У середині XV століття Візантійська імперія вже тріщала по швах під постійними ударами османів, а Московське царство на противагу їй ще тільки починало свій розвиток. У 1448 році у Москві відбувся церковний собор, де було обрано нового Київського митрополита. Але учасники собору не вважали за потрібне проводити будь-які консультації з Константинополем, хоча під час призначення митрополитів це було необхідно згідно з церковними канонами.
На тому соборі Київським митрополитом було обрано Іону Одноушева, а його наступники протягом ста з гаком років вже іменувалися Московськими митрополитами. І вже наприкінці XVI століття московити змогли шантажем вибити з тогочасного Константинопольського патріарха Єремії II визнання незалежності московської церкви і надання її очільнику статусу патріарха.
Вже у XVIII століття православна церква зазнала значних змін у Московському царстві, яке з першої чверті XVIII століття стало називатися Російською імперією. Тут окремої уваги заслуговує така інституція як Святійший Синод. Установа, створена указом царя Петра I у 1721 році. До складу Синоду входило 11 осіб: це були представники білого духовенства, настоятелі монастирів та архієреї. Функції Синоду полягали у вирішенні низки різних питань: канонізації святих, піддання анафемі (відлученню від церкви), цензуруванні богословських текстів та ін.
Синод, який був колегіальним органом, мав замінити патріарха, який би очолював Церкву одноосібно. Аргументацію таких трансформацій доволі детально описав Феофан Прокопович – де факто, один з головних теоретиків російського самодержавства. На його думку, Синод мав замінити одноосібну владу патріарха тому, що в разі конфлікту між ним та царем “простий люд”підтримає саме патріарха, бо вважатиме, що в такий спосіб підтримує Бога. Та й колегіальний орган мав би бути менш схильним до “заколотів та заворушень”.
Петро I намагався зменшити роль Церкви у житті держави та зробити статус монарха ще вищим, ніж він був до того. Загалом, це було в дусі тогочасних європейських практик політичної модернізації, до яких вдавалися деякі правителі регіону. А Петро I став відомим зокрема й завдяки адаптації західних практик під реалії своєї держави.
Відтепер Церква стала підпорядковуватися світській владі і колишня модель взаємин світської та церковної влад припинила своє існування. Одним з аспектів такої трансформації став дозвіл на порушення таємниці сповіді, виданий православним священника у 1722 році. Йшлося про випадки, коли сповідуваний розповідав священнику про намір вбити царя чи якось зрадити державця. І про таку “крамолу” священник мав повідомляти спеціально створені органи безпеки імперії.
Ще одним інструментом боротьби з незгодними у Російській імперії було оголошення анафеми (відлучення від церкви). Насправді це також не було якоюсь інновацією Петра і відлучення від церкви використовувалося і в попередні століття в багатьох європейських країнах з тією ж метою. У 1709 році гетьман Іван Мазепа перейшов на бік короля Швеції Карла XII (користуючись нагодою, рекомендую до прочитання мій матеріал про загадкову смерть цього шведського короля). Після цього Мазепу відлучили від церкви як “зрадника царя”. Сучасна РПЦ продовжує зачитувати анафему гетьману вже більш як 300 років потому.
Окрім боротьби з опонентами всередині держави, РПЦ давала можливість виправдати початок війни проти сусідніх держав. Гасло захисту православних християн Російська імперія використовувала під час своїх експансіоністських війн у XVIII, XIX та навіть на початку XX ст. Прикладів тут дійсно вдосталь. Так, прикладом декількох російсько-турецьких воєн ставали саме питання релігії. Іншим прикладом використання ідеї про захист православних може стати історія зі вступом Росії у Першу світову війну.
Тоді сербський терорист Гаврило Принцип застрелив спадкоємця австрійського престолу Франца Фердинанда, після чого Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Конфлікт в регіоні назрівав довго, а це вбивство стало лише формальним приводом до початку війни. І тоді Російська імперія виступила на захист православних сербів.
Але вже ця війна стала останньою для держави Романових, яка у 1917 році припинила своє існування і поступилася місцем на історичній арені Радянському Союзу. Тут я не зупинятимуся на особливостях функціонування РПЦ в СРСР, бо це тема для окремої статті. Лише додам, що значна частина священнослужителів РПЦ співпрацювала з КДБ і зараз ці ж священники можуть співпрацювати з ФСБ РФ.
Функції сучасної РПЦ полягають винятково у виправданні політики російського керівництва і християнські цінності тут взагалі виносяться за дужки. Патріарх Кирило заявляв, що діяльність Сталіна не варто оцінювати лише за його злочинами і що “не варто відкидати все хороше”. Моральної оцінки діям Сталіна Кирило не дав у тій своїй заяві. Тут можна побачити, що пріоритетом як для сучасної РПЦ, так і для РПЦ часів Петра I значною мірою є держава та самодержець, а не моральні цінності, як мало б бути у релігійної інституції. Тому РПЦ можна вважати державною структурою, яка допомагає реалізовувати керівництву Росії свої політичні задуми.