Спершу відновимо хронологію подій та поглянемо на них в комплексі.

У п’ятницю, 3 червня, радник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко публікує у своєму Telegram-каналі допис про те, що російському пропагандисту Олександру Невзорову та його дружині Лідії указом президента України надано українське громадянство – “за видатні заслуги перед Україною”. За які саме заслуги (особливо щодо дружини Невзорова) – не уточнює.

В той же день цю інформацію публікує українська служба BBC (з посиланням на ще одного радника голови МВС Віктора Андрусіва та інше джерело), а також державне інформагентство Укрінформ (з посиланням на Державну міграційну службу). Сам Невзоров публікує допис, в якому натякає на одержання громадянства, але прямо це не підтверджує, а в інтерв’ю Олесі Бацман на її YouTube-каналі (опублікованому 5 червня) каже, що не знав про підписання указу про надання йому громадянства, “доки його хтось не злив”. При цьому, відповідний указ на сайті президента так і не з’явився, ніхто зі спікерів ОП, як і сам президент скандал, що уже розгорівся на повну, не коментує.

У понеділок, 6 червня, секретар РНБО Олексій Данілов повідомляє, що українського паспорта Невзоров не отримував, лише звернувся з відповідним проханням, і посилається на наявність “певної процедури”. У той самий день президент Володимир Зеленський, відповідаючи на запитання журналістів, згадує, що питання надання українського громадянства Невзорову обговорювалось, що він є у якихось “списках”, але ні спростовує, ні підтверджує підписання відповідного указу.

Отже, в результаті цієї, неймовірно потужної, прозорої та оперативної комунікації низки органів державної влади та посадових осіб з українським суспільством ми знаємо, що:
– Олександр Невзоров та його дружина отримали українське громадянство – від двох радників міністра внутрішніх справ, Державної міграційної служби та державного інформаційного агентства Укрінформ;

– Олександр Невзоров українського паспорта ще не отримав, але подав відповідне прохання – від секретаря РНБО Олексія Данілова (що з дружиною – незрозуміло);

– Олександр Невзоров “є у списках”, а указ про надання йому громадянства України має статус “указу Шрьодінгера” – від президента України Володимира Зеленського (що з дружиною Невзорова також неочевидно).

Враховуючи, що ці три “агрегатні стани громадянства Невзорова” не можуть існувати одночасно, напрошується висновок про те, що якісь з перелічених державних мужів говорять неправду (м’яко кажучи) українському суспільству.

Впродовж 4 днів влада ніяк не спромоглась пояснити українському суспільству, що ж відбувається з наданням громадянства України одному з архітекторів того режиму, який розпочав російсько-українську війну. Особливо з огляду на те, що надання громадянства України численним добровольцям, які зараз воюють на боці України і мають цілком очевидні заслуги перед Україною – навіть не є предметом обговорень. І на відміну від Невзорова, який навіть не завдав собі клопоту приїхати до України, для добровольців український паспорт – буквально питання життя або жахливої смерті від російських тортур у разі потрапляння в полон. Особливо враховуючи те, що ці заслуги добровольцями були здійснені тоді і в такий спосіб, як цього потребувала Україна, на відміну від зовсім неочевидних “заслуг” Невзорова, які, вочевидь, були здійснені так, як це було зручно самому Невзорову.

У питання “заслуг” Невзорова перед Україною, які, вочевидь, є настільки значними, що заслуговують навіть на надання йому громадянства, залишається лише сподіватись, що подібні дописи в його Telegram-каналі цих таємничих “заслуг” ніяк не стосуються. Хоча б з тієї причини, що влада і лідерство (особливо в масштабах “вільного світу”) це передусім готовність нести відповідальність за свої слова та вчинки. Яка поки що ніяк себе не проявляє. Як і те, що вслід за дорослішанням українського суспільства, відбулось “дорослішання” людей, які беруть на себе керівну роль у цьому суспільстві.

