Жити в Україні, бути українцем і не знати, хто такий Тарас Григорович Шевченко, неможливо. І не тому, що його творчість — обов’язкова до вивчення в шкільній програмі (теорема Піфагора також обов’язкова, але “квадрат гіпотенузи” багатьма забувається швидше, ніж “як умру, то поховайте”). І не через те, що пам’ятник або погруддя Шевченку стоїть практично в кожному населеному пункті (тут причиново-наслідковий зв’язок інший: саме тому, що всі знають, хто такий Шевченко, поставити йому погруддя в центрі села — не питання культурної політики, а питання місцевого бюджету в контексті чергової річниці). І навіть не тому, що далекому від літератури й культури широкому загалу нічого не знати про Тараса Григоровича не дає його зображення на стогривневій банкноті (якраз у часи розрахунку банківськими картками й електронними гаманцями це взагалі не аргумент, бо скільки людей згадає, що надруковано на реверсному боці ста гривень).

Питання в тому, що Шевченко — це наш найбільший національний міф, який своїм корінням міцно обплітає нас як суспільство, який проріс, просочився в кожного з нас. Ми можемо по-різному ставитися до Шевченка (обожнювати, бути байдужими, зневажати), можемо з різною глибиною занурюватися в його творчість (і навіть не занурюватися в неї взагалі), але бути вільними від знань про Шевченка як “батька нації” — не можемо. І “батько нації” в цьому контексті — це не мовний штамп.

Людині як істоті мислячій властиво упорядкувати світ навколо себе і робити це за принципом асоціацій або перенесення. Споконвіку запорукою виживання було плем’я, спільнота, громада, зрештою велика сім’я, на чолі якої стояв вождь, старійшина, голова, батько. Тож закономірно, що уявлення про націю людство сформувало за цим же принципом. Нація потребує батька. І ним для нас став Шевченко. Хотів він того, чи ні. Годився до такої ролі, чи ні. Зголошувався на неї, чи ні. Так сталося, і крапка.

І все, що потім відбулося з ним і його творчістю (і епопея з перепохованням, а радянське переписування біографії, і пострадянська боротьба з заідеологізованим і забронзовілим Шевченком, і навіть Шевченко в образі Людини-Павука чи Фріди Кало в проєкті “Квантовий стрибок”), стало можливим завдяки тому, що абревіатура ТГШ перетворилася на код нашої нації. Той, хто зламає його, зможе зламати й націю. Але зламати цей код неможливо.

 Спробуємо розібратися, як він формувався, хто його формування вивчав і чому боротися з міфами про Шевченка неможливо.

Від маленького Тарасика-кріпака до невільника на чужині: парадокс Шевченкової долі.

Народився в нужденній кріпацькій хаті в забутому богом селі — помер у серці Російської імперії, в Санкт-Петербурзі. Між цими двома біографічними подіями — сорок сім років життя. Життя, яке могло би бути інакшим, але саме завдяки тому, що воно було таким, як було, ми отримали Шевченка як пророка і батька нації.

Суто теоретично сценаріїв Шевченкового життя могло би бути безліч. Від найбільш похмурого (так і лишився нікому невідомим обдарованим кріпаком, яких у ті часи були десятки, похований на сільському цвинтарі під дерев’яним хрестом) до банально-меркантильного (став іменитим російським портретистом, жив безбідно, помер у колі внуків-правнуків, похований у родинному склепі). Проте жоден із цих сценаріїв не відбувся. І хоча відомо, що людству властиво встановлювати причиново-наслідкові зв’язки пост-фактум, поєднуючи між собою в єдиний ланцюжок події і факти під впливом знань про те, чим скінчилася та чи інша історія, у випадку з біографією Тараса Шевченка важко заперечити, що саме те, як складалася його доля, й зумовило його зведення на п’єдестал “батька нації”.

Наша історія — це літопис споконвічної боротьби за волю, а також історія обмежень і заборон на все, що дозволяє народові лишатися окремішнім народом, а не безликим придатком імперії.

У Шевченка — така ж історія. Народжений кріпаком, після недовгої вольності (гей-гей, привіт, вільне козацтво!) опинився в солдатах (з забороною писати й малювати, усе — в найкращих традиціях царату), а там не забарилася й заборона жити в Україні. Біографія Шевченка ніби ідеально нашаровується на “біографію” української нації. Україна і ТГШ звучать, як синоніми.

