Цитує його видання Finantial Times, #Букви публікують переклад матеріалу.
У світі небагато людей, які присвятили багато часу вивченню середньовічної східнослов’янської держави Київської Русі. Гарвардський історик Сергій Плохій – один із них. Володимир Путін – інший.
“Я бував тут раніше”, – говорить Плохій, знавець історії України із світовим ім’ям, коли ми зустрічаємося вологого лондонського дня за обідом у “Огніско” – ресторані Польського клубу.
Хоча Плохій зараз живе у Відні, маючи академічну відпустку з Гарварду, складається враження, що він прямо на полі бою. “Це не я вступив у війну”, – каже він. “Війна окупувала мою частину світу та її історію”.
В Україні зіткнулися не просто дві армії, а два історичні наративи. У наративі, якому Плохій присвятив свою кар’єру та понад десяток глибоких досліджень, Україна має довгу та значущу історію як нація та незалежна держава.
Інший наратив – це темна маніпуляційна версія, запропонована президентом Путіним, яка заперечує національну ідентичність України. Україна, згідно з цим наративом, завжди була частиною великої Росії, ще з часів давньої Київської Русі. За словами Путіна, Україна “навіть не держава” і не має права на існування.
Я запитую у Плохія, як це – виконувати свою роботу, коли під ударом і його країна, і її історія. Плохій, посміхаючись, нагадує мені, що в галузі “середньовічної чи ранньомодерної історії загалом працюють люди, які просто хочуть втекти якомога далі. . . в минуле”.
Однак тепер усе змінилося. “Політики та генерали, – каже він, – прагнуть захопити не лише землі, але й “ділянки історії”. Тож нічого не залишається, як боротися проти “спотворення і зловживань історією”. “Завдання насправді полягає в тому, щоб захистити своє”.
24 лютого Плохія розбудив електронний лист від колеги з назвою: “Боже мій”. Ще один лист надійшов від колишнього студента університету в Дніпрі, де Плохій раніше викладав. “Він запитував, чи можна було б надіслати мені електронні файли його робіт – на зберігання, тому що він живе в Дніпрі”.
Плохій одразу зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення Путіна – якого давно боялися, яким давно загрожували, і яке досі не можуть зрозуміти. Він подзвонив своїй сестрі в Запоріжжі. Перший авіаудар по місту вже було завдано.
За його словами, 24 лютого стало тривожним дзвінком для всієї Європи. “Я думаю, що в глибині душі ми дійсно вірили, що війни в Європі закінчилися”. Передбачалося, що проблеми континенту будуть завжди вирішуватись шляхом перемовин, виборів тощо.
Але історія війн не закінчилася, і перший місяць “це виглядало як кошмар”. Згодом він знайшов “баланс між емоціями та роботою”. Але значна частина південно-східного регіону, де виріс Плохій, зараз окупована російськими військами. “Це сюрреалізм. Це важко прийняти. Це викликає лють.”
Наукові праці Плохія зосереджені на Україні та пострадянському просторі й охоплюють весь період її історії, від раннього Нового часу до холодної війни та сьогодення. Він поїхав з України на початку 1990-х років, щоб викладати в Канаді, а потім переїхав до США.
Сидячи в польському ресторані, Плохій каже, що він був зворушений відповіддю Польщі, але не здивований. Обидві нації протистояли російській агресії. Їхні ідентичності включають досвід втрати державності. У їхніх гімнах спільний вступний рядок: “Ще не вмерла Україна”, “Ще не вмерла Польща”, – зазначає він. Ці рядки виражають ідею, що “держави може не бути, але нація жива”.
Цей меседж стає особливо актуальним у той час, коли Росія повернулася до своїх імперських амбіцій, загрожуючи самій присутності України на карті. Цей меседж також пронизує “Брама Європи” (2015) – книгу Плохія з історії України, де єдність нації залишається об’єднуючим стрижнем, навіть коли її землями один за одним проносяться завойовники.
Україна є частою мішенню завойовників через її географічне розташування між сходом і заходом, а річку Дніпро, яка прорізає країну, часто вважають ключовою лінією розмежування. Наукові студії Плохія розпочалися в місті Дніпро. Там він досліджував історію та військові традиції козацтва.
У Радянському Союзі 1970-1980-х років його наукові пошуки вважалися підозрілими. Московські лідери – від царів до комуністів – довго розглядали ідею незалежної української історії як загрозу та намагалися її придушити. Декількох старших колег Плохія в університеті було звільнено з посад під час кампанії проти “козакофілів”, звинувачених в “ідеалізації” козацтва, яка могла бути “потенційно націоналістичною”.
“Ще зі студентських років я добре усвідомлював, що існують проблеми з історією та її інтерпретацією”, – говорить Плохій.
Нам подали суп і зайшла мова про борщ. Претензії України на борщ як національну страву в минулому викликали гнів Росії. Раніше це здавалося лише підґрунтям для жартівливих статей про кулінарне змагання. Але темні підводні течії оголилися після початку вторгнення, коли речниця МЗС Москви заявила у своїй промові, що війна виправдана, оскільки Україна “не хоче ділитися борщем”, і це “нацизм”.
Існує давня традиція Москви придушувати розвиток української культури та атрибути національної ідентичності, наприклад, забороняючи у 1863 році публікації українською мовою. Саме на цю традицію 19-го століття Путін посилається, коли стверджує, що росіяни та українці – “один народ”.
“Шокує те, – каже Плохій, – що відкидається уся історія 20-го століття”, коли українська національна ідея виросла і призвела до голосування за незалежність від Радянського Союзу наприкінці 1991 року. У своїй книзі “Остання імперія” (2014) Плохій стверджує, що це голосування стало похоронним дзвоном для радянського блоку в цілому.