З усвідомленням всього цього, перейдемо до особи Олександра Невзорова, який настільки намагається “сподобатись” українцям, що вдає з себе навіть не “хорошого росіянина”, а “не росіянина взагалі”:

В цю чудову історію можна було б повірити, якщо хоч трохи не знати біографію Олександра Невзорова. Передусім ту її частину, яка пов’язана з сумнозвісним репортажем (якщо так можна назвати відверто пропагандистський матеріал Невзорова) “Наши” про діяльність радянських силовиків (у складі загону ОМОН МВС СРСР, разом зі спецпризначенцями “Альфи” КДБ СРСР та армійськими частинами) щодо придушення акцій мирного населення у Вільнюсі, в січні 1991 року (майже за рік до того, у березні 1990 Литва проголосила відновлення незалежності). 

Зіткнення радянських силовиків на бронетехніці з беззбройними громадянами Литви закінчились 14 смертями та сотнями поранених з боку останніх. Скандал був настільки гучним, що радянське керівництво поспішило відхреститись від причетності до штурму вільнюської телевежі, а Михайло Горбачов заявив, що нічого про це не знав.

При цьому Невзоров демонстрував силовиків виключно з позитивного боку, розповідав, що “танки стріляли лише холостими”, про обстріли десантників 76-ї Псковської дивізії трасуючими кулями (не показавши жодних доказів цього і не пояснивши авдиторії, чому і навіщо саме трасуючими), а у смерті одного з учасників протесту звинувачував самого загиблого, який “кинувся під танк з трьох метрів, коли танк уже неможливо було зупинити”. Не обійшлося і без заяв про те, що в мирних учасників протесту стріляли вони ж самі, а з моргів спеціально привезли тіла для інсценування. І звісно ж це все відбувалось в межах боротьби радянських військ з міфічним “фашизмом”, труп якого колеги Невзорова носять на палці уже 30 років поспіль. Аналогічні історії ми чули від них уже на російському телебаченні, щонайменше з 2014 року.

Як цей епізод біографії Невзорова сприймають в самій Литві, розповів литовський журналіст Андрюс Тапінас у своєму дописі, коментуючи новини про надання Невзорову українського громадянства:

У матеріалі литовського видання Delfi, датованому 2015 роком, Невзоров “шкодує, що литовський народ записав його у вороги”, але при цьому стверджує, що в 1991 році він “діяв так, як вважав за потрібне і не відрікається від своїх вчинків”. Ба більше, Невзоров ще й жахливо маніпулює, розповідаючи про “трьох-чотирьох хлопчиків, які намагались врятувати СРСР”, при тому, що ні Невзоров, ні Чеслав Млинник (командир рижського загону ОМОН, який брав участь у придушенні протестів у Вільнюсі) аж ніяк не були “ідейними хлопчиками”, як і не мали жодних повноважень залучати частини 76-ї десантної дивізії чи тим більше спецпризначенців КДБ (ще ті “ідейні хлопчики”, так) до придушення протестів литовського народу. 

Тут варто згадати не лише недавню історію зі збором коштів громадянами Литви на придбання БПЛА Bayraktar ТB-2 для ЗСУ (при населенні 2.7 мільйона осіб, було зібрано близько $4.7 мільйона), а й те, що Литва є однією з перших країн, яка активно допомагала озброювати українську армію і продовжує це робити – за даними Інституту світової економіки, Литва входить в п’ятірку лідерів з підтримки України відносно власного ВВП. Українська влада ж віддячує за підтримку наданням громадянства людині, яка свого часу робила стосовно литовців те саме, що стосовно українців роблять Кисєльов, Соловйов та Скабєєва.

Повертаючись до особи Невзорова – лише наведених фактів достатньо, щоб розуміти – він є класичним прикладом російського пропагандиста, який чудово усвідомлює, що саме і для чого він робить, і якого абсолютно не бентежать можливі жертви та наслідки – якщо це не принесе шкоди йому особисто. А якщо згадати, що після виходу того самого репортажу Невзоров започаткував однойменний рух “Наши” (який з часом став прообразом однойменних пропутінських формувань), чотири рази переобирався до російської Держдуми та був довіреною особою Путіна, то на додачу до резюме провладного пропагандиста, ми отримаємо резюме одного з архітекторів того самого режиму, який Невзоров так завзято критикує. От тільки створював режим він успішно, а критикує без будь-яких відчутних результатів.

Тут ми переходимо від історії до сучасності і головного питання в контексті Невзорова і його колег та послідовників в бажанні перебігти на бік переможця до того, як усі місця будуть зайняті. Це питання звучить надзвичайно просто – у чому цінність Невзорова для України?

