По-перше, Козак вкотре повторює давню кремлівську тезу про те, що будь-який “прогрес” на переговорах з боку Москви можливий тільки в тому разі, “якщо команда Зеленського буде вести послідовний, прямий і чесний діалог з Донбасом”.
Про необхідність такого “діалогу” російські керівники говорять вже з 2014 року, вони намагалися схилити до нього і Петра Порошенка, і Володимира Зеленського. При цьому “Донбас” для Козака — це саме керівники так званих “народних республік”, а зовсім не представники переселенців, з якими збирається обговорювати питання майбутнього регіону команда Зеленського. Ще й надто, пропозицію української влади спілкуватися з цими переселенцями Козак взагалі називає “анекдотичною” – як і слід було очікувати.
По-друге, Козак прагне будь-що-будь дезавуювати будь-яку інформацію української сторони про прогрес у переговорному процесі. “Все більше підозрюю, що закони українського політичного жанру – демонструвати успіх, видаючи бажане за дійсне». Так ось, тепер російська сторона буде робити все можливе, щоб переконати й українців, і Захід в тому, що ніякого прогресу на переговорах не спостерігається – зрозуміло, через неконструктивний підхід української сторони й відсутність у неї конкретних політичних планів і намірів.
У цьому сенсі можна констатувати, що в Кремлі перестали розраховувати на будь-які реальні домовленості з Володимиром Зеленським та його командою — так, як свого часу перестали розраховувати на реальні домовленості з Петром Порошенком. І тепер основна ставка робитиметься на крах Зеленського і прихід до влади вже “справжнього проросійського” українського президента, який виконає всі вказівки з Москви. Те, що такий президент після відходу Зеленського може не з’явитися, ні Путіна, ні Козака абсолютно не хвилює. Вони вважають за краще жити у власному театрі абсурду і логіка того, що відбувається на інших сценах , їх просто не цікавить.
Читайте також:
Засланий Козак від Путіна до Зеленського: що принесе Україні новий кремлівський парламентер?
По-третє, важливою частиною дезавуювання української інформації про прогрес на переговорах є спростування самої можливості проведення “нормандського саміту” в доступному для огляду майбутньому. Власне, особливої несподіванки в цьому немає. Уже після паризького саміту доводилося пояснювати, чому він взагалі відбувся. А відбувся він виключно тому, що оточення Володимира Зеленського, який готував той саміт, просто обдурило оточення Володимира Путіна і створило враження про можливість домовленостей на російських умовах. А обман цей проводився з благою метою: задовольнити палке бажання Володимира Зеленського зустрітися з Володимиром Путіним і домовитися про закінчення конфлікту. А вже це бажання Зеленського базувалося на щирому нерозумінні українським президентом причин, які призвели до війни, причин її продовження і перспектив закінчення.
І, як слід було очікувати, весь цей картковий будиночок завалився, щойно вони зустрілися. Ми можемо скільки завгодно обговорювати”проміжні підсумки” паризького саміту, але насправді це було запрограмоване фіаско з відкладеними наслідками. І ось тепер ці наслідки настають. Тепер будь-який новий “нормандський саміт” може відбутися лише в обмін вже не на обіцянки, а на дії Зеленського. Причому ці дії повинні привести навіть не до врегулювання на Донбасі, а до дестабілізації в самій Україні.
По-четверте, саме на цю дестабілізацію і розраховує Козак, коли розповідає про “опір націоналістів”. Його справжнє завдання — спонукати нинішню українську владу до такого протистояння з суспільством, яке б полегшило прихід до влади “справжнього проросійського президента” або хоча б нові територіальні захоплення “на західних кордонах Росії”.
Що в цій ситуації робити Зеленському та його соратникам?
По-перше, не піддаватися на провокації й не тішити себе ілюзіями. Зрозуміти, що жодного реального прогресу на переговорах з Росією не буде без капітуляції України. Припинити брехати про політику попередньої влади. Якнайшвидше почати чесну розмову з громадянами про справжні причини й перспективи закінчення цієї війни. Навіть якщо це буде коштувати голосів виборців. Краще втратити владу, ніж країну.
По-друге, припинити розраховувати на безглузді зустрічі з Путіним і думати, щоб ще зробити, щоб такі зустрічі відбулися. Потрібно оцінювати реалістично самих себе і свої можливості. Путін погодиться на зустріч із Зеленським тільки в тому разі, якщо він буде точно розуміти, що здатний використовувати Зеленського для дестабілізації ситуації в країні й краху України. А Зеленський не може використовувати Путіна. І не лише через недосвідченість і неадекватність. А ще й тому, що це російські війська на українській землі, а не навпаки.
По-третє, потрібно продовжувати дотримуватися Мінських угод — але не їх кремлівської інтерпретації. Ці угоди прямо передбачають в перших же своїх пунктах виведення іноземних військ з української території. Ось що повинна зробити Росія передовсім — прибрати окупантів і їх найманців з української землі. І після цього — а це прекрасно розуміють і Путін, і Козак — всі решта пунктів стануть просто неактуальними й нікому не потрібними без всякого “особливого статусу”. Тому що так званий конфлікт на Донбасі за 24 години вичерпається сам собою — як вичерпався конфлікт в Краматорську, Слов’янську або Маріуполі після вигнання окупантів.
І, по-четверте, потрібно розуміти, що конфлікт з Росією — це забіг на дуже довгу дистанцію, що він не розв’яжеться сам собою, що він буде вичерпуватися в міру деградації та маргіналізації путінського режиму. Тому у будь-якої української влади просте завдання — зберегти й розвивати Україну, робити її сильною здатною чинити опір агресору. І здатною дочекатися його краху, а не впасти до нього або разом з ним.