Було б наївним вважати, що завдяки моїм дзвінкам росіяни подумають, що “Ой, навіщо нам нападати на Україну? Навіщо нам відправляти своїх синів умирати?”.

Я розумію, що це не спрацює. Ну, може в якомусь малееенькому відсотку випадків – можливо. І, власне, тому добре, що ці дебіли показали мої дзвінки по телевізору. Але якщо до 24-го лютого я намагався якимось чином ще апелювати до росіян, типу “Увімкніть мозок, скиньте Путіна” і так далі, то після 24-го числа стало зрозуміло і очевидно, що це марно. Я більше не апелюю до них ніяк. Так, я розважаю українців. Я роблю так, щоб українці, які сидять у бомбосховищах під звуки сирени та відчувають стрес, на якийсь короткий момент мого дзвінка забули про стрес, а відчули помсту за те, що їм доводиться відчувати, і за те, що росіяни роблять з нами.

Якщо не секрет, яким чином тобі вдається знаходити своїх телефонних жертв?

Є добрі люди, які можуть, наприклад, знайти у вбитого окупанта старенький телефон, у якому записано “мама”, “дружина” тощо. Або записують на папірцях типу “Якщо завалять – номер телефону моєї мами”, або ще когось. По-різному. Добрі люди приносять – всім відомо, що якщо дзвонити, то це до Вольнова. Тому всі, хто має будь-яку інформацію з телефонами — несуть її мені.

Ті російські військові, про смерть яких ти повідомляєш їх родичам, вже 200-ті?

Взагалі по-різному. Половина – мертві, половина – ще живі.

Чи можеш виокремити зі дзвінків “майора Чорнобаєва” якусь жертву, або окремий типаж, який є твоїм улюбленим? 

Є такі, так. Досить часто буває таке, що спочатку вони виють після мого повідомлення, а потім, коли я переводжу розмову на гроші, що вони не отримають компенсації, бо він згорів повністю – їх відразу ж попускає. Ніяких соплів, нічого. І вони починають бикувати: “А чого це не буде грошей?!” Не можу процитувати якусь одну конкретну жертву, бо таких уже була пачка. Але чим гучніше вона верещить, тим веселіше!

Як ти можеш описати свої емоції під час дзвінків родичам російських окупантів? Що ти відчуваєш у цей момент?

Я стримуюсь, щоб не заржати. Жалості чи збентеження, звичайно, не відчуваю. Мені дуже смішно, тому що вони так ах*єнно кричать “Ууууііііі! “, як сирена [сміється]! Плюс, слухаючи, як вони верещать, я розумію як це буде прикольно слухати іншим, і кайфую від того, як класно це виходить. Але ж вони не всі так реагують – хтось кидає трубку, хтось не ведеться. Адже у мене, зазвичай, дуже обмежений обсяг інформації. Тобто немає ні прізвища, ні імені – нічого. І не всі 100% дзвінків є вдалими. Тому я радію тому, що виходить чудовий дзвінок.

Як часто звучать у твій бік звинувачення у блюзнірстві? З якого боку такі звинувачення лунають частіше? 

По-перше, ти чув заяву російських ЗМІ щодо того, що це блюзнірство. Хоча нічого блюзнірського я тут не не бачу. Яка різниця – їй зателефонує військком (військовий комісар – прим.автора), чи їй зателефоную я?

Все одно її най*биш здох! Плюс – я хоча б їй подзвоню. На відміну від військкома – як із цим довбо**бом, у якого синок з крейсера “Москва” пішов годувати карасів (Роман Шкребець – прим. автора).

Йому ж кажуть… А йому нічого не кажуть! Кажуть: “Х*й його знає, де твій син! Зник десь… Ми не знаємо. До побачення!” Тому, звичайно, від росіян надходять такі звинувачення найчастіше – але х*й їм у глотку, хай страждають.

Ну і наші ще є, які кажуть типу «Ой, не треба уподібнюватися росіянам, треба бути вищим за це». Вибачте, я росіянам не уподібнююсь – я в чужу країну зі зброєю не йду і дітей своїх не відправляю! Отже, десь 7-10% українців із цього приводу щось бухтять.

Ти говориш про те, що в тебе немає жалості до мам/дружин окупантів, які побиваються через них по той бік телефонного дроту. Тобто, навіть в якихось окремих, одиничних випадках ніякої емпатії до них у тебе не було, немає і бути не може?

Яка жалість може бути до тих, з чиєї вини відбувається ця х*йня?! Вони ж винні в цьому – і ніхто інший, окрім російських громадян, у цій х*йні не винен! Не Путін, не Шойгу, ні хтось інший. 

