Від редакції: Мововбивство або лінгвоцид (лат.lingua – мова і лат.cide, icide – вбивство) — свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу — народності, нації. Лінгвоцид спрямовується першочергово проти писемної форми мовлення. Кінцева мета лінгвоциду є не геноцид, тобто фізичне винищення певного народу, а етноцид — ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти, винародовлення етносу. Поняття лінгвоциду української мови найчастіше застосовується стосовно цілеспрямованої мовної політики СРСР на теренах нашої держави. 

З початку повномасштабної війни всі побачили, як блискавично ворог витісняє українську мову. Там, де вчора російські війська нищили мирне населення, наступного дня цинічно змінюють дорожні вказівники та запроваджують російську в школах. Але у цьому немає нічого дивного, адже сучасні росіяни мають чимало історичних прикладів для наслідування.

Наприклад, Російська імперія. Протягом століть під скіпетром цієї держави українці боролися із запереченням існування їхньої мови. Згідно з імперським ідеологічним витвором про “єдиний народ”, мова українців – це лише “малоросійське наріччя”, діалект давньої руської мови. Ось чому вона вважалася недосконалою для високих цілей. З точки зору держави, вона навіть була зайвою, адже у всіх сферах життя можна послуговуватися “великим русским языком”.

Та попри зневажливе ставлення, імперська влада страшенно боялася українського слова. Тож на практиці політика мовної дискримінації була практично незмінним атрибутом центральної влади щодо українських земель. Так, з  1720 до 1917 року імператори та місцеві чиновники запровадили 31 указ, спрямований на обмеження сфер вживання української мови чи її заборони. Така кількість пов’язана з постійним “вдосконаленням” попередніх розпоряджень. Щоразу, коли в певній сфері українську штучно витісняли, влада помічала її розвиток в іншій. І це страшенно дратувало “великоросів”.

Чому до мови було “особливе ставлення”? Імперська влада розуміла тісний взаємозв’язок між творенням культури та просвітництвом власною мовою до висування “малоросами” (так називали українців в Російські імперії) потенційних політичних вимог. Саме тому, коли українська виходила за межі побутового спілкування, інститут цензури реагував заборонами. 

Візьмімо до уваги відомий Валуєвський указ (1863) – заборону друкувати українську релігійну й освітню літературу. Дотепер серед істориків точаться дискусії, що остаточно переконало чиновників заборонити друк україномовної літератури у цих сферах. Серед потенційних чинників такого рішення виділяють український переклад Біблії, авторства Пилипа Морачевського (1861 р. переклад чотирьох Євангелій Нового Заповіту), та Січневе повстання поляків на Правобережжі (1863-1864). 

Можливо, для сучасної людини це прозвучить дивно, але переклад Святого Письма неабияк стривожив владу.

По-перше, український варіант головної релігійної книги з’явився тоді, коли ще навіть не існувало повного перекладу Нового і Старого Заповіту російською. По-друге, сама можливість перекладу Євангелій підважувала ідею про неповноцінність мови. Як стверджувати, що “малоросійська” – це діалект, якщо цією мовою зуміли перекласти Святе Письмо? До того ж. якщо дозволити видання, воно стане популярним серед широких верств населення, а це – вже пряма загроза того, що офіційна мова держави опиниться на маргінесі.

Такі ж побоювання викликало і Січневе повстання. Попри те, що це був вияв боротьби польського народу за свою незалежність, ця непокора посилювала фобії перед українським національним рухом. А позаяк мову як елемент самоідентифікації “малоросів” сприймали серйозно, варто було якось реагувати. Такі міркування чудово ілюструють слова відомого речника шовінізму, російського публіциста Миколи Каткова, який тривожився, що українці “с небывалым малороссийским новосочиненным языком” можуть повторити долю польського повстання.

Фінал цієї історії нам відомий. Згідно з Валуєвським циркуляром, українцям заборонили видавати україномовну релігійну та освітню літературу. Тобто під заборону потрапили ті книги, які б дозволили поширювати ідеї зрозумілою народу мовою і зменшувати вплив русифікації.

