Але тут можна і посперечатись, хто більше винний: той, хто віддає злочинний наказ, чи той, хто його виконує, навіть якщо сам боїться бути  покараним на смерть за невиконання? Облишмо суперечки. Винні й ті, що віддають наказ, й ті що виконують, й ті що живлять систему, в якій такі накази мають місце, і той, хто стоїть на вершині цієї піраміди, кого поховають в мавзолеї, потім винесуть, потім повернуть і будуть лякати, що можуть повторити все це знову. І повторять, як тільки матимуть змогу.

Справа не в одній окремо взятій людині з ланцюга жахіть, які росіяни чинять у більшості випадків самі з собою. Справа не в етнічності чи національності, бо і Сталін – не Сталін, а Джугашвілі, і як було сказано в одному російському кінофільмі про зґвалтовану країну, правильніше самозґвалтовану, “отец и мать у меня – татаре, а я – русский, мне нравится быть русским”, справа в цій системі так званого “русского мира”. 

Вся ця карусель репресій, масових вбивств, заслання, ґвалтування, приниження, катувань, яку “русские” проводять стосовно себе і усілякого роду геноциду, який вони здійснюють по відношенню до інших, це і є культура “русского мира”. Не література і не кіно, то лише крихти виховання, справжня культура країни, котра поки що займає велику частину суші, це – звеличення власного самоприниження. 

Вони це роблять самі з собою, і пишаються цим, гордо заявляючи “я – русский”.  Від цієї культури невимовно тхне мільйонами смертей і скалічених доль, але росіяни радісно запаковують цей аромат у флакон “великая руссская”, і р’яно кропляться ним, щоб власні діти змалечку звикали. Минулі покоління, помножені на незлічену кількість самотортур, сформували виховання, що безбожно вбиває в людині гідність, духовність і волю.

“Значит так надо, будем терпеть” – росіяни так жили, живуть і будуть жити, бо їм так подобається, вони так хочуть жити, це – частина їхньої культури. Чому їм це подобається? Бо це наповнює їх гордістю, що вони можуть вижити в такій системі, терпіти і жити. Мало хто може, а росіяни можуть, і вбачають в цьому свою суперсилу: терпіти постійне ієрархічне приниження. 

Цю російську культуру живлять не лише малоосвічені громадяни, виховані телепропагандою чи власною модою на образ таких от загадково-придуркуватих алкашів, з якими краще не мати справи. Навіть їх так звана дисидентська інтелігенція лишається часткою руського миру. І якщо засланий лауреат нобелівської премії спочатку пише “империя – страна для дураков”, то при розпаді нібито ненависної імперії він видає несамовитий крик “На независимость Украины”, бажаючи українцям бути зґвалтованими німцями і поляками, раз вони не хочуть бути з Росією. 

Відомий літератор не просто так зажадав ґвалтування, ця частина російської культури може бути більш поширеною за мистецтво. Методи тортур над людиною розвивались віками, кожна культура експериментувала з тим, що пасує найбільше, “русский дух” обрав для себе страту через ґвалтування “на кол!”. Насилля, приниження, смерть, сексуальна наруга – все в одному. Не дарма розмова про російську культуру почалась зі Сталіна, адже саме при ньому приниження через ґвалтування стало широковживаним у багаточисельних таборах ГУЛАГу і під час наступу на Європу у Другій Світовій. Ця російська культура живе досі в тюрмах і головах людей, які в публікаціях і коментарях безперестанку жадають відправити когось на групове зґвалтування. Часто виявляється, що педофіли пережили в ранньому віці наругу над собою. Безперечно, росіяни, що переживають власну тотальну наругу протягом життя, будуть її помножувати, водночас ненавидячи гідність інших народів. 

Чому росіяни такі? Як стали такими? Чому продовжують виховувати себе масовими терорами, приниженнями і культурою прийняття цієї самонаруги? Що було раніше: яйце чи курка? Немає значення. Для України немає значення, вони такі, як є, і з ними нам воювати. Питання важливе для нас зараз: як довго? Вочевидь, поки один з нас не загине, адже загибель української ідентичності – пряма ціль Росії. Чому? Можливо тому, що на яку б купу гнійної пропаганди вони не залізли, їм страшно побачити навіть у бінокль нашу свободу і гідність. Бо свобода і гідність – “для русского смерть”. Бо коли побачиш щось гідне, є спокуса поставити собі питання: чи немає гідного в тобі? А таке питання до свого відображення для росіян межує з самогубством. Тож усякі вожді і охороняють свій народ від страшного дзеркала.

Всі російські культурні борці з режимом живі лише тому, що вони – не загроза, а частина російської культури, що з дозволу правителя має бути різноманітною і надихати на бажання бути руським. Це потрібне для імперії бажання. Але якщо ти раптом, хоч навіть у складі імперії, хочеш бути українцем – це смертельно небезпечно для імперії, бо українська культура небезпечна своєю свободою і самоповагою, і ти будеш фізично  “розстріляним відродженням”, а не на десять років посадженим, чи мати дозвіл виїхати хоч в Америку, і писати там російською, бо Росія часто приходить туди, де звучить російська.

Українці вже починають розуміти, що справа – не лише в тимчасовому Путіні. Звичайно, бажання його смерті зараз природнє і зрозуміле, але українці вже здогадуються, що при раптовому обвалі бункера росіяни одразу ж посадять на броньовик  якогось Навального, що для Росії і її політичних чи вимушено-економічних союзників  – найвигідніше рішення сьогодні, і надії на майбутній мир можна не чекати. Росія стане тільки сильнішою. Це ж новітній дисидент, тож санкції одразу можна відміняти, і продовжувати торгувати на всі боки з країною, де народ скаже: “мы были слепы, теперь мы видим”, “да святиться наш новый Ленин, низвергнувший царя, и давший нам новую экономическую политику”. І прийде новий очільник Кремля, як і нобелевський лауреат, незадоволений існуванням України і української культури, за Леніним – Сталін, який не вбивав, за Сталіном  –  Путін, Іван Грозний, і всі їх соратники, які виконували наказ, і противники, які теж виконували наказ, будучи добровільними заручниками режиму. І воюємо ми не лише з купкою правлячої партії і півмільйоном солдат, ми також воюємо з усіма, хто їх підтримує, годує, платить податки, чекає вдома. Справа не в етнічності і не в політичному устрої, наш північно-східний сусід не змінюється від царства, імперії, союзу, федерації, бо незмінною є його культура.

Щодо української культури і самих українців: звідки у нас взялась ця гідність? Чи була вона одним з факторів формування нації, чи з’явилась вже після? Однозначно невідомо. Можливо, вона викарбувалась протягом століть в боротьбі за свободу. Можливо, не у всіх, але вже зрозуміло, що саме це – наш вектор розвитку. Не Європа, а свобода і гідність, до яких ми тяжіємо, і які хочемо бачити в Європі. А коли ти, як наш сусід, придушуєш свободу в собі чи намагаєшся відібрати в інших – тут гідність навряд чи народиться, тут сформується зовсім інша культура. 

Звичайно, що російська культура проникла і на територію Європи, і на територію України, уразивши чисельних громадян. Тож краще нікого не ідеалізувати, а натомість боротись з російською культурою в собі, і зовні, звичайно. Не будемо будувати ілюзій, що цей бій – останній, історія підказує, що ні. Але чим слабшим буде ворог після нашої перемоги, тим пізніше він зможе напасти знову. Чим краще ми збережемо в боротьбі власну гідність, тим нищівнішою буде поразка  культури “русского мира”.