Путіну та Шойгу дозволили це зробити! Дозволили російські громадяни. І взагалі, як можна жаліти тих, хто чекає, що їх синочки та чоловіки привезуть їм награбоване з України? По суті, вони є їхніми спільниками. З якого дива я їх жалітиму? Цього недостатньо. Навпаки – моє бажання помсти одними дзвінками не задоволене.

Які твої прогнози на майбутнє України у цій війні та загалом?

Є такий вислів – “Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими”. Я сподіваюся, що ми всі порозумнішаємо, дуже сильно. І більше не будемо робити таких помилок, як ми це зробили у 2019-му. Ну не конкретно “ми”, я говорю “ми”, маючи на увазі всіх нас – українців. Що нам вистачить пам’яті зрозуміти, що вибирати усіляких х**сосів – це погана ідея. Що пріоритети мають бути, насамперед, такі, як дехто заявляв, на кшталт… [пошепки] армія, мова… Ну, з приводу віри – я людина не релігійна. Але я вірю у ЗСУ – тому я не сумніваюся, що ми переможемо. Я не маю сумніву, що ми очистимо всі наші території від російських окупантів. І так, я думаю, що Росія нікуди не зникне – цей є*анутий сусід завжди буде поряд з нами. І нам доведеться бути другим Ізраїлем. І це, загалом, добре.

Чому це добре, на твою думку?

По-перше, тому що це не дає розслабляти булочки. Якщо подивитися на Україну 2013 року і на Україну 2022 року – різниця очевидна. Набагато більше людей увімкнули свої мізки, набагато більше людей нарешті перейшли на українську мову і набагато більше людей розуміють відповідальність за свої дії. Що найважливіше – вони розуміють, що без їхніх активних дій нічого доброго не буде. Тобто, треба активно діяти, щоб життя ставало кращим.

Совковий менталітет заважав брати на себе відповідальність, бути активними. Розуміти, що якщо ти сьогодні не зробиш чогось – завтра цього не буде. Я не кажу про всіх, але таких людей було дуже багато. Вони вважали: “Та навіщо щось робити? Воно якось саме буде…”. От це “саме” і докотилося до анекcії Криму і всієї цієї х*йні з п*дорашками у владі. Я не хочу сказати, що 2019 рік – воно якось саме, але Рашка могла ввалювати багато грошей у те, щоб творити у нас гівно і купувати багато х**сосів.

Нам потрібне економічне знищення Росії, щоб вони не могли купувати наших **баних гнид, і наші гниди не змогли лобіювати її інтереси. Знищити повністю, ось так от вмить, не вдасться.

Ядерною зброєю їх у*бати не вдасться. Тому нам потрібно нарощувати нашу військову міць так, щоб Рашка продовжувала сидіти під санкціями і, зрештою, це призвело б до її розвалу. Як тільки Росія розвалиться на маленькі шматочки – ми будемо позбавлені цього російського впливу на наші внутрішні питання: куди нам вступати/не вступати, які мови нам використовувати/не використовувати, і так далі. Ну що, в Ізраїлі – ефективна армія, вони можуть захищатися – це добре. У нас цей сусід назавжди – тож краще, як Ізраїль, ніж як Білорусь, чи не так?

І наостанок: Хотілося б почути від тебе побажання нашим читачам та загалом українцям у ці непрості часи.

Побажання наступне: не витрачати час на сум, не витрачати час на паніку або зневіру. В нас дуже багато роботи, тому потрібна тотальна мобілізація в усіх напрямках. Не обов’язково це має бути армія – адже армія без тилу не працює. Тому, якщо хтось щось може зробити… Наприклад, є така штука, як Друкармія – тобто люди, які мають 3D-принтери та в цивільному житті використовували їх для хобі чи роботи, зараз друкують щось на замовлення ЗСУ – це і ручки для зброї, це і бандажі, і багато-багато усього іншого. Тобто, це звичайна людина – це може бути людина, в якої немає багато грошей, тому що тут багато грошей не треба. Тут найголовніше час, бо воно довго друкується. Це такий невеличкий приклад, але це дійсно працює.

Я веду до того, що можна завжди знайти ту сферу, де зусилля, які хтось витрачає на сум, паніку і депресію, не витрачати на це, а витрачати їх саме на те, щоб просуватися до перемоги. Тому що напрямків для просування дуже багато. Потрібна тотальна мобілізація всіх, для кого Україна – не порожній звук.