Ще наприкінці 90-х років ХХ ст. вийшла друком праця Оксани Забужко “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу” (книжка гідно витримала критику тогочасних фахових шевченкознавців і кілька перевидань). Це була одна з перших спроб новітнього українського літературознавства “скинути з Шевченка смушеву шапку” і розібратися, що в його біографії — документальна правда, а що придуманий ним самим про себе міф. Ще у 90-ті Оксана Стефанівна писала, що “у сучасній соціальній філософії дедалі помітніше переважає погляд на націю як на “уявну спільноту” — сконсолідовану насамперед свідомістю своєї окремішности”, і відповідно, кожна нація шукатиме героя, біографія або ж доля якого ідеально підкреслюватиме цю її окремішність. Утім, зазначає пані Забужко, “не кожній національній спільноті “щастить” на універсально щодо неї репрезентативного, у слушному місці і в слушний час посталого ґенія-міфотворця”.

У цьому контексті можна говорити, що українській нації “пощастило”: ми отримали постать, яка на всі сто репрезентує наше споконвічне національне бажання вибитися з малих нужденних кріпаків у великі люди. І нам не бракує для цього ні хисту, ні сили духу, ні навіть підтримки впливових друзів (намальований Брюлловим портрет Жуковського і викуп Шевченка з кріпацтва за суму, еквівалентну 45 кг чистого срібла, і запровадження президентською адміністрацією США санкцій — не одне й те ж, але події однієї площини насправді). Втім, так само, як і Шевченку свого часу, нам не бракує постійних випробувань, поневірянь, зрад, розбитих ілюзій і болісних падінь. Здавалося, уже все є для щастя, уже стільки пройшли й подолали, час починати панувати у своїй стороні, але ж ні, не виходить чомусь.

Утім, на думку Оксани Забужко, є підстави припускати, що нашарування біографій України і Шевченка — не збіг обставин, а як би ми це сьогодні назвали, політтехнологія (або ж свідома міфотворчість), яку Шевченко не лише толерував, але й просував. Забужко зазначає, що про те, “що Шевченко інтуїтивно бездоганно точно розумів цей символічний тип співвідношення між собою та “уявною спільнотою”, свідчить хоч би його часто цитована автохарактеристика передсмертного року з листа до редактора журналу “Народное чтение”: “Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини”.

Ось тут, власне, і криється відповідь на низку найрізноманітніших запитань. Чому на стогривневій купюрі зразка 1996 року Шевченко був у смушевій шапці, а зразка 2005 року — образ молодого Шевченка? Чому стало можливим зображення Шевченка як Людини-Павука і Шевченка у бронежилеті і касці? Чому, зрештою, перепоховання Шевченка у Каневі перетворилося на одну з найважливіших історичних подій на шляху становлення української нації. Чому Тарасова гора завжди буде місцем паломництва? І чому міфи про ТГШ теж існуватимуть завжди?

Шевченко за життя так міцно сплів свою біографію з біографією України, що після смерті цілком логічно й закономірно посів вакантне на той момент місце “батька нації”. (На цьому місці насправді цілком міг би бути Богдан Хмельницький, але це тема окремої розмови, чому не склалося). Заборона ховати Шевченка в Україні, підсилена залишеним за життя поетично виразним “заповітом”, де саме і як саме треба ховати, змусила неокріплу на той час українську націю консолідуватися. Перешкоди на шляху до поховання, зокрема й довгий, складний шлях, яким доправляли труну з прахом до Чернечої гори, місця поховання, зміцнили й довершили процес консолідації.

І ось тут нація нарешті отримала місце своєї сили. Поетичне, красиве, суголосне з її внутрішніми потребами — щоб і Дніпро, і кручі, і повітря вільне можна було вдихнути на всі груди. А в тому, що Шевченко спочиває не на цвинтарі, а на крутому схилі над Дніпром, також є своя магія, — на цвинтар люди ходять, щоб вшанувати світлу пам’ять померлих. Відвідини Чернечої гори — це завжди паломництво. Це — не про смерть, а про волю. Широкі простори, незвичне життя, віру в Україну.

Так, попри все — віру в Україну. Дух Шевченка не скніє десь під мармуровим надгробком, а ширяє над Дніпром разом із вітром. Тобто, якщо біографія України і біографія Шевченка звучать в унісон (а вони вже стільки десятиліть звучать в унісон), то і доля України — ось тут, над Дніпром. Безмежна, красива, потужна. І це означає, що все у нас вийде. Бо у Шевченка ж вийшло.

