Днями в мережі набула розголосу ситуація, пов’язана з процесом зйомок художнього фільму “Буча”: в одній із груп для пошуку акторів  масових сцен (для участі в даному проєкті) шукали людей на роль загиблих. Більшість користувачів відреагували на цю історію, назвавши її своєрідною “грою на кістках” за відсутності  будь-якої емпатії. Про “моральну нечутливість”  в процесі зображення картин війни, висловилась й кастинг-менеджерка в українській кіноіндустрії – Алла Самойленко.

‘

Більше щодо пропаганди на травматично небезпечній для українців темі, відповідальності перед етичністю відтворення подій війни, а також про пріоритетні завдання в українській кіноіндустрії сьогодні – в коментарі Алли для #Букв. 

Пані Алло, скажіть, будь ласка, з точки зору етики та чутливого аспекту кінематографу, чи можемо ми говорити про те, що дана ситуація є маніпуляцією людськими емоціями? Наскільки знехтувано таким явищем як ретравматизація?

Ретравматизація – дійсно гостре питання, яке сьогодні постало перед нашим суспільством. Продюсер і сценарист фільму “Буча” Олександр Щур – це штатний автор “Кварталу 95” [прим.ред. 30.05.2023 р. До #Букв звернулася пресслужба “Кварталу-95” та уточнила, що Олександр Щур був звільнений зі Студії “Квартал 95” за власним бажанням з 03.03.2022 року] Не секрет, що телевиробництво в Україні було орієнтоване на російський ринок і той самий ”Квартал 95” був дуже успішним у задоволенні потреб російського ринку. Почалася ескалація, прийшло усвідомлення, напевно, що таке Росія і її культура. І це усвідомлення людина хоче швидко конвертувати у вигляді, так би мовити, мистецького продукту, який має нести абсолютно інші меседжі і сенси, відмінні від традиційних для нього комедій. Але зазначимо, це важливо: Олександр Щур не був в окупації. В своєму навдивовижу швидко написаному за мотивами історії волонтера з Казахстану сценарії  апелює до досвіду людей, що пережили ці жахіття. Він також, за його власними свідченнями, на момент написання сценарію і прийняття рішення про термінову екранізацію, не спілкувався з психологами на предмет можливого впливу відтворення у кадрі сцен насильства на психічний стан людей, дітей, що братимуть участь у постановці. Тобто, фактор ретравматизації населення, яке тим чи іншим методом буде залучене у зйомках такого фільму, не оцінювався взагалі. 

Наприклад, автор ставить у кадр дітей, які змушені плакати та страждати, в сцені, що була у трейлері – публічна страта цивільних. Або епізод, де хлопчик-підліток в кадрі спочатку живий, а потім він ще кілька сцен лежить трупом. Ще окрема історія з семирічною дівчинкою, яка за сюжетом переживає смерть батьків, тяжке поранення, тривале перебування в кадрі у пораненому стані. Чи є у творців фільму усвідомлення того, що буде в голові  і в душі у цих маленьких дітей після участі у зазначених ігрових ситуаціях? Ми ще всі живемо під ракетними атаками, ризикуючи померти в будь-який момент, ми всі травмовані, ніхто не знає, якою мірою і як зцілювати ці травми, бо ще йде битва за наше існування. І психологічна робота для більшості переноситься на далеке невизначене майбутнє. І щодня наша психіка продовжує отримувати нові й нові болісні удари. І все ж творці фільму без жодних вагань готові взяти на себе відповідальність за ментальне здоров’я всіх задіяних, так виходить? 

Зважаючи на надмірну “чутливість” даної роботи та емоційні маркери, які певною мірою маніпулюють глядачем, як це може презентувати нас у світі?