Безумовно, цінність досвідченого і, будемо чесними, доволі талановитого пропагандиста для будь-якої влади є очевидною. І сам Невзоров цього абсолютно не приховує: 

“Расчет Зеленского, прежде всего, заключается в том, чтобы показать, насколько Украина заинтересована в знаковых российских людях, в так называемых лидерах мнений. И что для них всегда в Украине найдется местечко – как в стране, где есть свобода слова, где в хорошей, настоящей цене подлинный и интеллект, и профессионализм, и все остальное, что должно быть в комплекте с журналистской деятельностью и журналистским званием”.

Про російську “журналістику” (якої не існує) немає потреби розповідати, достатньо лише пригадати, що наразі хоч як-небудь асоціюватись з Україною намагаються сам Невзоров та пропагандистка російського “Першого каналу” Марина Овсяннікова, яка, здається, фізично не спроможна не брехати хоч хвилину (як вийшло в історії з відео, нібито з її поїздки до Києва) і яка навіть прізвище змінити готова аби якось притертись до України.

Можна ще згадати видання “Новая газета”, головний редактор якого у 2021 році став лауреатом Нобелівської премії миру, а у березні 2022 це видання вже видалило всі свої матеріали про війну в Україні. Особливо іронічним в цій історії є те, що премію Дмитро Муратов отримав “за зусилля щодо захисту свободи вираження поглядів”. Безумовно, подібна “журналістика” порадує будь-який диктаторський режим, але чи потрібна така радість Україні?

Сам же Володимир Зеленський прокоментував українське громадянство Невзорова так: “Якщо ми можемо хитати Росію, то треба це робити. Я вважаю, що це наша зброя теж — люди, будь-якого громадянства, які виступають за Україну“. Важко не погодитись з президентом в необхідності розхитувати Росію, але слід пересвідчитись в тому, що Невзоров та його колеги це роблять хоч як-небудь нефективно.

Одним з аргументів на користь того, що критика Невзорова завдає шкоди режиму Путіна є кількість його авдиторії на YouTube (1.91 мільйона підписників) та в Telegram (1.17 мільйона). Канал на YouTube зареєстровано у 2011 році, сумарна кількість переглядів перевищує 442 мільйони. “Критикує” путінський режим Невзоров щонайменше з 2014 року. За ці роки путінський режим укріпив свої позиції всередині Росії настільки, що рівень підтримки (повністю або в основному) росіянами війни проти України становить від 81% (березень) до 77% (травень), за даними Левада-Центру. За офіційними даними – 72% (травень).

Саме тому відповідь на питання про цінність Невзорова (як і всіх його колег) для України така ж, як і відповідь за запитання: яка кількість росіян серед авдиторії Невзорова, готові уже сьогодні вийти на протест проти російського режиму та його політики і боротись до повалення режиму або виведенняя російських військ з України? Не завтра, не коли-небудь, коли їм їсти буде нічого, а поразка російської армії призведе до втрати Путіним імунітету “успішного ватажка”, а уже зараз, адже українці гинуть уже зараз. Як ми бачимо, ця кількість дорівнює нулю. Отже й цінність Невзорова і всіх його колег для України – дорівнює нулю. 

Слід також розуміти – все, що змогли створити російські, так би мовити, “інтелектуали” та “професіонали” – це Росія, яка напала на Україну, російський народ, який після всього скоєного російською армією цей напад досі підтримує у своїй абсолютній більшості, та російський режим, який програє чергову “маленьку переможну війну” в історії Росії. Нічого іншого вони не робили у своєму професійному житті і робити не вміють. А український варіант такого “доробку” – це саме те, чому українці протистоять з зими 2013 року. Зрештою, у нас і без російського десанту таких спеціалістів вистачає, і вони теж під надійним захистом влади.

Щоправда, сам Невзоров вважає, що він “надзвичайно важливий”, навіть “дорогоцінний” союзник для України, посилаючись саме на кількісні показники своєї авдиторії в соцмережах. І додає, що Володимир Зеленський “усвідомив калібр гармати і вирішив, що така зброя потрібна”. От тільки – потрібна кому?