А щодо трансформацій зображень на гривні та можливостей переосмислення образа Шевченка, то все насправді простіше, ніж нам здається. Йдеться не про те, що ми нарешті титанічними зусиллями позбулися “забронзовілого” Шевченка чи Шевченка у смушевій шапці. І не про те, Шевченко, він же Фріда Кало, буддійський монах чи спайдермен з відповідного проєкту “Квантовий стрибок”, — це спроба знести Шевченка з вічного п’єдесталу. Йдеться про те, що змінився наш суспільний запит на Шевченка. Бо ми як суспільство змінилися. Ми не стали кращими чи гіршими, а стали іншими. Можливо, перестали так гостро потребувати суворого, схожого на доброго бога, “батька у смушевій шапці”. Можливо, зріс запит на “батька-однодумця” і “батька-воїна”. Можливо, відчули внутрішню потребу осучаснити батька. А можливо, все це разом. І якщо все це — разом, це означає, що ми нарешті потроху вириваємося з того дивного, закладеного радянщиною, світогляду, коли всі мають мислити однаково, у межах заданої партією ідеології.

Кожен з нас потребує свого ТГШ. Комусь він потрібен вишитий хрестиком, у смушевій шапці, з хрестоматійними сивими вусами. Комусь — осучаснений і на футболці. Комусь — на шкарпетках (просто погугліть, купити шкарпетки з зображенням Тараса Шевченка нині дуже просто). Неважливо, який Шевченко вам потрібен, а якого ви відкидаєте. Бо це — форма, зовнішнє. Так, вона дуже тяжіє над змістом. Вона визначає зміст. Але в цьому випадку важливо дещо інше: якщо ви переймаєтеся формою, зміст точно для вас існує, для вас ТГШ — не порожній набір звуків.

І саме тому боротьба з Шевченком у шапці, без шапки чи на шкарпетках — це боротьба з вітряками. Звісно, можна спробувати, але навіщо?

А ось якщо ви жодного разу не були на Тарасовій горі, то поїхати варто. Аби раз і назавжди побачити на власні очі та зрозуміти усім серцем, що міфу про ТГШ як пророка і батька нації нічого не загрожує. Він ним лишатиметься після будь-якого квантового стрибка.

Рівняння на шевченкову мову: міфи про Шевченка-мовознавця і Шевченка-основоположника української мови

Розставимо одразу усі крапки над “і”: мовознавцем Шевченко не був. Принаймні, у професійному значенні цього слова. Його “філологічна” освіта, по суті, вичерпувалася самоосвітою — тим, що він читав. Цього було замало, щоб писати бездоганно грамотно (що жодним чином не применшує значимість його творчості). Але питання його внеску в становлення української мови не визначається тим, чи правильно він ставив коми.

Свого часу дослідники Григорій Грабович (США) і Олесь Федорук (Україна) доклали чимало зусиль до того, щоб дослідити долю поеми Шевченка “Гайдамаки”. Як відомо, “Гайдамаки” в радянські часи вважалися одним з найголовніших Шевченкових творів, оскільки легко подавалася під соусом “боротьби народних мас” за все хороше проти всього поганого. Фактично ж, стільки разів видана поема жодного разу не видавалася за варіантом першодруку 1841 року.

Перше видання “Гайдамаків” має дуже цікаву долю (детально про неї можна прочитати у виданні 2013 року Олесь Федорук, Григорій Грабович “Гайдамаки” (1841) Тарас Шевченко. Григорій Грабович. “Шевченкові Гайдамаки”: Поема і критика”; Олесь Федорук. “Перше видання Шевченкових “Гайдамаків”: Історія книжки”, книжка є в наявності в інтернет-книгарнях ). Зокрема, після дозволу царської цензури друкувати поему Шевченко взявся збирати гроші на друк книжки через передоплату. Для тих, хто любить ідеалізувати минулі часи, що, мовляв, люди були свідоміші й підтримували літературу охочіше, є прикра новина: необхідну суму на друк “Гайдамаків” Шевченко так і не зібрав, тож мусив видавати книжку в борг. Щоб мінімізувати витрати, звернувся до найдешевшої друкарні — друкарні А. Сичова. Як зазначає Олесь Федорук, це була не найкраща друкарня, набірник, певно, не знав української мови, а Шевченко, напевно, сам “тримав коректуру”. Тож з першим виданням “Гайдамаків” сталася прикра історія — воно рясніло помилками. Олесь Федорук наводить слова Шевченка до Григорія Тарновського, якому він дарував книжку у березні 1842 року: “Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому”.