Автори фільму кажуть, що хочуть розказати цю історію світові, представити нашу трагедію так, щоб світ здригнувся, щоб нам ще більше допомогли. Але насправді є достатньо багато документальних фільмів, кричущих заголовків репортажів, фотоматеріалів, які шокують та приводять до тями тих людей, які не відвертають обличчя від подій в Україні. Бо в масі, іноземне суспільство, не пов’язане на пряму з нашою війною, сприймає її через призму неготовності до такого потоку жаху, насильства та проявів нелюдяності. Тому казати, що їх потрібно якось окремо вразити за допомогою художнього трактування цих подій – для мене є зайве. Якщо вони не готові сьогодні купляти наші вже існуючі художні фільми про війну,  як сказав якось пан Созановський з компанії Фільм ЮА, дистриб’ютора переважної більшості фільмів українського виробництва, то чим інертне іноземне суспільство може вразити саме ця картина? Додатковим градусом жаху? Інша справа – діаспора, яка нам співпереживає, готова підтримувати всіма способами та здійснює шалені масштаби допомоги. Вони там всі живуть із травмою “вижившого”, з відчуттям, що ми тут страждаємо, а вони там нічого не можуть вдіяти. Тож, стимулювати їх за допомогою страшного фільму, де зображено додаткові, передані художньою формою, жахи – це поглиблювати цю травму.  

Поширеною думкою в коментарях є те, що подібні дії – це гра на російську пропаганду. Адже ми пам’ятаємо як росіянии звинувачували нас у тому, що кадри з Бучі є постановою. Якою є Ваша думка щодо того, як це може грати на руку ворогові?

Це, на мою думку, друга гостра проблема саме цього фільму. В основу сюжету покладено історію волонтера, громадянина Казахстану – Костянтина Гудаускаса, що переїхав кілька років тому до України, і у якого неоднозначна біографія. Має три судимості, далеко не з політичних мотивів, як стверджували автори і симпатики фільму. І маючи намір зняти історію на основі реальних подій, автори все ж вдаються до художньої трактовки особистості героя, додаючи тих нюансів, яких в прототипа не було. Мають право? Звісно! І все ж, в даному випадку, коли все так гостро сприймається, коли  є  в суспільстві запит на правду-правду, це додає цій картині фальші та ставить під сумнів правдивість всієї оповіді. Факти з біографії волонтера і їх художню трактовку подій фільму цілком може використати російська пропаганда, яка пнеться з усіх сил довести світові, що Буча – постанова. 

Волонтерів, що вивозили людей з окупованих територій було багато. Але в роль героя цієї картини потрапив саме такий от чоловік із суперечливою біографією. І ні слова у сценарії немає про жодного з інших волонтерів, що робили рівно те саме. Врятовані життя – найбільша цінність, жодним чином не применшую значення героїчних вчинків пана Гудаускаса, відчуваю глибоку вдячність до усіх рятівників, всі їх історії також заслуговують на відтворення у кіно. І все ж, з огляду на обставини, я не можу зрозуміти причини поспіху і фінансової моделі, адже автори збирали гроші на краудфандинговій платформі, кажуть зверталися ще кудись за кордоном, щоб зняти фільм (недешеве задоволення з усіх боків!) для збору коштів. Тоді, як українці донатять, діаспора донатить на те, що є життєво необхідним для збереження життів воїнів.

Особисто для Вас, наскільки “на часі” знімати подібні проєкти та зображувати відверті сцени насилля та смерті, коли подібну травму продовжує проживати значна частина українців?

На мій погляд, передчасно знімати великі фільми з відтворенням масових сцен жахіть, бойових дій. Драматурги започаткували важливу дискусію – як писати про війну. І на це питання немає конкретної відповіді ще. Бачиться такий шлях – рефлексій конкретної людини, ще не узагальнюючи, ще без спроби відтворення масових рухів. Саме цей випадок з фільмом Буча спонукав мене зацікавитися історією створення видатних фільмів про війну, які залишили свій слід у мистецтві, здійснили вплив на формування гуманітарних комплексів міркувань стосовно війни, але вони переважно зняті через багато років після подій. Є, правда, такий відомий фільм як “Рим, відкрите місто” Роберто Росселіні – дивовижний приклад, але він не релевантний  історії про яку ми говоримо, тому, що знімався не під час, а одразу після закінчення Другої світової, Італія не так сильно постраждала від воєнних дій, та і воювала на боці Німеччини і лише за рік до завершення війни все змінилось. Це зразок болючого переосмислення минулого, бо італійське мистецтво суттєво доклалося до створення такого феномену, як фашизм і той же Росселіні знімав пропагандистські панегірики про військову міць держави під час Другої світової. Хтось їх пам’ятає?  