Та і цієї заборони виявилося недостатньо, коли за справу дискримінації взявся держслужбовець, голова Київської археографічної комісії – Михайло Юзефович. Він був одним із творців міфів про існування єдиного “русского племени” у складі росіян, українців та білорусів. Тому для нього, як і для Каткова, “малоросийский язык” був штучним. Мовляв, його вигадали українофіли, які прагнуть знищити єдність імперії.

Юзефович не міг змиритися з тим, що українською творять художню літературу. Твори Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша та інших письменників і поетів не давали спокою імперському чиновнику. Тож він завзято надсилав “доноси” до імператора Олександра ІІ і вимагав це припинити. До його думки дослухалися. Ба більше, імператор навіть скликав урядову раду, аби з’ясувати, чи єдність мови та літератури така небезпечна. Врешті, імперська влада постановила, що так.

У підсумку, українці отримали суворіший Емський указ (1876) – заборону друкувати та ввозити з-за кордону будь-яку україномовну літературу, заборону українських сценічних вистав та друк українських текстів під нотами. 

І щодалі, то обмежень ставало більше. Такими діями влада прагнула заохотити українців розмовляти, писати та думати російською. Вона прагнула асимілювати насамперед інтелігенцію, аби розірвати місток між місцевою елітою та її народом. І мова у цьому контексті була ключовою.

Однак українці вперто намагалися цього не допустити. В умовах обмежень вони часто діяли навіть всупереч законам. Громадські діячі давали хабарі цензорам, писали у пресу про незаконність мовних заборон і за кожної нагоди будь-якої лібералізації життя в імперії клопоталися про послаблення обмежень. 

Та століття примусової русифікації не минули безслідно. Водночас імперії так і не вдалося зупинити розвиток українських культури та мови. Це стало очевидно після Лютневої революції 1917 року, коли українці зуміли створили власну державу, де українська мова зайняла своє панівне становище.

На жаль, на початку XX ст. цю незалежність втримати не вдалося. І після встановлення більшовицької влади на українських землях мова знову опинилася у пастці.

На відміну від Російської імперії, більшовики визнавали факт існування окремої української мови. Причина полягала в тому, що ідеологічно радянська влада дотримувалася тези про існування братніх народів, а не єдиного народу. Якщо українці з росіянами – брати, то потрібно було довести не штучність мови, а її нерозривний зв’язок із російською. З філологічної точки зору, це така ж вигадка як і твердження про “малоросійське наріччя”. Відтак цю наближеність до російської варто було довести. І у цих спробах політика радянської влади виявилися руйнівною.

Першочергово більшовики розпочали ревізію словників. Вони заборонили академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова, а згодом – всі термінологічні словники, над якими працювали українці у 1920-х. Вони крок за кроком перекреслювали здобутки мовознавців. А причиною цього було те, що певні вислови чи слова не вписувалися у запропоновану схему. Вони виказували риси самобутності української мови, тому отримували тавро “націоналістичності”.

Наступним кроком у знищенні особливостей мови були рекомендаційні списки слів для газет і журналів. У них редакції отримували чіткі вказівки, які слова можна вживати, а які ні. Так, в українській історії з’явилися репресовані слова. 

Перегляньте лише коротку частинку вилучених слів, які зібрали дослідники лінгвоциду української мови, і ви побачите, як нахабно радянська влада збіднювала нашу мову. Та це був лише початок.

Хоча в СРСР було задеклароване визнання окремого українського народу зі своєю мовою та культурою, воно існувало лише на папері.

Натомість на практиці комуністична влада протягом десятиліть нищила нашу самобутність. Зокрема, у питанні мовних злочинів СРСР випередив Російську імперію. Адже, окрім старих методів заборон і витіснення з публічного простору, додалося варварське втручання у саму структуру мови: її лексику, правопис та відрив від живої розмовної мови. А потім ще й фізичне знищення всіх, хто з цим не погоджувався.

Утім, у довгому протистоянні з українцями Радянський Союз зазнав поразки. Попри десятиліття утисків, репресії та знищення української мови, радянська номенклатура, як й імперська влада, так і не здолала ні нашу мову, ні нашу націю. І це дає сили вірити, що надії сучасних окупантів – теж марні.