Як відомо, для другого видання “Гайдамаків” Тарас Шевченко текст суттєво переробив. Не лише через численні помилки у першому виданні (ймовірно, для тих часів друкарські помилки були поширеною практикою), але й через те, що він завжди й постійно переробляв свої тексти. Не на вимогу цензурі, не на догоду читацькій аудиторії, не за запитом критики, а тому, що він, в принципі, “творив (як про це пише Григорій Грабович) редакціями й варіантами”. Зокрема, професор Грабович, аналізуючи твори Шевченка, доходить висновку, що “канонізувати” творчість письменника — це збіднити його її, бо коли тексти Шевченка звести до текстів “остаточних”, “канонічних”, тих, що відображають “останню волю”, то сприйняття текстів поета дуже й дуже звузиться.

Звісно, знати, яке саме слово, словосполучення чи речення замінив чи змінив Тарас Шевченко в тому чи іншому творі, більш цікаво дослідникам, ніж звичайним читачам, яких така інформація, радше, відволікатиме від змісту, але ось саме в цьому письмі “редакціями й варіантами” криється відповідь на запитання, як і чому саме за Шевченком, який не був філологом за освітою, не був поліглотом і перекладачем, як, наприклад, Іван Франко, і не мав такої ґрунтовної самоосвіти європейського рівня, як Леся Українки, усталилося амплуа основоположника української мови.

Тарас Шевченко (найімовірніше) мав дуже тонке вроджене чуття до слова. Творив він у часи, коли українська мова формувалася, і формування це живилося з джерела, що його Шевченко знав якнайкраще, — з народної мови. Територіальні діалекти існували в усі часи, але Шевченко спромігся відібрати з усього масиву слів саме ті, які будуть однаково зрозумілі, але при тому приємні на слух якнайбільшій кількості носіїв мови. Це справді — філологічний дар, на таке не кожен мовознавець здатен.

Чому у багатьох простих родинах був “Кобзар”? Або ж чому існує міф, що в багатьох селянських родинах він був? Через те, що “Кобзар” написаний мовою, зрозумілою простому люду. Але при тому це мова не примітивна, не звульгаризована (тут можна згадати явище так званої котляревщини, коли охочі повторити успіх Котляревського трохи не поставили на мові тавро “годиться лише для бурлеску”). Мова Шевечнка звучить у наші дні не менш сучасно, ніж майже два століття тому.

Щоб переконатися в цьому, достатньо взяти до рук хоча б один з двох словників (щоправда, для цього доведеться вирушити до бібліотеки, і не факт, що ви їх там знайдете).

По-перше, “Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови”, упорядкований Іваном Огієнком, він же митрополит Іларіон. Працювати над словником Іван Огієнко почав у Кам’янці-Подільському ще в 20-ті роки ХХ століття, але через поразку Української революції не тільки не завершив роботу, але й втратив усі напрацювання. Тож у 30-ті роки почав роботу знову, вже з нуля. Словник видали у 1961 році у Вінніпезі до 100-річчя від дня смерті Шевченка. В Україні працю перевидали аж у 2011 році, у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

По-друге, це так званий “Шевченківський словник” або ж “Словник мови Шевченка” у двох томах. Над його упорядкуванням працював Інститут мовознавства імені Олександра Потебні, вийшов словник у Києві у 1964 році. Попри те, що базується на “порізаних” радянською ідеологічною цензурою текстах Шевченка, видання нараховує понад десять тисяч слів.

Обидва словники переконливо доводять, що мові Тараса Шевченка не потрібен жоден “квантовий стрибок” осучаснення. І що міф про Тараса Шевченка як про основоположника української мови — не міф, а правда.

Шевченко як секс-символ і гульвіса: трохи про покриток і москалів

Міф про Шевченка-гульвісу перебуває десь на пів шляху від образу Шевченка у смушевій шапці до образу Шевченка-спайдермена.

Стереотипні тези про Шевченка-петербурзького денді, чи улюбленця жінок, чи Шевченка-пияка час від часу спливають на поверхню “шевченкознавства” шумовинням, але вони також є частиною міфологізації образу Шевченка. Хотілося б нам того чи ні.

Основна причина, чому про це говорять, незалежно від того, чи йдеться про спроби довести ці міфи, чи про спроби їх спростувати, криється в тому, що суспільству це цікаво. Будьмо чесними, широкому загалу значно цікавіше, чому розладналося весілля Шевченка з Ликерією Полусмак, ніж те, чому після розгрому “Києво-Мефодіївського товариства” Шевченко отримав настільки суворий (порівняно з іншими учасниками) вирок. Так само, як і багатство шевченкового словника (або дослідження редакцій його творів) викликає не настільки жвавий інтерес, як імена Амалії Клоберг, Варвари Репніної, Ганни Закревської, Каті Піунової та інших жінок, з якими Шевченко нібито підтримував більш ніж просто дружні стосунки.