Але водночас ми розуміємо, що перебіг війни може бути ще достатньо тривалим, а воєнні рефлексії також є своєрідним методом боротьби. На Вашу думку, якщо створювати проєкти про пережитий досвід війни, як це найкраще робити, щоб не травмувати, а допомагати переосмислити та безпечно прожити?

Власне, саме документальне кіно зараз робить цю роботу достатньо ефективно. Більше того, це роблять не лише наші люди, але й іноземці, приїжджаючи сюди. Це дуже цінно, це свідчення тих людей, тієї цивілізації, до якої ми апелюємо і у якої просимо про захист. А ось художня форма цих рефлексій вимагає більш ретельного дослідження і тривалої підготовки, тому що це потужна сила впливу. Образність художнього кіно б’є в голову і залягає у підсвідомості. Історію українсько-польських стосунків, наприклад, більшість поляків знає не з підручників, а з фільмів Смажовські та Гофмана. А радянське суспільство уявляло собі події Другої світової навіть не з потужних фільмів Германа чи Калатозова, а з серіалу 17 миттєвостей весни.  Пропаганда – дуже потрібна. Має робитися тонко, продумано. Вся суспільна взаємодія має бути просякнута грамотно зробленою пропагандою – для нас це питання виживання.    Але все ж таки, прирівнюватися до Росії у випуску художньої пропаганди, яка оперує шаблонами, спрощує і пробуджує тваринні почуття  – це понизити свій статус в очах світового культурного товариства. 

Алло, особисто для Вас, якою є реальна місія українського кіномистецтва в умовах нашого сьогодення? На противагу історії з фільмом “Буча”, донесення яких картин та образів має бути пріоритетним?

Головною сьогодні, на моє переконання, є місія документального кіно. Звісно, в епічному ігровому жанрі ми також ще принесемо світові нашу війну за життя, покажемо зі свого погляду, але це пізніше треба робити. Так само як сьогодні це роблять країни колишньої Югославії. Бо є певна часова дистанція, яка дає більший ступінь узагальнення, розуміння причинно-наслідкових зв’язків і значення цих подій для людства. Це забезпечує їм впізнаваність і прийняття. 

Зараз у нас – період  збору і накопичення матеріалу. Є ряд готових сценаріїв за мотивами реальних подій, на Київщині, у тому числі. Є кілька фільмів, що вже зняті.    Це фільми, побудовані подекуди на свідченнях очевидців, і навіть з використанням оригінального документального відеоряду. Є також короткометражні фільми, які мені видаються мега-важливими у процесі художнього відображення наших подій. Це емоційні щоденники, з картинами побуту, свідченнями про психологічний стан.  Ці фільми вже подорожують світом, демонструючи ті самі рефлексії. Наскільки мені відомо, зараз вже розроблено і продовжує розроблятися багато цікавих ігрових проектів, де горизонт подій не пов’язаний напряму з бойовими діями, але про нашу дійсність, з відтворенням перипетій останніх років, у тому числі, про життя біженців. Ніхто нікому не може заборонити знімати все, що заманеться, на що знайдуться гроші. Важливо, щоб виробники звертали увагу на етичність у процесі. Щоб ці питання – як писати про війну, чи можна знімати в складних емоційно сценах саме тих людей, які пережили подібні обставини, чи можна в сценах нелюдської жорстокості знімати дітей, навіть якщо вони самі не були свідками подібного – стояли на чільному місці під час підготовки і реалізації таких проектів.

Також хочу сказати про стрічку “Капернаум”, яка мене особливо вразила. Картина відзнята з реальними біженцями, але сирійський трагедії вже стільки років, що у світі є певний консенсус щодо цих подій. У цьому випадку буде неправильно говорити про відтворення жахів війни, бо це про складність життя біженців, реалії цього статусу. Тобто, війни в кадрі немає, але ми розуміємо, що це її наслідки. Подивившись таку картину, ти захочеш дізнатися про причини цієї трагедії, життя цих людей. Ти захочеш зробити так, щоб не було таких страшних явищ, які зображені у фільмі. Це фактично документ, вердикт цивілізації, але в художній формі.