Якби ми звернули більше уваги на історичні висловлювання Путіна та їх розбір Плохія, чи могли б ми побачити наближення вторгнення? Я робила репортаж в Києві, коли напруга зростала, але поки по місту не вдарили перші бомби, я була переконана, що цього не може бути. Напад став шоком і для Плохія. “Ми слухали, але не чули того, що відбувається, – каже Плохій. – Це було важко уявити”
Люди люблять говорити, що від минулого не втечеш. На пострадянському просторі навіть не встигають взутися. “Я пишу історію, а потім вона з’являється на шпальтах новин”, – каже Плохій із втомленою посмішкою.
Його остання книга “Атоми і попіл” – це всесвітня історія ядерних катастроф. Її публікація цієї весни збіглася з безрозсудним військовим нападом Росії на виведену з експлуатації Чорнобильську станцію та діючу Запорізьку АЕС – найбільшу в Європі.
“Як вони можуть це робити?” – з жахом говорить Плохій. “Не обстрілюйте АЕС! Хоча б візьміть карту Чорнобильської зони. Не копайте окопи в Рудому лісі. Хіба ви не дивилися серіал HBO?!”
Для Плохія тема ядерної історії не є відхиленням від його наукових пошуків; як і всі теми, до яких він звертається, вона глибоко переплетена з його власним життям. Коли він писав про кубинську ракетну кризу в книзі “Ядерне божевілля” (2021), це був невипадковий вибір – він сказав мені, що усі боєголовки, привезені на Кубу в 1962 році, були вироблені на заводах в його рідній Запорізькій області.
Книга “Чорнобиль”, опублікована в 2018 році, також сягає своїм корінням у його власний досвід ядерної катастрофи 1986 року. Плохій був у Дніпрі, приблизно за 600 км на південний схід від АЕС, із групою молодих фізиків і професорів з університету, коли дізналися про про катастрофу, яку приховували декілька днів. Він пригадує тверду віру групи в непогрішність радянської науки, і як вони вирішили, що це, мабуть, була випадковість, а не людська помилка.
Насправді “Чорнобиль” – це історія неправильного керівництва, зарозумілості, приховування правди”, – каже Плохій. У якийсь момент наступного місяця до університету прийшов представник Комуністичної партії і сказав, що забруднена вода з Чорнобиля прямує Дніпром до їхнього міста.
“Я пам’ятаю, як сідав у тролейбус і їхав додому, дивився на вулиці і на людей, які йшли ними, на дітей, і думав, що через два дні, можливо, нічого цього не буде”, – згадує він. Відчуття було схоже на те, що він відчував протягом кількох тижнів після того, як цього року на Київ було скинуто перші бомби.
Утім, в історії про Чорнобиль також був певний “героїзм”, каже Плохій. Він пригадує, що багато його колег і студентів відправилися на станцію незабаром після катастрофи, щоб взяти участь в ліквідації наслідків. Вони знайшли свободу і товариськість серед ядерних уламків. “Я стикався з людьми, які казали, що дні в Чорнобильській зоні були серед найкращих днів їхнього життя”.
На початку цього року Плохій переїхав до Відня, щоб зайнятися дослідженнями в архівах Міжнародного енергетичного агентства. Ми говоримо про те, що немає міжнародного законодавства, за яким Росію можна було б притягнути до відповідальності за атаку на українські АЕС, тому що немає прецедентів. “Це вперше в історії, коли війна ведеться на території ядерних об’єктів. . . Це вперше в історії”, – каже він.
Плохій призупинив архівний пошук після початку російського вторгнення. Він почав шукати шляхи відповіді на нову війну. Частково, каже він, щоб бути корисним. Частково, “щоб знайти якийсь якір, бо вітри та хвилі такі сильні”. Зараз він зосереджений на написанні книги про походження цієї війни, її історію та контекст.
“Наша робота легша й привабливіша за вашу”, – каже він, сміючись. “Фокус у тому, що ми намагаємося розв’язати рівняння, коли вже знаємо відповідь . . . Наша мудрість випливає з перспективи, яку ми маємо, ми знаємо, чим це закінчилося, і ми шукаємо речі, які призвели до цього”.
Я все ще думаю про позицію Плохія щодо цієї війні. Якщо історію “пишуть переможці”, де він опиниться? І що поставлено на карту? “Історію пишуть усі сторони”, – відповідає він. Але “переможці мають ресурси, щоб придушити інші наративи та просувати свій наратив”.
Сьогодні “ми маємо імперіалістичний наратив, написаний Путіним,” – говорить Плохій. В Україні цей погляд на світ і спотворена історія, яка лежить в його основі, зазнають поразки. “Цей наратив зазнає краху”.
Отже, саме Росія може найбільше змінитися в результаті цієї війни. “Падіння імперії – це не суто російське явище. Зрештою, ми зараз в Лондоні”, – каже він. “І війни, які супроводжують падіння імперій, також не є унікальними”.
Але зазвичай, коли імперії розпадаються, старі імперські сили переосмислюють себе, знаходячи нову ідентичність як національні держави, каже він. У Росії цього ще не відбувалось. “У 1991 році ми вірили, що Радянський Союз закінчився і почалася нова ера”, – каже Плохій. І для багатьох людей, у тому числі для багатьох українців, так і було. Але зміни не відбулися в Росії чи принаймні для її еліти.
Можливо, довгостроковим результатом цієї війни стане народження нової ідентичності Росії, вільної від похмілля імперії. “Я хочу мислити оптимістично”, – каже Плохій.