Недолік розвідок про жінок Шевченка (так само про його улюблені розваги чи його улюблене вбрання) в тому, що вони переважно вибудовуються на нечисленних деталях, між якими дбайливо зводяться містки-припущення. Перевага ж їхня в тому, що такі матеріали завжди читаються з інтересом, який подеколи межує із захватом.

І це нормально насправді. З двох причин. По-перше, тому що людині, в принципі, важливо знати, що генії, пророки і месії — такі ж люди, як і вона. Це неабияк підвищує самооцінку. Треба лише пам’ятати, що підвищення самооцінки і ствердження за рахунок приниження іншого — не одне й те ж. Те, що Шевченко, умовно кажучи, мав ті чи інші слабкості, всього-на-всього вкотре нагадує нам, що він був звичайною людиною. Але ж хіба це новина? Тим паче, що це ніяк не позначається на якості його творчості. Хіба що це дає більше ключів до її глибшого розуміння.

І ось це і є другим моментом. Міфи про Шевченка і жінок не в останню чергу існують завдяки тому, що у творах Тараса Шевченка насправді дуже багато дражливих, “жіночих” тем, які страшенно збуджують дослідників його творчості.

Згадаймо хоча б образ покритки. Насправді про покриток хто лише не писав (у Нечуя-Левицького є великий роман “Василина”, а Панас Мирний занурився ще глибше й написав “Повію”), але так гірко й гостро, як писав про знеславлених дівчат Шевченко, певно, не писав ніхто.

Запитань до теми цноти/розпусти/сексуального життя у творчості Шевченка справді більше, ніж відповідей. Відповіді на них дослідники намагаються шукати в текстах.

І як тут не згадати думку відомого науковця Юрія Шевельова-Шереха, який свого часу писав, що Шевченко вважав відмову від сексу гріхом ще більшим, ніж розпуста, зокрема писав, що “у поезіях останнього року (“Гімн чернечий”, “Н. Т. [Великомученице кумо!..]”) сексуальна абстиненція, надто жіноча (вічне дівоцтво), трактується Шевченком як гріх набагато тяжчий, ніж відверта розпуста, — “це гріх супроти себе, супроти власного тіла, а відтак і проти власної душі. Це гріх неприйняття життя…”

Оксана Забужко в цьому питанні пішла навіть далі, хоча й дещо в інший бік: не відкидаючи тверджень Шереха-Шевельова про гріховність відмови від сексу, вона уточнює, що насправді еротичні й сексуальні образи в творчості Шевченка — ніщо інше, як кодові слова на позначення національної катастрофи. Тобто коли Тарас Григорович пише про Катерину й москаля, то пише він не стільки про стосунки між людьми, а стосунки між країнами (або ж націями). Хоча не все настільки просто! Оксана Забужко у “Шевченковому міфі України” пояснює, що “наприклад, жертва зґвалтування — то, власне, не так конкретна Оксана, Ганна чи Пріся, як збірний образ української “жіночости”. Відповідно, “Дівчаток москалі украли/А хлопців в москалі забрали” — це справді вичерпна формула алґоритму національного привласнення”. Відповідно, москаль — це “пряма антитеза “козакові”, чия чоловіча місія в національному світі — “розкувать сестру” і визволити “матір” з рук ката”. І ось саме в цих міркуваннях Забужко знову повертається до міфу, який ми згадували на початку — про нашарування біографії Шевченка й історії України. “Накладання в цьому пункті власної Шевченкової біографії на національну історію, — пише Забужко, — тобто його десятирічне “москальство” […] робить її, біографію, національно-символічною: Шевченко не тільки збагнув і “розказав”, а й сам прожив родовий проклін українського мужчини під імперією. Зрозуміло, що його символічною парою мала бути покритка…”

Звісно, міркувати про Шевченка-мужчину, який просто любив жінок і робив це щиро, усією душею, значно простіше, ніж про Шевченка-поета, який скористався образом жінки-покритки, щоб оповісти трагедію поневолення українського народу. Але обидві інтерпретації мають право на існування, бо саме в цьому і криється найголовніший міф про Шевченка і водночас найголовніша про нього правда: Шевченко не просто дуже різний, він настільки різний, що у кожного з нас — свій Шевченко. І допоки так буде, Шевченко лишатиметься актуальним. Які б міфи про нього ми не розвінчували, які б нові створювали, і де б не зображували його портрети — на шкарпетках, грошах чи іконах.